Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Повернення короля”

Битва на полях Пеленнору не вщухала. Брязкіт зброї, лемент людей і кінське іржання зливалися, підіймаючись [106] до хмар. Грали ріжки і сурми, ревіли оліфанти. Піхота Гондору билася на південному боці муру, кіннота прямувала на допомогу Еомеру: Турін Стрункий, Охоронець Ключів, і Форлонг Товстий, правитель Лоссарнаху, Ер-луїн із Зелених Пагорбів і Імраель зі своїми загонами. Підкріплення приспіло вчасно: бойовий запал Еомера повернувся проти нього, і терези хитнулися до успіху супротивника. Перший лютий натиск зім’яв ряди ворога, роханці широкими клинами врізалися в гущавину харадримів, скидаючи кінних із сідел, топчучи піших. Однак на олі-фантів коні йти відмовлялися: величезні звірі, невразливі, височіли, як вежі, і харадрими ховалися за ними. Із самого початку ворогів було втроє більше, а тепер ще нові полчища йшли з Осгіліату. Вони скупчувалися в тилах, щоб в останню хвилину увірватися до міста і розпочати різанину та грабунок, чекали тільки наказу. Правда, їхній вождь кудись зник, але його замінив Готмог, глава Моргульського воїнства. Він вів тепер і озброєних сокирами варварів із Кханду, і жителів півдня в червонім убранні, і воїнів Далекого Хараду, темнолицих, тролеподібних, блискаючих білками налитих кров’ю очей. Частина їх зайшла в тил до роханців, інші стали на східному крилі, щоб відсікти гон-дорців. А потім, на довершення всього лиха, по місту пішов крик. Вітром віднесло дощ на північ, небо проясніло, і в яскравому полуденному світлі вартові забачили зі стін нову небезпеку, що руйнувала щойно відроджену надію. З вишини міських стін видно було весь закрут Андуїну аж до гаваней Харлонду, і гострі очі вартових помітили кораблі, що пливли вверх за течією ріки. Вітер підганяв по граючих хвилях грізну флотилію гребних галер і човнів під чорними, туго нап’ятими вітрилами.
- Умбарські корсари! – кричали на стінах. – Умбар-ські корсари йдуть угору по Ріці! Виходить, Белфалат втрачено, і Лебеннін в руках у ворога…
Люди за власним розсудом – бо командира в місті не залишилося – підіймалися на дзвіниці і били на сполох; інші, схопивши сурми, грали сигнал відходу.
- На стіни! Вертайтеся на стіни! Поверніться, пропадете!
Але ці крики слабості і жаху вітер відносив далеко на північ – той самий вітер, що гнав до міста чужі кораблі. [107]
Втім, попереджати роханців було зайве. Вони і самі розгледіли чорні вітрила. Еомер вже заглибився у ворожий стан так, що йому залишалася неповна миля до Харлонду; на цьому п’ятачку збилися ті полки, що він атакував, а за спинами роханців кишіли ті, хто не давав їм з’єднатися з кіннотою Імраеля. Еомер побачив вітрила і попрощався з надією. Благословенний вітер виявився зрадницьким. Зате найманці Мордору підбадьорилися і знову натисли, тріумфально волаючи. Еомер не піддався натиску ворога. Тепер він мислив тверезо і розважливо. Він велів подати сигнал, щоб усі, хто може, збиралися біля прапора Білого Коня – скласти стіну зі щитів і битися, поки стане сил, так, щоб заслужити право на пісню, – навіть якщо і нікому буде зберегти пам’ять про останнього ярла Рохану.
Еомер виїхав на пагорб і тут велів устромити в землю древко прапора. Зелене полотнище з Білим Конем затріпотіло під вітром.
- Я лишив свої вагання в сутінках передсвітання.
Блиск оголеної криці відбивав проміння сонця.
Бився я в скорботі серця, і за променем останнім
Над кривавим бойовищем ніч розіллє смертну втому! -
проспівав Еомер і розсміявся: запал повернувся до нього. Мечі і списи досі минали його, він був молодий і вів у бій відважне плем’я. Висловивши піснею презирство до смерті, він подивився через плече на кораблі з чорними вітрилами, підняв меч – і раптом обличчя його осяяла радість. Він підкинув меч у повітря, спритно зловив його, і клинок блиснув на сонці. Усі погляди здивовано звернулися в тому ж напрямку. Перший корабель вже завертав до гавані, і вітер розгорнув прапор на щоглі. Заіскрилися самоцвіти, що нашивали руки Арвен, доньки Елронда. Біле Дерево в оточенні Семи Зірок і корони – герб Еленділа, королівський герб, не бачений тут уже сотні років! Арагорн, син Арахорна, спадкоємець Ісілдура, з вітром від моря наближався до Мінас-Тіріту.
Радісним сміхом, дзенькотом клинків вітали його ро-ханці, на вежах Мінас-Тіріту знову заграли сурми і загриміли дзвони. А ворога охопила розгубленість: яким дивом на кораблях союзників з’явилися вороги? Вони зрозуміли, що доля проти них і порятунку немає. [108]
Лицарі Дол-Амроту гнали тепер на схід тролів, воїнів півдня та орків, осліплених сонячним світлом. Еомер зі своїми пробивався на південь, і супротивник, щоб не потрапити між молотом і ковадлом, кинувся навтіки: в Хар-лонді вже сходили з кораблів озброєні люди.
Серед перших бігли Леголас і Гімлі з нерозлучною сокиркою, Хальвард з прапором, Елладан і Ерлоїр із зоряними обручами на головах, дружина півночі – дунадани, а за ними хоробрі воїни Лебенніна, Ламедону, південних провінцій Гондору… А вів їх Арагорн, здійнявши Андріл – полум’яний меч, відроджений Нарсіл Еленділа. На грудях Арагорна сяяла ельфійська зірка.
Так, у горнилі битви, зустрілися Еомер і Арагорн; вони обійнялися, не випускаючи мечів з рук, і щасливо подивилися один на одного.
-^Ну, чи змогло воїнство Мордору розлучити нас? – спитав Арагорн. – Пам’ятаєш, я обіцяв, ще в Гірському Розі, бути разом у вирішальну днину?
- Пам’ятаю, – відповідав Еомер, – але надії іноді підводять, а я не знав, чи гарний з тебе провісник. Подвійно благословенна допомога, що прийшла несподівано!
Еомер стис тверду руку Арагорна і додав:
- І ніколи ще друзям не доводилось зустрічатися так вчасно! Ще хвилина – і було б пізно. Ми зазнали тяжких втрат…
- Ти мені усе розповіси потім, – перебив його Арагорн. – Спершу ми повинні помститися…
І друзі пліч-о-пліч кинулися у вир бою.
Чимало довелося їм ще попрацювати: племена півдня були хоробрі і войовничі, розпач додавав їм мужності, та й східні варвари, добре вимуштрувані в Мордорі, здаватися не збиралися. Усюди на витоптаних полях, на руїнах садиб і під стінами міста билися до останнього, бій не вщухав до вечора.
Нарешті сонце сховалося за Міндоллуїном, по небу розлилась вечірня зоря, вершини гір почервоніли, Ріка заграла золотою лускою, і трави набули рудого кольору, з заходом сонця згасла велика битва під Мінас-Тірітом. У межах зруйнованої стіни Раммас-Ехор не залишилося серед живих жодного ворога. Ті, що не встигли втекти, майже всі загинули від ран чи потонули у водах Великої [109] Ріки. Лише купка недобитків повернулася до Мордору і Привражжя, а до Хараду дійшли тільки легенди про страшну помсту і міць Гондору.
Арагорн, Еомер і Імраель разом поверталися до міста, змучені, не маючи сил ні радіти, ні горювати. Усі троє вийшли з бою неушкодженими; їх оберігала удача, сила руки і вірна, безвідмовна зброя. Мало сміливців відважувалися опиратись, глянувши у їхні обличчя, що горіли гнівом. Але багато славетних героїв полягло на полях Пелен-нору, а інші дістали важкі рани. Форлонг, утративши коня, бився з варварами один проти багатьох і був зарубаний сокирою. Дейлін з Мортонду і брат його були затоптані на смерть, піднімаючи в атаку лучників, що цілили в очі олі-фантам. Не повернеться до Піннат-Геліну гордовитий Ер-луїн, не побачить рідної оселі в Гримсладі Гримбольд, і майстер-слідопит Хальвард не ступить на знайомі стежки в лісах півночі. Чимало полягло воїнів, уславлених і безіменних, начальників і рядових, і непросто згадати всі подробиці великої битви. Багато років по тому роханські співці розповідали про ці події на свій лад:
Грізно ріжки на висотах гриміли,
Зброя дзвеніла в Південному краю.
Коні летіли, мов вітер ранковий,
Полум’ям смертним війна розжеврілась.
Впав Теоден, син Тенгіла відважний,
Батько загонів, що зброєю славні.
В злотні хороми, в долини зелені
Він не повернеться більше ніколи.
Хардинг і Гутлаф, Дунхаррн і Дервін,
Херфар і Хербранд, і Гримбольд славетний…
Фастред, і Горн – всі, що билися разом,
Разом лягли у далекому краї.
В гондорських землях навіки спочили,
З друзями поряд, з ким в битві стояли;
Ерлуїн гордий приморським узгір’ям,
Форлонг квітучому долу Арнаху
Не привезуть переможної пісні.
Лучники спритні, Дервін і Дейлін,
Мортонду темних озер не побачать.
Смерть свою щедру данину збирала,
З ранку до ранку наосліп косила,
Юних і зрілих, великих і менших.
Нині над ними хвилюються трави,
Що Андуїн швидкоплинний годує,
Води його наче сльози прозорі,
І, наче сльози, блищать.
З кров’ю злилися славнії води,
Кров’ю налиті, сяють багряно…
Сонце, втомившись, за гори скотилось.
Стіни осяявши Раммас-Ехору,
Роси криваві рясно упали.
Розділ 7
ВОГНИЩЕ ДЕНЕТОРА
Коли назгул відступив, Гандальф ще довго нерухомо стояв посеред площі. Але Пін зірвався з місця, немов пружина, звільнена від вантажу; переклик роханськгіх ріжків підбадьорив його. Навіть багато років по тому він не міг без сліз чути далекий поклик рога. Але тоді він думав тільки про негайну справу.
Пін устиг добігти до Гандальфа саме в той момент, коли маг вийшов із задуми і шепнув щось на вухо Тінебору, збираючись виїхати за браму.
- Гандальфе! Гандальфе! – вигукнув Пін. Тінебор зупинився.
- Ти що тут робиш? – здивувався Гандальф. – Наскільки я знаю, закони Мінас-Тіріту забороняють усім, хто носить чорне зі сріблом, залишати вежу без особливого дозволу?
- Денетор звільнив мене від служби, відпустив, розумієш, і я відразу – за тобою! Там, нагорі, справжній жах! Денетор, по-моєму, з глузду з’їхав, жити не хоче. Будь ласка, зупини його!
Гандальф дивився прямо крізь відчинену браму. Іззовні лунав шум бою. Маг стис кулаки:
- Я повинен іти туди, де вирує бій. Чорний Вершник кружляє над полем і може усіх занапастити. Я не маю часу ні на що інше.
- А як же Фарамир? – злякався Пін. – Адже він ще не вмер! Денетор його живцем спалить!
- Спалить живцем? Про що це ти? Не мимри, кажи ясно!
- Денетор пішов у свій склеп і забрав Фарамира. Ми, каже, все одно згоримо, то чого чекати? Велів принести [111] дрова і збирається горіти разом із сином. Послав слуг за дровами та олією! Я попередив Берегонда, та він навряд чи наважиться піти з варти! Та й чим Берегонд допоможе? Пін випалив усе це єдиним духом і тремтячими пальцями торкнувся Гандальфового коліна.
- Невже ти не врятуєш Фарамира?
- А тут тим часом загинуть інші? Але Фарамир… Ворог вразив отрутою саме серце міста: адже все це його підступи!
Гандальф підняв Піна, посадив перед собою і розвернув коня. Бруківка загула під копитами Тінебора; назустріч їм, назустріч шуму битви, вже зовсім близької, звідусіль бігли люди, перегукувалися, розбирали зброю. Мррок розпачу відпустив їх.
- Роханці прийшли!
Командири віддавали накази, загони шикувалися і йшли до воріт. По дорозі зустрівся Гандальфу і правитель Дол-Амроту.
- Куди поспішаєш, Мітрандіре? Настав час зібрати всі сили!
- Знаю, – відповів Гандальф. – Я прийду, як тільки зможу. У мене є справа до Денетора, яка не терпить зволікань. Заміни поки що Намісника на полі бою!
Що ближче до Цитаделі, то дужче хвилювався Пін. Прокинувся ранковий вітерець, вже проясняється небокрай. Ой, тільки б не прийти запізно!
- Світає, – зауважив Гандальф, – а над містом, як і раніше, темно…
Сторожі біля дверей вежі не було. «Значить, Берегонд пішов», – з деяким полегшенням подумав Пін.
Замкнену хвіртку вони знайшли одчиненою. Вартовий лежав на порозі, вбитий; ключі з його пояса зникли.
- Оце найкраща радість для Ворога, – мовив Гандальф. – Братовбивча чвара між вірними, що не можуть зрозуміти, в чому полягає їхній обов’язок…
Маг спішився і велів Тінебору йти до стайні:
- Нам обом зараз слід бути там, на полі, але мені потрібно затриматися. Йди і з’явись, щойно я покличу.
Вони пройшли у хвіртку і помчалися по Рат-Дінену. Колони і статуї замигтіли обабіч, немов оживаючи. Раптом мертву тишу порушив лемент і дзенькіт зброї – шум, [112] якого з дня заснування міста не чули в цьому священному місці. Гандальф і Пін побігли до склепу Намісників; крізь світлу сутінь уже вирізалися обриси його круглого купола.
- Стійте! – крикнув Гандальф. – Зупиніться, божевільні!
Відбувалося неймовірне: слуги Денетора, з мечами і смолоскипами, насідали на одну-єдину людину в чорно-білому одязі, а та, стоячи на ґанку, не пускала їх у склеп. Двоє вже лежали на східцях, заплямувавши кров’ю заповітну землю, інші обсипали Берегонда прокльонами, обзиваючи його і вилупком, і зрадником, і бунтівником. Зсередини було чутно голос Денетора:
- Скоріше! Скоріше! Робіть, що я велю! Убийте зрадника або приведіть до мене, я сам покінчу з ним!
Двері, які Берегонд притискав лівою рукою, відчинилися, і з’явився Денетор, гордовитий і грізний, з мечем, занесеним для удару. Очі його гарячково блищали. Одним стрибком Гандальф перескочив на ґанок; люди відсахнулися, затуляючи очі, – маг промайнув, як сліпуча біла блискавка. Він здійняв руку, і відразу пальці Денетора роз-тиснулися, і меч із глухим стукотом упав на білі плити.
- Що відбувається, Денеторе? – спитав Гандальф. – Дім Померлих – не для живих. Чому твої слуги вбивають один одного серед гробниць, коли внизу вирує остання битва? Невже Ворог дістався і сюди, на Вулицю Мовчання?
- З яких це пір правитель Гондору повинен звітувати перед тобою? Хто позбавить мене права наказувати власним слугам?
- Ніхто, звичайно. Але ніхто не примусить також твоїх людей виконувати божевільні, безрозсудні накази. Де твій син Фарамир?
- Він тут, під склепінням родової могили. Він горить, він уже горить. Його тіло на багатті. Незабаром ми всі також згоримо. Захід гине. Я хочу залишити цей світ у полум’ї, бо воно очищає все. Нехай нічого не залишиться, крім попелу і диму, що розвіються за вітром!
Зрозумівши, що старий намісник у нестямі, побоюючись, чи не здійснив він уже свій шалений задум, Гандальф відштовхнув Денетора і увірвався до склепу. Денетор теж увійшов і став біля мармурового ложа, де лежав [113] Фарамир, змучений гарячкою, але живий. Навколо саркофага громадилися сухі гілки, облиті олією; олією був просочений також і одяг Фарамира, і ковдра. Багаття було готове. Гандальф, вміть перестрибнув купу дров, підхопивши пораненого, зіскочив на підлогу і кинувся бігцем до виходу. Величезна сила таїлася під старечою оболонкою мага! Фарамир застогнав і невиразно вимовив ім’я батька. Денетор, немов прокинувшись, закричав:
- Куди ти несеш його? Він кличе мене!
- Тобі не можна зараз підходити до нього, – відповів Гандальф. – Фарамир на межі смерті, але його, можливо, ще вдасться врятувати. Твоє місце – на полі бою, під стінами твого міста. В душі ти й сам це розумієш.
- Фарамир не прокинеться, – вперто відповів Денетор, – боротися даремно. Навіщо ж жити далі? Чому б нам не вмерти разом?
- Нікому не дано призначати годину своєї смерті. Лише язичеські вожді Темних Років самі кінчали з життям, осліплені гординею і розпачем, вбиваючи заодно і своїх рідних, щоб легше було звести рахунки зі світом…
Гандальф виніс Фарамира на ґанок й уклав на ту саму постіль, на якій його принесли. Денетор йшов за магом, але на порозі затримався і з тугою подивився в обличчя сина. Усі завмерли, побачивши неприховані муки Намісника.
- Ходімо з нами, Денеторе, – тихо покликав Гандальф. – Ми обоє потрібні зараз. Ти ще багато встигнеш зробити…
Несподівано Денетор вибухнув сміхом. Зарозуміло розпрямившись, він повернувся до зали, схопив із саркофага подушку, що була в нього під головою, і, стоячи в дверях, зірвав з неї наволочку. В руках у Денетора залишилась темна, матово полискуюча куля. Денетор підняв її високо над головою, і куля стала повільно наливатися багряним полум’ям. Червоні відблиски впали на втомлене обличчя Намісника, підкреслюючи тінями загострені риси, очі його знову горіли.
- Гординя і розпач? – гукнув він. – Ти думав, правитель Білої Вежі сліпий? Ні, очі мої бачили більше за твої, дурню у сірому плащі! Твої надії зростило неуцтво. Йди, спробуй лікувати мертвих. Йди, борися! Даремна праця і [114] жалюгідні намагання! На якийсь день ти, може, і переможеш. Але ти не знаєш сили Чорного Замку! До нас простягнувся поки що тільки один палець ворожої руки. Весь схід під його владою, і усі вони підуть на нас. Оманливий вітер жене по Андуїну чорні кораблі. Захід гине. Усі, хто не бажає стати рабами, повинен розпрощатися з життям!
- Тоді перемога легко дісталася б Ворогові, – заперечив Гандальф.
- Ти не згоден? – засміявся Денетор. – Я добре знаю тебе, Мітрандіре! Ти сподіваєшся захопити мою владу, стати співправителем усіх країн півночі, півдня і заходу. Я читаю твої думки, я знаю: напіврослик за твоєю вказівкою приховав правду. Ти приставив його до мене, щоб той шпигував! Але я зумів вивідати в нього імена і наміри усіх твоїх союзників. Так! Однією рукою ти штовхнув мене на Мордор, щоб ми послужили тобі заслоною, а другою послав сюди бурлаку-слідопита зайняти моє місце! Але я клянуся, Гандальфе Мітрандір, що не стану твоїм слухняним знаряддям! Намісник роду Анаріона не дозволить перетворити себе на жалюгідного дворецького при безродному самозванці. Хоч би які були його права, я не схилюся перед нащадком роду, що давно втратив гідність і владу!
- Отже, як ти собі уявляєш майбутнє? – спокійно спитав Гандальф.
- Все повинно залишатися, як колись, як за мого часу та за часів моїх пращурів. Я бажав би правити в добробуті, а потім віддати владу синові, котрий мав би свою волю, а не жив би за вказівками чарівників. А якщо жити так неможливо, нехай краще все пропаде. Я не бажаю ділити з кимось любов мого народу, поступатися своєю гідністю!
- Намісник, котрий передає владу справжньому королю, не втрачає ні гідності, ні любові народу, – терпляче сказав Гандальф. – Так чи інакше, ти не повинен відбирати право вибору у свого сина, доки ще жевріє надія на його порятунок!
Ці слова викликали в божевільного новий напад гніву. Притискаючи палантір ліктем до грудей, він другою рукою видобув з-за пазухи кинджал і зробив крок до Фарамира. Але Берегонд випередив його і заступив Фарамира собою.
- Ось воно як! – закричав Денетор. – Ти вкрав у меня любов сина, а тепер забираєш також і любов слуг! Але є [115] одна справа, у якій ти не насмілишся мені заважати. Я помру так, як сам вирішив. До мене! – вигукнув він. – До мене! Чи тут залишилися самі зрадники?
Двоє служників прибігли на ґанок. Денетор вихопив у одного з них смолоскип і кинувся до склепу. Перш ніж Гандальф устиг затримати його, він кинув смолоскип на дрова, і вони відразу спалахнули.
Денетор скочив на мармурову плиту саркофага, підняв свій жезл, зламав об коліно і кинув у вогонь, а сам ліг, витягнувшись і притискаючи палантір до грудей обома руками. Кажуть, що з того часу ті, у кого не вистачало сили керувати цим палантіром, бачили в ньому лише дві старечі долоні, охоплені полум’ям.
Гандальф з болем у серці зачинив двері і спустився з ґанку; за його спиною гуло могутнє полум’я. Потім Денетор нестямно скрикнув – лише один раз – і замовк назавжди.
- Так загинув Денетор, син Ектеліона, – промовив Гандальф враженим гондорцям. – І разом з ним відходить у небуття Гондор такий, яким ви його знали. Адже всьому на світі колись настає кінець, і гарному і поганому. Ми були свідками мерзенних вчинків, але ви повинні забути ворожнечу, котра роз’єднує вас, бо її викликали наклепи Ворога. Ви заплуталися в тенетах суперечностей, але не ви сплели ці тенета. Пам’ятайте, вірні слуги Денетора, сліпі у своїй покірності: якби не так звана Берегондова зрада, Фа-рамир, капітан варти Білої Вежі, був би зараз жменькою попелу. Заберіть тіла ваших злощасних товаришів, а ми понесемо Фарамира, Намісника Гондору, понесемо туди, де він вилікується або помре спокійно, якщо така його доля.
Денеторові служники довго стояли перед гробницею, немов прикуті до землі. Гандальф і Берегонд підняли ноші з Фарамиром. Пін пішов за ними, низько схиливши голову. Вже в кінці вулиці вони почули гуркіт; над гробницею Намісників клубочився дим, склепіння впало, в повітря злетіли уламки, по камінню поповзли вогненні язики. Тільки тоді служники Денетора оговталися і побігли слідом за магом до виходу з Долини Мертвих.
Проходячи крізь хвіртку, Берегонд з гіркотою глянув на вбитого вартового: [116]
- Цей свій злочин я буду оплакувати, доки живий. Але час підганяв, мене палила тривога, а він не бажав погодитися на мої вмовляння і взявся за меч… – Він дістав з кишені ключ, зачинив хвіртку і додав: – Тепер цей ключ належить Фарамиру…
- Доки намісник не одужає, замість нього правитиме Імраель з Дол-Амроту, – сказав Гандальф. – Але його тут нема, і я дозволю собі вирішувати. Прошу тебе, Берегон-де, сховай цей ключ і збережи його до кращих часів!
Під ясним полуденним небом вони пройшли повз браму Цитаделі і попрямували до Дому Цілителів. Цей будинок, точніше кілька окремих будинків, прилягав до південного муру шостого кола і стояв посеред великого саду, де зеленіли галявинки з густою травою та квітами – єдиний зелений куточок у місті-фортеці. У мирний час там лікували хворих на важкі недуги, зараз головним чином піклувалися про поранених. Тут діяли жінки, що мали досвід догляду за пораненими, добре зналися на перев’язках та цілющих рослинах. Гандальф зі своїми супутниками саме заходили до саду, коли з полів Пеленнору долетіло протяжливе, сумне виття. Жахом та злобою віяло від нього, але коли воно вщухло, далеко віднесене вітром, усім стало легко та спокійно, вперше після наступу Тьми. Хмари розтанули, день засяяв на повну силу.
Одначе Гандальф, як і раніше, залишався стурбованим та сумним. Він доручив Піну з Берегондом віднести Фарамира до лікарняного приймального покою, а сам піднявся бігцем на міський мур, що прилягав до саду. Звідтіля він побачив, як Еомер схилився над нерухомими тілами, що лежали на землі. Гандальф зітхнув, загорнувся у свій сірий плащ і неквапно повернувся до саду. Там його і відшукали Пін з Берегондом. Друзі запитально дивилися на мага, навколо них уже збирався натовп. Нарешті Гандальф облишив роздуми:
- Друзі мої та ви всі, городяни і жителі Західного краю! Нині сталося багато подій печальних і не менше славних. Сталося дещо, про що ми і мріяти не могли: Чорний Вершник, вождь ворожого війська, загинув. Ви тільки-но чули його передсмертне квиління. Але за перемогу заплачено великою втратою. Уникнути цього мені завадило божевілля Денетора. Тільки сьогодні я зрозумів, як це почалося. [117]
З роду в рід намісники вважали, нібито ніхто не знає їхньої таємниці, але я здавна знав, що в Білій Вежі, як і в Ортханку, зберігався один із семи палантірів. Доки мудрість не зрадила Денеторові, він уникав користуватися ним, знаючи межу своїх сил. Але згодом намісник став само-впевненим; коли війна підійшла впритул, він зазирнув у палантір – і став жертвою підлого підступу. Після від’їзду Боромира він, мабуть, робив це все частіше. Великим був гонор Денетора, він не дав себе поневолити; але він міг бачити лише те, що Саурон вважав за потрібне показувати. Поза сумнівом, Денетор отримував і корисні відомості, але свідоцтва непереможної могутності Мордору, котрі йому весь час постачали, посіяли розчарування й безнадію в його серці, що нарешті потьмарили розум.
- А я ж голову сушив, – втрутився Пін. – Денетор якось вийшов з кімнати Фарамира, а повернувся зламаний, постарілий…
- Ми бачили дивне світло в кімнаті під дахом незабаром після того, як Фарамира було поранено, – пригадав Берегонд. – Бувало світло і раніше, люди казали, буцімто Намісник почав думкою битися з ворогом…
- На жаль, це була правда, – сказав Гандальф. – Ось у такий спосіб вдалося Сауронові невидимо вторгнутися до Мінас-Тіріту. Тому і довелося мені кинути поле битви. І я залишуся тут ще надовго; невдовзі доведеться попіклуватися не тільки про Фарамира. Я бачив з муру гірке видовище; хтозна, чи не чекають на нас ще більш сумні події. Піне, ти можеш піти зі мною. А ти, Берегонде, повинен повернутися до Цитаделі і про все доповісти командирові. Мабуть, він вважатиме за потрібне виключити тебе з гвардії. Але скажи йому – якщо він бажатиме врахувати мою думку, – що я раджу відіслати тебе сюди, ти будеш при новому Намісникові, коли той прокинеться… якщо взагалі прокинеться. Адже це тобі він повинен завдячувати, що не згорів живцем. Йди, Берегонде. А я вийду ненадовго і незабаром повернуся.
Він кивнув головою до Піна, і вони вирушили до нижнього міста. По дорозі їх наздогнав рясний дощ; він ішов та йшов, гасячи пожежі, і тільки білі клуби пару та шипіння згасаючих вогнищ супроводжували їх на вулицях Мінас-Тіріту. [118]
Розділ 8
ЦІЛИТЕЛІ ДУШІ І ТІЛА
Вже не сльози, а смертельна знемога застилала очі Меррі, коли він наближався до розбитих воріт Мінас-Тіріту. Він не звертав уваги ані на руїни, ані на трупи. Пахло згарищем, літав попіл – багато облогових машин згоріло чи попадало до ровів; потрапляли туди і люди, і тварини. Там і тут валялися напівобвуглені туші оліфантів – несхибні лучники Мортонду вражали їх влучними пострілами в очі. На нижніх колах повітря відгонило кислим смородом пожеж. Однак прохід до брами уже розчистили, і з міста принесли зручні ноші з м’якими подушками для Еовіни. Тіло Теодена накрили златотканим покривалом. Роханці запалили смолоскипи і оточили носилки; бліді в денному світлі язички полум’я тріпотіли на вітрі”.
Перехожі знімали шапки і низько вклонялися перед цими людьми. Вони підіймалися брукованими вулицями все вище й вище. Меррі підйом здавався нестерпно довгим, він плентався, як уві сні, вже не розуміючи, куди йде та навіщо. З кожним кроком слабкішим здавалося йому світло смолоскипів, потім воно зовсім згасло. Меррі стало млосно, майнула думка: «Це, мабуть, підземний хід до могили, де ми залишимось назавжди…» Аж раптом у сонний одур увірвався знайомий голос:
- Меррі! Нарешті! Нарешті я тебе зустрів!
Меррі насилу підвів голову, і морок трохи розсіявся. Перед ним стояв Пін! Вони були одні посеред вузької вулички. Меррі протер очі.
- Де ярл і де Еовіна?
Його затрусило, він осів на чийсь поріг і знову розридався.
- їх понесли нагору, до Цитаделі, – пояснив Пін. – А ти, схоже, заснув на ходу і десь завернув не туди. Коли помітили, що тебе нема, Гандальф послав мене шукати, і ось… Ох, бідолаха! Як же я давно тебе не бачив! Ти жахливо втомився, правда? Тоді не буду тобі заважати балаканиною, скажи тільки – ти не поранений?
- Здається, ні. Тільки знаєш, Піне, як я штрикнув цього… чорного… так у мене правиця й оніміла. А меч згорів, мов тріска.
Пін занепокоївся. [119]
- Знаєш, пішли-но хутчіш до Гандальфа. Шкода, що я тебе понести не зможу, бо ти ж ледве ноги тягнеш! Треба було і тебе відразу на ноші… але вибачимо людей: стільки усього звалилося на них відразу, тут вже не до гобітів…
- Непомітність і корисною буває, – зауважив Мер-рі. – Той, чорний, мене теж не помітив. Ні, про це поки що не буду… Допоможи, Піне. У мене в очах темно, і рука мов крижана…
- Обіприся об мене, Меррі, голубчику, і підемо. Потихеньку, потрошку, тут недалечко.
Меррі зробив кілька кроків і зупинився.
- Ти мене поховаєш? – раптом запитав він. – Як треба, по-нашому? V
- Що ти верзеш! – обурився Пін бадьоро, хоча серце в нього так і стислося. – Ми ж ідемо до Дому Цілителів!
Вони вийшли з провулка під стіною четвертого кола на головну вулицю і крок за кроком стали підніматися до Цитаделі. Меррі хитало, він бурмотів щось, немов крізь сон. «Так ми і за сто років не дійдемо, – подумав Пін. – Невже ніхто не допоможе? Адже я його, бідолаху, ні на хвилинку залишити не можу!»
їм пощастило: незабаром повз них щодуху пробіг хлопчисько, і Пін упізнав Бергіля, сина Берегонда.
- Гей, Бергілю! – гукнув Пін. – Куди поспішаєш? Радий тебе бачити живого і здорового.
- Я став у лікарів за посильного. Мені затримуватися не можна!
- І не треба. Ти тільки скажи лікарям: у мене тут гобіт, по-вашому періан, потерпілий у бою. Сам він до них не дістанеться. А якщо побачиш Мітрандіра, скажи і йому!
Бергіль кивнув і помчавея далі.
- Ну, тепер розумніше присісти і почекати, – сказав Пін. Він посадив Меррі на краю бруківки, на сонечку, присів поруч, поклав голову хворого собі на коліна й обережно обмацав його руки. Правиця і справді була важка і холодна, мов крига.
Незабаром з-за рогу з’явився Гандальф, він схилився до Mepjpi, погладив по голові, потім узяв на руки.
- Йому б треба влаштувати урочистий в’їзд, – пробурмотів маг. – Бачиш, друже, якби Елронд не згодився і ви не пішли з нами, було б набагато гірше… – Він зітхнув і [120] додав буркотливо: – Новий клопіт на мою голову, але ж долю битви ще не вирішено!
Тепер усі троє – Фарамир, Еовіна і Меррі – лежали в Домі Цілителів, на зручних постелях, оточені турботою і спокоєм. Щоправда, колишнє мистецтво лікування призабули в Мінас-Тіріті, але ще вміли лікувати від усіх поранень і хвороб, які зустрічалися в Гондорі та на узбережжі. Тільки проти старості не було засобу, і нинішні гондорці жили лишень трохи довше інших народів, а щасливців, котрим в розквіті сил перевалило за сотню, можна було на пальцях перерахувати. Останніми роками з’явилася ще мор-іульська пошесть. Вражала вона людей, що потрапляли на очі назгулам. Цілителі виявилися неспроможні лікувати цю хворобу. Нещасні поступово занурювалися в непробудний сон, втрачали мову, потім тіла їхні ставали немов крижані, і наставала смерть. Лікарі і Доглядальниці Дому Цілителів підозрювали, що саме ця жахлива напасть вразила і напіврослика, і Красу Рохану. До полудня вони ще могли говорити, шепотіли щось (доглядальниці старанно прислухалися, сподіваючись зрозуміти суть хвороби), але незабаром замовкли, глибоко заснули, а коли сонце схилилося на захід, сіра тінь лягла на їхні обличчя. Фарамира, навпаки, спалювала страшна гарячка. Гандальф переходив від хворого до хворого, доглядальниці переказували йому слово в слово все почуте. Так тягся цей день у Домі Цілителів, доки на полях Пеленнору кипіла велика битва, повна дивних несподіванок і мінливої удачі. Нарешті рожеве західне світло проникло крізь високі вікна, оманливо розрум’янивши мертвотно-сірі обличчя хворих. Дивлячись на Фарамира, старша з доглядальниць, Іорет, мовила, плачучи:
- І такого красеня ми повинні втратити! Де ж королі колишніх часів? У старовинних книгах говориться: «Рука короля зціляє». За цією ознакою навіть можна відрізнити справжніх королів…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве