Незабаром примчала привітати мене і теща,-Євгенія Андронівна. Слід
сказати, що вона не з тих тещ, котрі “пиляють”, “гризуть”, “жують”,
“поїдом їдять” чоловіків своїх єдинокровних доньок. Теща мене любить,
хоча інколи й критикує, правда, не передаючи куті меду.
– Я тебе поздоровляю, зятьок,- авторитетно сказала дорога гостя,
впурхнувши, наче сімнадцят-ка, в хату.- Але…
Теща затихла, подивилась на мене, ніби риб-” інспектор на браконьєра.
Взагалі, я її боюсь, аіе коли-не-коли стаю при ній тихше води, нижче
трави або втрачаю дар мови.
– Ті-і-і-льки,- продовжила неголосно, а потім взяла на октаву вище.-
Та не метайся по хаті, як Сірко по ярмарку 1 Давай поговоримо ладком.
Ти, любесенький зятино, доки будеш знущатися з нашого
адмінуправлінського персоналу?! Чим тобі не вгодив наш Василь Петрович?
Отак людину висміяв! Ай-ай-ай… А, між іншим, на третій фермі агітація
застаріла, писателю…
– Ма-мс, я ж вам не раз говорив: не пишу я конкретно про наших
сельчан. У моїй новій гуморесці мова йде про Панаса Оверковича Макуху. І
паркан у Макухи цегляний, а не дерев’яний, як у Смаленого. Це в мене
збірний образ, типовий. А наочну агітацію вчора поновив…
– – Так-то так,-в голосі Євгенії Андронівни задзвеніла криця
найвищого гатунку,- але ж під твоєю гуморескою вказано не збірну, а
конкретну адресу: село Цибулівка, район такий-то, область така-то. Хіба
в республіці, та навіть в районі знають, хто в нашому колгоспі бригадир
будівельників? Макуха він. Смалений чи Печений? І Григорій Орес’тович
Мотузяка на мене кидає косяки. А чому? Бо про головбуха нашпарив
гумореску “Сивуха на балансі”. В райгазеті надрукували. Думаєш, люди не
здогадуються, на кого натякаєш?
– Ма-мо…
– Не мамкай! Ось і Кирило Вікторович Рогач ходить надутий, мов сич.
Хто розмалював завгара’ в обласній молодіжній газеті? Ти!
– Там же про Дмитра Григоровича Кочергу,- сміливо заперечив я.-Не
плутайте Гоголя з Ге-. гелем, дорога мамо…
– Кажу тобі-не мамкай!’-удавано грізно гримнула Євгенія Андронівна.-
Словом, порада тобі така. Якщо ти колгоспний- художник – малюй заклики,
лозунги, оформляй показники, а хочеш іще й писати-оспівуй любов,
соловейків, зоряні ночі. В тебе це ловко виходить. Або засідай за роман.
На виробничу тематику, наприклад…
– А якщо сатиричний утну?- вставив я грайливо.
– Зятю, не жартуй з вогнем! І так-той не вітається, той не
дивиться…
– При чому тут ви?!
– А при тому, що всі вважають, що я тебе намовляю. Вроді як твій
співавтор. Достатньо когось мені покритикувати – а ти вже й намотав на
вус! Ось, напевне, тому й любиш ходити на збори та наради…
Тут не витримує моя дружина:
– Ну, досить,- благальне дивиться на матір.- Пельмені вихолонуть,
прилипли…
– Це не твоя справа, доцю,- проспівала колоратурним сопрано теща.- Ми
з ним тихо-мирно бесідуємо. Правда, зятьок? А ти не в свої сани не лізь.
Я твого Костю за те й поважаю, що розумний. А буде необхідно, то можу на
засіданні правління таку-у лазню влаштувати з профілактичною метою… Ну
гаразд. Будемо вечеряти. Вгощай, цибулівський Щедріне! Ич, аж засяяв,
наче цьогорічний гривеник!
Доки Клара подавала на стіл, а теща мила руки в кухні, я схопив з
підвіконня листа, надісланого з редакції журналу “Україна”, і сховав
якнайдалі. Адже в ньому повідомлялося про те, що мою гумореску про
недбайливого голову колгоспу схвалено до друку. Хоча це і не стосується
шановної Євгенії Андронівни, але поки що про зміст гуморески ліпше їй не
знати. Надрукують – тоді хай влаштовує мені “лазню”.
Ось так. А дехто ще й заздрить мені, що матінка моєї дружини –
головаколгоспу!
Та як би там не було, а теща в мене-миро-вецька!

ЩО СКАЗАЛА БАБУСЯ!
(За Михайлом Прудником)

– У гості?- поцікавилася бабуся Олена, з кот- рою здибався на околиці
села.
– Еге,- відповідаю чемно і ставлю на запилений спориш валізу.
– Що там у “Перці” нового?-цілком серйозно запитує землячка.
– Та що, бабусю, боремось, бичуємо, висміюємо. Масовим тиражем, так
би мовити,-люб’язно відповідаю старій, аби не подумала, що зазнався.
– Яв захопленні. Читаю. Найперш – твої гуморески, а потім фейлетони
про бюрократів, ледарів, любителів чарки, людей байдужих і
безвідповідальних. Житейське діло… От бестселерів не люблю…
Я почухав потилицю.
– Ось ти про Лесю написав, а Микола Піскар усім хвалиться, що то про
його доньку. Вона ж у Київ поїхала, щоб жениха підчепити і поселитись
хоча б на Оболоні, в квартирі поліпшеного планування. Лісова красуня!
Свайба, казав Микола, буде в ресторані “Джмелик”. Неможливого немає…
Я хотів кинути репліку, але бабуся не слухала.
– Звичайно, столиця – це і міністру можна подзвонити, і екзамен по
знайомству скласти, фірми водяться, які віників не в’яжуть, є грибні
місця, крокодили, яких треба берегтись, коропи у пиві, чимало маестро
слова, хоча класиком стати важко. Правда, оселедців у криницях нема…
На мене почали напливати сумні Здогадки. Вундербабка?
– Ти, Мишко, лауреат “Перця”, там працюєш, отже, буваєш скрізь,
перевіряєш скарги на місцях, то про моїх Ксеню та Петра нічого не чув?
Не зобиджалися люди на них? Вона ж у хімчистці, а він слюсарює в
житлово-експлуатаційній конторі. Чи, може, факти не підтвердилися? Мрію,
щоб у “Перці” про них написали, як ото про Піскареву Люську. Тоді б мені
полегшало. Знала б, що живі-здорові. А то випурхнули з гнізда, забули
про матір. Прошу, синку, попадуться – розпиши Їх, не пожалкуй часу! І ще
про одне хочу розпитати. Про київське “Динамо”. Як вони гратимуть у
цьому сезоні? У стилі ретро? Звичайно, в кращому розумінні слова. Жаль:
ніколи й побалакати. Он якраз поштарка йде. Може, свіжий “Перець” несе.
Побіжу я…
Бабуся Олена, низенько схиляючись на ціпок, по-прошкувала назустріч
листоноші, а потім зупинилася, обернулася і загукала звіддаля:
– А ти мені, Мишко, свою нову книжку репре-‘ зентуєш? З автографом!
У КУЩАХ
(За Віктором Ендеберею)
Полудень у неділю. їду попід лісосмугою “бобиком”;
Сварю головного зоотехніка – друга сім’ї – у хвіст і гриву. На
відстані. Обставини: сім мішків вовни, собача душа, вкрали! Десять
овечок-хва-хва! Характер такий: “То хтось…” Де ж справедливість?
Небезпечне відрядження йому – замість двох відпусток! Ефективний
засіб-їду, їду, їду…
Аж за кущами – овечки. Лісові квіти. Заспокоїли. Слава богу.
Гм, лосі в горосі, заєць на перелазі, а в кущах ото хто сидить, як
вершник без голови на матчі? За-ко-ви-ка…
Тисну на гальма.
Ну,стривай, птичко!
Повзу по споришу, щириці, еспарцету, конюшині (холошу подер, чверті
сорочки каюк, носом у перепеляче гніздо ткнувся). , Ух ти!..
Васько грає. Сам з собою в карти. І прямо з пляшки, навхилки…
Найгірша прикмета. Була б граната!!!
Повзу вужем поміж полинами і – несподівано:
– Що ти робиш, Васько?! – беру на “ура”. П’єш? Попався? А він голосом
Всевишнього:
– Аякже, товаришу директор. П’ю, п’ю, а потім їм,їм, їм.
Тю! В руці – пляшка ситра, поряд – сало, шинка, яєчня, цибуля,
часник, щавель, петрушка…
Мій розум – ні до біса. Гальмова рідина. Туп-туп – не бере.
– Горілки нема? – Очі вилазять, прикушений язик.- Новий спосіб?
Щаслива пора?
– А-а-а, не вгадали, а щоб швидше судити! Дак я господар свого слова.
Башковитий. Наказано знайти – і чудо-юдо, он пасуться. І ні мур-мур, два
відра їм диму! Вгощайтесь! За готівку. Гроші – наперед! Згодні, секір
башка?
Я, не знайшовши потрібних слів, безнадійно махнув рукою.
Важке діло.
Але ж… Знайдено резерви!
На сім мішків в-в-в… Тьху! На сім мінігуморесок сюжетики будуть!