Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Повернення короля”

- Ні, – відповів Гандальф, – але кілька годин тому він ще був живий. Він вирішив залишитися в ар’єргарді, щоб відступ не перетворився на втечу. Можливо, на якийсь час йому ще вдасться підтримати дух солдатів. У ворога нищівна перевага, тим паче, що їх веде той, кого я найбільше побоювався…
- Не… невже сам Володар Тьми? – ойкнув Пін, від переляку забувши про чемне поводження.
Денетор гірко посміхнувся.
- Ні, поки що ні, пане мій Перегріне. Він з’явиться після перемоги, коли настане година торжества. В бій за нього йдуть інші. Так чинять усі великі володарі, хай буде це тобі відомо. Якби не так, хіба сидів би я тут, міркуючи та очікуючи, віддавши на волю випадку навіть власних синів? Адже я і сам умію володіти зброєю!
Він встав і розгорнув свій чорний плащ – під ним блиснули панцир і гарда меча в чорно-срібних піхвах:
- Я не знімаю цього ні вдень, ні вночі, щоб тіло не старіло і зберегло силу.
- Проте, – втрутився Гандальф, – зараз твоєю країною намагається заволодіти від імені володаря Барад-Дуру найнебезпечніший з його прислужників, колишній Чорнокнижник, король Ангмару, а нині – проводир назгулів, бич страху в руці Саурона, сівач розпачу.
- У такому разі, ти маєш нарешті гідного суперника, Мітрандіре. Я давно знаю, хто розпоряджається воїнством [78] Чорного Замку. Хіба ти прийшов лише для того, щоб розповісти мені це, чи ти вирвався з бою, боячись зазнати поразки?
Пін стурбовано відвів очі: ці презирливі слова могли розгнівати Гандальфа. Але маг залишався незворушним:
- Ми з ним зустрінемось, і вже незабаром. Однак, якщо давні пророцтва справедливі, мій суперник від руки чоловіка не загине, а в який спосіб він загине, жоден мудрець не передбачає. Досі Чорний Вождь не виходить до першого ряду. Він дотримується тих же правил, що і ти, Денето-ре, -керує військом з безпечної відстані. Я ж повернувся сюди насамперед для того, щоб зберегти поранених; їх ще можна вилікувати. У стінах Пеленнору зяють тепер величезні проломи, незабаром армія Моргулу потече крізь них відразу в багатьох місцях. Я хотів би дати тобі одну пораду: треба приготуватися до вилазки. Найкраще пустити кінноту – це єдине, в чому супротивник нам поступається.
- Та й у нас її небагато, – заперечив Денетор. -Я вже лічу години до появи роханців.
- Інших гостей ми напевно дочекаємося раніше. Усі захисники Кайр-Андросу вже тут. Острів у руках ворога. Друга армія вийшла з Мордору слідом за першою і оточує нас з північного сходу.
- Тобі часто дорікають за погані новини, – посміхнувся Денетор. – Але я все це знав ще вчора звечора. Що стосується збройної вилазки, я про неї теж думав. Спустімось же до нижнього поверху і приготуймось!
Час летів. Незабаром зі стіни побачили відступаючих. Спершу з’явилися безладні купки змучених, часто поранених, солдатів; багато людей бігло наосліп. Вогні розповзалися по рівнині. Палали будинки і комори, сади; дві багряні смуги позначили лінію широкого Осгіліатського тракту.
- Ворог наближається, – шепотіли люди. – Зі смолоскипами… Де ж наші?
Годинник показував ранній вечір, але вже зовсім споночіло. Вогняні смуги все ближче підповзали до воріт. Аж ось приблизно за милю від міста з’явився великий загін, що рухався щільною лавою, швидко, але спокійним кроком. Спостерігачі з веж закричали:
- Це Фарамир! Це він веде загін! [79]
Відступаючі мали ще пройти чверть милі до брами. Тепер з темряви виринуло півколо вершників – решта ар’єргарду, остання перешкода, об яку розбивалася вогняна хвиля. Раптом пролунали дикі вигуки – гондорців наздоганяла ворожа кіннота. Вогняні смуги злилися в єдиний потік. Ряд за рядом лізли орки з палаючими головешками, озвірілі ха-радрими під червоно-золотими прапорцями; юрба розбухала на очах, обтікала гондорців з флангів. У цей час зверху почулося пронизливе виття: крилаті назгули ширяли над полем, сіючи жах і смерть.
Ряди відступаючих змішалися. Люди розбігалися мов навіжені, кидаючи зброю, або падали долілиць на землю. Тоді на стінах Мінас-Тіріту заграла сурма: Денетор послав свою кінноту на допомогу. Під стінами та брамою, скориставшись сутінками, зібралися усі вершники, скільки їх знайшлося в місті. Із бойовим кличем вони кинулися на ворога; попереду, під блакитним прапором Срібного Лебедя, мчав правитель Дол-Амроту. Зі стін їх підбадьорювали вигуками:
- Амрот і Гондор! Амрот і Фарамир!
Лава натисла на обидва ворожих фланги. Один вершник випередив усіх – його сріблястий кінь летів швидше, ніж степовий вітер. Шати Гандальфові сяяли, блискавки били з піднесеної руки. Назгули з виттям відлетіли на схід: їхній вождь ще не з’явився помірятися силами з магом. Банди Мінас-Моргулу, захоплені зненацька, розсипалися, як солома по вітру. Гондорці помчали в погоню: дичина перетворилася на мисливця. Трупи людей і орків вкрили землю, кинуті на землю смолоскипи пускали у повітря їдкий дим. Вершники Імраеля стрімголов гналися за ворогом. Однак Денетор заборонив їм занадто віддалятися. Перший напад було відбито, але зі сходу підтягувалися нові полки. Знову заграла сурма; під прикриттям кінноти піхотинці, що вже отямились, зібралися і рушили до міста, вишикувавшись як слід. Вони увійшли до брами Мінас-Тіріту з гордо піднесеними головами, і городяни дивилися на них з гордістю, але серця їхні щеміли від суму, бо ряди помітно порідшали. Фарамир утратив третину загону. Та де ж сам Фарамир?
Фарамир з’явився останнім. Позаду колони їхали верхівці, і серед них – правитель Дол-Амроту; він підтримував [80] на сідлі перед собою тіло свого родича, Фарамира, сина Денетора, знайдене на полі бою.
Ридаючи, волали до нього городяни – він не чув, не відгукувався. Юрба проводжала його до самої Цитаделі. Усі вже знали, що смертоносна стріла наздогнала Фарамира перш, ніж Білий Вершник розігнав назгулів. Син Денетора бився з могутнім харадримом і не помітив небезпеки зверху. Якби не кіннотники Дол-Амроту, воїни півдня неминуче добили б його. Імраель на руках приніс Фарамира під склепіння Білої Вежі.
- Син твій повернувся, Денеторе, – мовив він. – Прийми його як справжнього героя!
Він розповів усе, чому був очевидцем. Денетор повільно підвівся, подивився в обличчя синові і, по хвилі мовчання, звелів покласти Фарамира в своїй спальні, потім відіслав усіх і попрямував до потайної комірчини під дахом, куди не було доступу нікому. Хто дивився в цей час на вежу, міг бачити слабке мерехтіння у вузьких віконцях, потім щось яскраво спалахнуло, і світло згасло. Денетор спустився до спальні, сів у головах сина, і його посіріле обличчя було позначене печаттю смерті виразніше, ніж обличчя Фарамира.
Кільце облоги замкнулося. Весь Пеленнор був у руках ворога. Останні новини перед тим, як браму остаточно зачинили, принесли втікачі з півночі. Невеличкий загін тих, хто врятувався при розгромі форту, що стереже дорогу з Аноріену і Рохану, привів Інгольд – той самий, що лише п’ять днів тому, коли сонце ще світило, пропустив Гандальфа і Піна до Пеленнору.
- Про роханців ані чутки, – мовив він. – Чекати безглуздо; ворожа армія наповнила береги Андуїну і Кайр-Андрос. Ми бачили орків Кривавого Ока і людей невідомого племені. Вони низькі на зріст, бородаті, як гноми, озброєні важкими сокирами і не знають милосердя. Вони перетнули шляхи на північ і вдерлися до Аноріену. Рохан-цям не пробитися…
Ворота Мінас-Тіріту заклали міцним засувом. Варта на стінах слухала всю ніч, як скаженіють на рівнині вороги. Горіли сади і поля. Ранком, коли ледве розвиднілося, стало зрозуміло, що нічні побоювання навряд чи поступаються грізній істині ранку: вся рівнина була тісно заставлена [81] чорними та бурими наметами, немов за ніч поросла кільцями гидких грибів.
Діловиті, як мурахи, орки снували між наметами, рили глибокі рови на відстані польоту стріли від стін; коли рови досягли потрібної довжини, у них якимось дивом спалахнув вогонь – дивом, оскільки ні хмизу, ані вугілля туди ніхто не кидав. Весь день кипів цей заколот, а гондорці безсило стежили за ним зі стін. Пізніше під’їхали величезні криті вози, і орки заходилися збирати і встановлювати під прикриттям палаючих ровів великі машини для метання каміння. У місті такі машини теж були, але менші, їхні снаряди летіли недалеко і не могли перешкодити ворогові.
Спочатку люди посміювалися над цими хитрими вигадками. Головна стіна міста, побудована нуменорцями, коли вони ще не втратили у вигнанні притаманних їм сил і вмінь, була високою і міцною, внутрішні стіни, чорні і гладкі, як Ортханк, не піддавалися ні сталі, ні вогню. Щоб повалити їх, потрібно було, напевно, зрушити підвалини землі.
- Не здолати ворогу наших стін, доки ми живі, – казали в місті. – Хоч би і сам Безіменний з’явився…
- Та чи довго ми проживемо? – заперечували інші. – У ворога є зброя, не одну найпотужнішу твердиню змушував скоритися голод.
Усі шляхи відрізано. Роханці не прийдуть!
Але Саурон довірив свої головні війська не простому служці, не дикому орку: мудрість їхнього вождя дорівнювала злості. Він не став дарма бити по незламних стінах. Коли під супровід лементу, скрипу мотузок і блоків були встановлені катапульти, вони почали кидати снаряди так високо, що ті перелітали через стіни, на льоту спалахуючи жовтим вогнем, і падали на дахи першого кола. Почалися пожежі, усім, хто міг відірватися від справ, довелося їх гасити; потім посипалися інші снаряди, менші за розміром… Вони не вбивали, але люди, що підбігали до них, відсаху-валися зі стогоном: то були голови гондорців, що загинули в Осгіліаті, під Раммас-Ехором і на рівнині. Багато було голів порубаних, потрощених, але багатьох можна було впізнати; на усіх був випалений лиховісний знак Кривавого Ока, риси були спотворені передсмертним стражданням. [82]
Страшно було впізнавати в покалічених і сплюндрованих останках обличчя друзів і родичів, що ще недавно готували зброю до битви, чи орали землю, чи приїжджали на свята повеселитися з околишніх зелених долин…
Люди в безсилому гніві стискали кулаки; вороги не чули їхніх прокльонів, та й не зрозуміли б: мова заходу була їм невідома, а між собою вони спілкувалися невиразними словами, як дикі звірі чи стерв’ятники, що пожирають падло. Але незабаром у Мінас-Тіріті забракло сміливців, що ризикували показатися на стінах і викликати ворога на бій. У володаря Чорного Замку була зброя страшніша за голод: страх і розпач. Знову над містом кружляли назгули; сила і міць Чорного Володаря зросли, і голос крилатих чудовиськ теж набрав сили і люті. Вони кружляли високо, невидимі і недосяжні для стріл, але їхні вбивчі вигуки раз у раз розтинали повітря. Звикнути було неможливо, кожен крик вражав, мов перший. Найсміливіші падали додолу, прикриваючи голову руками, коли над ними пролітав невидимий убивця; інші застигали, випускаючи з ослаблих рук зброю, і воля їхня гаснула, поступаючись місцем жалюгідним думкам про притулок, про покірне повзання на колінах, про смерть.
Весь цей похмурий день Фарамир лежав у спальному покої Білої Вежі, страждаючи від сильної гарячки. Хтось сказав: «Умирає», – і незабаром по вулицях і на стінах передавали з вуст у вуста: «Вмирає, вмирає…» Батько сидів у головах, скорботно німуючи. Оборона міста його більше не хвилювала. Гіршого часу не довелося Пінові зазнати навіть у лапах Урук-хаїв. Присяга зобов’язувала його залишатися при Намісникові, але той і думати про нього забув; і гобіт мовчки стояв біля дверей напівтемної кімнати, марно намагаючись перебороти страх. Йому здавалося, немов правитель Мінас-Тіріту старіє з кожною хвилиною, ніби раптово зламалися в його душі пружини гордої волі і розуму. Денетор не міг приховати ані скорботи своєї, ані мук совісті. Гобіт помітив навіть сльози на цьому завжди холодному обличчі, і це злякало його більше, ніж вчорашні прояви гніву.
- Не плач, володарю, – шепнув він. – Може, ще минеться. Чи не порадитися тобі з Гандальфом? [83]
- Його ім’ям мене не втішай, – відповів Денетор. -г Божевільні надії не виправдалися. Ворог заволодів скарбом, міць його зростає, він навіть думки наші читає й усе, що б ми не почали робити, повертає нам на зло. Я послав сина в бій без доброго слова, без благословіння, незаслу-жено скривдив – і ось він лежить переді мною, і кров у його жилах отруєна Ворогом! Ні, хоч би який був результат війни, мені вже ясно: мій рід згасає, династії Намісників приходить кінець. Відтепер уцілілими гондорцями будуть правити самозванці, і буде мій народ ховатися в горах, поки ворог не виб’є усіх до єдиного…
Раз у раз до дверей спальні підбігали люди, вимагаючи, щоб Денетор вийшов і дав розпорядження.
- Не вийду, т- відповідав Денетор. – Мені не можна відходити від сина. Я не хочу пропустити його останні передсмертні слова. А смерть його вже близько. Слухайте кого хочете, хоч би і божевільного мага. Я залишуся тут.
Так Гандальфові довелося взяти у свої руки оборону столиці Гондору. Де б він не з’являвся, серця людей відігрівалися, і вони забували про Крилатих. Маг невтомно носився від Цитаделі до брами, з півночі на південь уздовж стін; його всюди супроводжував Імраель: ні він сам, ні його воїни чарам Ворога не піддавалися. Побачивши його, люди казали один одному: «Правду кажуть старі легенди, кров ельфів тече в жилах цього племені. Недарма нащадки Німроделі довго жили в тих краях!» І пригадувалися їм у півмороку війни балади про Німродель, складені на берегах Ріки за незапам’ятних часів. Але маг з Імраелем відходили, і тінь знову обволікала людей; мужність Гондору розвіювалася, мов порох. Нестерпно довго тягся день тривог, і наставала чорна ніч розпачу. У нижньому колі міста більше не гасили пожеж; його захисники в багатьох місцях, відрізані вогнем, не могли нікуди пробитися. Щоправда, їх там залишилося небагато: більшість давно відступила за браму другого кола.
Тим часом у тилу ворожої армії спішно наводили мости через Андуїн, і по них без перешкод переправлялися свіжі полки і спорядження. До півночі все було готове, і ворог пішов на приступ. Передові шеренги перетнули вогняні рови по навмисне залишених проходах. Солдати [84] Мордору йшли нахабно, не криючись, без усякого ладу, добре освітлені полум’ям. Вони вже наблизилися на політ стріли, але на стінах мало залишилося стрільців, здатних завдати ворогу помітних втрат, хоча колись Гондор був уславлений спритністю своїх лучників.
Упевнившись, що дух захисників надломився, невидимий полководець кинув на штурм свої головні сили. Величезні облогові вежі, зібрані в Осгіліаті, повільно рушили в пітьмі до стін Мінас-Тіріту.
Знову гінці стукали в двері покою Денетора так наполегливо, що Пін пропустив їх. Денетор мовчки глянув на солдатів, не випускаючи з рук вогку долоню Фарамира.
- Перше коло горить, – доповідали вони. – Що накажеш робити? Адже ти – наш правитель. Не всі згодні підкорятися Мітрандіру. Люди біжать, залишаючи стіни без захисту!
- Навіщо? – поморщився Денетор. – Якщо вже нам судилося згоріти, чи не краще згоріти відразу? Повертайтеся у вогонь! А я сам складу собі багаття. Денетору і його сину не знадобиться гробниця. Я не хочу повільно зотлівати в склепі. Ми згоримо удвох, як язичницькі вожді давніх часів, ще до перших кораблів із заходу. Захід нині гине. Повертайтеся у вогонь!
Гінці безмовно, не вклонившись, відійшли.
- Він уже горить, – сумно сказав Денетор, відпустивши руку сина. – Його дім уже валиться…
Намісник підвівся, підійшов до Піна:
- Прощавай, Перегріне, син Паладіна. Недовго довелося тобі служити. Відпускаю тебе на той короткий час, що тобі ще залишається. Йди і умри так, як вважатимеш за найлегше. Йди до кого хочеш, хоч би й до того, за чиє божевілля поплатишся своїм життям. Поклич моїх слуг і йди куди побажаєш. Прощавай…
- Я не залишу тебе, володарю! – вигукнув Пін, опускаючись на коліна. Але в цю мить в його гобітанській душі закипіла запальність, він випростався і сміливо глянув в обличчя старому правителю. – Я піду зараз, бо мені конче потрібно переговорити з Гандальфом; він не божевільний, і я не стану думати про смерть, поки жива ще надія! Я також не вважатиму себе вільним від слова та служби, поки ти живий. Якщо ворог вторгнеться сюди, у вежу, я буду поруч [85] з тобою і, можливо, зумію не осоромити звання стража!
- Роби, як знаєш, пане мій, – стомлено відповів Де-нетор. – Але моє життя зламане. Та поклич же сюди служників!
Намісник повернувся до узголів’я Фарамира. Пін вибіг, розшукав слуг і передав наказ. їх було шестеро, усі високі та кремезні, але й вони злякалися, очікуючи на щось жахливе. Однак Денетор просто велів їм тепло укрити Фарамира і прямо на ложі винести надворі. Слуги намагалися рухатися обережно, щоб не розтрясти пораненого; за ними, згорбившись, спираючись на ціпок, йшов Денетор, а слідом – Пін. Так вони вийшли з Білої Вежі в темну ніч, під низькі хмари, подекуди пламенисті, мов гаряче вугілля, від заграви пожеж. Біля мертвого Білого Дерева Денетор знаком велів усім зупинитися. Бій у нижніх ярусах не вщухав, але в Цитаделі стояла така тиша, що можна було почути шурхіт крапель, що котились по висохлих гілках до чорної води басейну. За знаком Денетора рушили далі, пройшли крізь браму; вартові подивились їм услід здивовано і сумно. Завернули на захід і наблизилися до хвіртки Тен-Холлен у зовнішній стіні шостого кола. Хвіртка відчинялася тільки в ті дні, коли хтось вмирав; у інший час ходити тут мали право лише правителі, охорона й обслуга Дому Померлих. За хвірткою широка стежка крутою спіраллю спускалася в долину під Міндоллуїном, де здавна споруджувалися гробниці королів і Намісників Гондору.
Брамник, що сидів на порозі сторожки, підхопився, побачивши дивну процесію, і підняв ліхтар вище. Денетор велів йому відімкнути; брамник поспішно одхилив хвіртку і віддав ліхтар слугам – на стежці поміж стін було темно. Коло світла погойдувалося, вихоплюючи з мороку то ліворуч, то праворуч точені стовпчики поруччя. Повільні кроки луною відбивалися від кам’яних стін. Нарешті вони спустилися на Рат-Дінен, вулицю Мовчання. Обабіч ледь помітно біліли куполи і статуї. Денетор привів їх до родового склепу Намісників і звелів поставити ложе з Фарами-ром у порожній лункій залі.
Пін неспокійно озирнувся. У непевному світлі ліхтаря розпливалися обриси мармурових саркофагів з фігурами людей, що ніби спали на кришках: голови на кам’яних [86]подушках, руки складені на грудях. Тільки один саркофаг, найбільший, був порожній. Денетор велів перекласти Фарамира на гладку мармурову кришку і сам ліг поряд. Слуги укрили їх похоронним покривалом і стали навколо, схиливши голови, як на погребі. Денетор вимовив напівголосно:
- Тут ми зачекаємо. Бальзамувальників не кличте. Принесіть добре просушених дров, складіть і полийте олією. Коли я подам знак, кинете сюди палаючий смолоскип. Такий мій останній наказ. Не заперечуйте! Прощавайте.
- Ласкавий пане, я повинен піти! – скрикнув Пін і в паніці кинувся геть з Оселі Смерті. «Бідолашний Фара-мир! Скоріше до Гандальфа, скоріше! – пронеслося в нього в думках. – Бідолаха, йому б зілля якогось, а не сліз… Ох, а де ж Гандальфа шукати? Напевно, де бій найгарячіший, там і він. Та, мабуть, йому ніколи рятувати вмираючих і божевільних…»
На порозі склепу Пін налетів на слугу, якого залишили зовні для охорони, і вигукнув:
- Твій пан не відає, що діє! Не поспішайте виконувати його накази. Не підпалюйте багаття, поки Фарамир живий! Взагалі нічого не робіть, чекайте Гандальфа!
- Цікаво, хто ж саме править у Мінас-Тіріті: наш пан Денетор чи Сірий Бурлака? – запитав слуга.
- Крім Сірого Бурлаки, ніхто про вас не піклується, – відповів Пін і побіг нагору, повз брамника, який оторопів з подиву, і мчав, не зупиняючись, доки не досяг воріт Цитаделі. Вартовий гукнув його; Пін упізнав голос Бере-гонда.
- Куди так хутко поспішаєш, пане Перегріне?
- Шукаю Мітрандіра!
- Мабуть, справа спішна? Я не хотів би тебе затримувати, але, заради дружби, поясни хоч двома словами: куди подався Намісник? Я тільки-но заступив на варту, і мені передали, начебто він пішов до Замкненої Хвіртки і перед ним несли Фарамира?
- Так, – кивнув Пін, – вони рушили на Вулицю Мовчання.
Берегонд опустив голову, щоб сховати сльози.
- Казали люди – помирає. Виходить, правду казали… [87]
- Ні, він живий, і, як мені здається, його ще можна вилікувати. Але ваш правитель, Берегонде, відчув себе переможеним раніш, ніж ворог переміг! Він у нестямі!
Пін нашвидку розповів Берегондові про дивні слова і вчинки Денетора.
- Ось чому я шукаю Гандальфа, – закінчив він.
- Тоді йди вниз – там зараз саме пекло.
- Вже йду. Денетор звільнив мене від служби. А ти, Берегонде, благаю, не дай цій жахливій справі відбутися, поки не пізно!
- Тим, хто носить чорне зі сріблом, не можна залишати своє місце ні в якому разі без наказу Намісника!
- Тоді вибирай: вірність наказу – чи життя Фарамира. Прошу тебе, візьми до тями, Денетор уже не правитель, а збожеволілий від горя старий! Зрозумій! Мені треба бігти – повернуся, якщо зможу!
Він помчав до нижнього міста. Назустріч бігли люди з палаючих кварталів. Деякі, побачивши, що Пін вдягнений у форму Білої Вежі, обсипали його прокльонами, але гобі-ту були байдужі образи. Ось він уже пробіг Другу браму; крізь неї рвалися до неба язики полум’я. Там, за стіною другого кола, було напрочуд тихо: ані вигуків боротьби, ані брязкоту зброї. Раптом вдарив грім, земля здригнулась, у повітрі прокбтився глухий гуркіт. Перемагаючи страх – а як кортіло зігнутися і заповзти в яку-небудь щілину! – Пін вискочив з-за рогу і опинився на площі біля Головної брами. Посеред площі Пін побачив Гандальфа, але відразу, зойкнувши, відступив до тіні і скорчився там.
Штурм тривав без перерви з пізнього вечора. Гриміли барабани. З півночі та з півдня дедалі нові й нові полки кидав Ворог на стіни. Величезні звірі з Хараду, оліфанти, немов живі будинки, облиті червоним мерехтливим світлом, рухалися між облоговими вежами і катапультами. Володарю Мордору було байдуже, як воюють його солдати і скільки їх гине. Він слав їх у бій лише для того, щоб випробувати силу захисників і змусити їх розосередитися по всій довжині стін. Вирішальний удар готувався біля Головної брами. Могутня, з булатної криці, захищена бастіонами і барбаканом з нуменорського каменю, вона все ж таки була найбільш слабкою ланкою в непробивному колі стін. [88]
Барабани заторохтіли голосніше. Завирувало полум’я. Важке спорудження поповзло через полум’я. На товстих ланцюгах погойдувався таран завдовжки сто футів. Його заздалегідь кували в підземних кузнях Мордору; вістря було відлите у формі вискаленої вовчої морди, а навколо – вибиті чорні руни заклять. Тягли таран оліфанти, по боках бігли орки, а позаду – гірські тролі, тупі силачі, навчені працювати з тараном, що звався Гронд.
Гронд неухильно повз уперед. Вогонь його не брав. Оліфанти, що його тягли, скаженіли від опіків і толочили орків десятками; це нікого не бентежило. Розчавлених відтягали, і на їхнє місце ставали нові бійці.
Гронд повз та повз. Барабани гуркотіли, відбиваючи ритм. Над завалами з мертвих тіл позначилася жахлива фігура: високий вершник, закутаний у чорний плащ, з обличчям, схованим у тіні каптура. Не поспішаючи, під градом стріл, спокійно давлячи тіла копитами коня, він наближався до брами. Ось він притримав коня і здійняв догори меч; його клинок виблиснув у пітьмі синюватою іскрою. Страх вразив усіх: і нападаючих, і захисників. Люди на стінах знесилено випускали зброю з рук. На якусь мить запанувала мертва тиша.
Барабани вибили частий дріб. Тролі розхитали таран і штовхнули вперед. Гуркіт прокотився містом, як грім віддаленої грози. Але стовпи та опори витримали. Тоді Чорний Вождь підвівся в стременах і страшним голосом вигукнув кілька слів забутою мовою, владних і грізних -г закляття, що знищує і серця, і сталь.
Тричі повторив він це закляття. Тричі вдарив таран. І з третім ударом Головні ворота Мінас-Тіріту тріснули, начебто розрубані невидимим мечем. У повітря злетіли іскри та уламки, і ворота впали на міську площу безладною купою залізного брухту.
Вождь назгулів в’їхав до Мінас-Тіріту. Чорною тінню на заграві пожеж застиг він, моторошний символ розгрому і падіння, під склепінням брами, яку ще ніколи не переступала нога ворога. Вождь назгулів вступив до міста, і все живе розбігалося або падало долілиць. Але посередині спустошеної площі за ворітьми на нього чекав Гандальф верхи на Тінеборі; з усіх коней лише Тінебор не піддавався страху – він стояв гордий, незворушний, немов статуя. [89]
- Ти не ввійдеш! – мовив Гандальф. Чорна примара зупинилася.
- Повертайся до свого пекла. Розвійтесь порохом, ти і твій господар. Геть звідси!
Чорний Вершник відкинув каптур; показалася королівська корона. Між короною і плечима, покритими плащем, ворушилося багряне полум’я. З невидимих вуст вирвався крижаний, глумливий сміх:
- Старий дурень! Дурень із сивою бородою! Сьогодні настав мій час. Чи ти, дивлячись у обличчя смерті, не впізнаєш її? Прокльони твої марні. Зараз ти помреш!
Він підняв свій довгий меч, клинок спалахнув синім вогнем. Гандальф не похитнувся. І в цю ж мить десь далеко, на невідомому сільському дворі, заспівав півень. Лунко, заливисто голосив птах, не відаючи нічого про чари Пітьми, вітаючи сонце, що встає над світом, високо за пологом похмурих хмар. І, немов відповідаючи півню, здалека почулися ріжки. Луна рознесла їхній задерикуватий перегук темними схилами Міндоллуїну. Бойові ріжки витязів півночі грали сигнал до атаки. Рохан нарешті при-. йшов на допомогу Гондору.
Розділ 5
РОХАНЦІ ТРИМАЮТЬ СЛОВО
Лежачи на траві, загорнутий у ковдру, Меррі нічого не бачив, але чув у задушливому повітрі над собою тихий шепіт дерев. Уві сні Меррі почув гуркіт барабанів. Він прокинувся, підвів голову: барабани і наяву слабко дудніли в передгір’ях – то далі, то ближче.
«Чи вартові чують це?» – подумав Меррі. Пахло конями, чутно було, як вони переступають копитами і риють м’яку хвойну підстилку. Табір розташувався в сосновому лісі біля підніжжя гори Ейленах; її хребет здіймався над лісом Друадан, що тягся уздовж тракту до східного Анорі-ену.
Меррі дуже втомився, але заснути ніяк не міг. Чотири дні він трясся на коні; морок густішав і гнітив його дедалі сильніше. Гобіт уже шкодував, що напросився в похід, коли все, в тому числі і бажання ярла, схиляло його залишитися в Едорасі. Чи відомо Теодену, що гобіт не послухався його [90] поради? Сердиться він чи нічого не знає? В ескадроні Ельф-хольма дотримувалися мовчазної домовленості: гобіта не бачили, не чули, не помічали, мов торбу, приторочену до сідла Арнхельма. Втішати Меррі було нікому. Юний воїн виявився неговірким; гобіт почував себе маленьким, самотнім і нікому не потрібним. А в повітрі збиралася тривога, і в лісах таїлися усілякі лиха…
До прикордоння залишався лише один нічний перехід. Вперед вислали розвідників. Одні не повернулися, інші не досягай стіни Раммас-Ехору, що огороджує приміські слободи Мінас-Тіріту: за три милі на захід від Амон-Діну стоїть велика ворожа армія, посилені роз’їзди прочісують дорогу небезпечно близько від табору роханців. А по околишніх горах і долинах нишпорять орки. Ярл і Еомер допізна тримали раду…
Меррі нудьгував. Ні з ким було відвести душу, а бідолаха Пін замкнений у великому кам’яному місті, такий же самотній і розгублений. Ех, якби став він, Меррі, вищий на зріст, скочив би на баского коня, заграв у ріг і помчав виручати друга… Меррі виліз з-під попони і сів. Звук барабанів помітно наблизився. Серед дерев почулися приглушені голоси і заблимав напівприкритий чимось ліхтар. Сусіди Меррі стали навпомацки підійматися в темряві. Хтось високий спіткнувся об ноги гобіта і вилаявся, поминаючи корені сосон, через які ненароком і шию зламаєш. Меррі впізнав Ельфхольма.
- Я не корінь і не мішок, – сказав Меррі, – просто нещасний гобіт, весь у. синцях. Маю право замість від^ шкодування збитку зажадати свіжих новин! Що відбувається?
- У цій чортовій сутіні нічого добре не довідаєшся, – відгукнувся Ельфхольм. – Наказано бути напоготові.
- Що, ворог уже близько? – перелякався Меррі. – Що це там бубонить? Я думав, мені здалося – крім мене ніхто начебто і не чує!
- Ворог на тракті, а не в лісі, – заспокоїв його Ельфхольм. – Це барабани лісовиків, вони так передають новини. Колись це плем’я було численним, а тепер дуже порідшало. Друадан – їхній давній притулок. Вони користуються отруєними стрілами, а мисливці вони, як кажуть, незрівнянні. Дякувати долі, вони не воюють ні проти Гондору, [91] ні проти нас, найлютіші їхні вороги – орки. Навала пітьми стривожила лісовиків, вони бояться повторення Чорних Років. Тому вони і запропонували нам свої послуги. Саме зараз їхній вождь прийшов до ярла. Онде, бачиш, йдуть з ліхтарями? Ось тобі всі новини, більше сам нічого не знаю. Збирайся поки що, пане мій гобіт. Та й я теж справою займуся.
Ельфхольм розтанув у темряві. Згадка про отруєні стріли і диких лісовиків не дуже підбадьорила Меррі. Він і без того місця собі не знаходив, а тепер взагалі стало нестерпно сидіти без діла і чекати. Чекати… Меррі не стерпів, піднявся і тихенько рушив слідом за вогником ліхтаря.
Вогник вивів Меррі стежкою до галявини, де стояв похідний намет ярла. З гілки старої крислатої липи звисав світильник, накритий плащем, у колі тьмяного світла сиділи Теоден і Еомер, а перед ними, навпочіпки, – дивна людина, кремезна, волохата, начебто замшіла, із шорсткою бородою аж по самі очі; ноги короткі, руки жилаві, замість звичайного одягу – спідниця з трави. Меррі пригадалися Оковиті з Дунхаррану – чи не його предків зображували різьбярі минувшини?
Меррі намагався підібратися ближче. Розмова тільки починалася – лісовик відповідав Теодену. Говорив він з гортанним придихом, але загальною мовою, тільки зрідка вставляючи якісь свої, незрозумілі слова:
- Ні, батьку вершників, ми не воюємо. Ми полюємо. Ми стріляємо тільки в горгунів… в орків. Ми ненавидимо орків. Ви теж ненавидите орків. Ми готові допомогти. Діти лісу мають зіркі очі, чуткі вуха, вони знають всі стежки. Діти лісу вже жили тут, до того, як припливли великі кораблі.
- Допомога нам знадобиться, – сказав Еомер. – Що ви зможете зробити?

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве