Андрiй Коцюбинський. “Весiлля на Венерi”

О, як я їх висміяв!
Правда, ще поморочився з заголовком. “Купіть нові хронометри,
колеги!”-так нарешті назвав свій витвір.
Вранці віддав фейлетона друкарці Олі. -
– Відстукай,- кажу,- в двох примірниках”. Терміново. Буде
шурум-бурум.
Через три хвилини прибігає Оля і жбурляє мені на стіл мій опус.
– Не буду я ганьбити подругу, Миколо Петровичу! – вигукує. – Як же я
їй в очі дивитимусь?
– В чому справа?- кліпаю очима.- Яку подругу?
– Аду Панасівну! Ви ж .її виставляєте на глум, на посміховисько!
Пишете, що вона приходить в контору пізніше всіх, а додому летить
найперша. Це межує з наклепом…
“Гаразд, що Ол ю не зачепив,-майнуло в голові,- хоч вона теж ягода з
того поля…”
Довелось Аду Панасівну з відділу інвентаризації викреслювати.
Взагалі, як говорив шеф, воювати з жінками – значить заздалегідь
приректи себе на поразку та ще й неславу.
Фейлетона Оля все-таки передрукувала. Ще й похвалила мене, сказала:
– Що буде – не уявляю!
Не встиг я перечитати надруковане, як прибіг заввідділом
комплектації.
– Слухай, “ти, новоявлений Марк Твен,- почав цахабнувато.- Кажуть, ти
нашого Ігоря взяв на кпини? Ти, сатирику доморощений, весь наш відділ
обливаєш чорною фарбою! Ігор, буває, затримується, але ж
трудолюбивий-пошукай такого! Хлопець,
між іншим, жениться, а ти… Незабаром весілля, казав, покличе нас
усіх…
Піддався я. Справді, шкода хлопця. Тим паче – весілля. Якщо й
насправді запросить, то що тоді
мені? Раків пекти? Соватись, як на гарячій сковорідці?
Залишилося троє.
“Цих не вирвуть з моїх ‘лабет!”- пообіцяв сам собі.
Але не так сталося, як гадалося.
За Валентина Копитняка заступився заввідділом механізації:
– Чого це ти розходився, мов холодний самовар?- глузливо процідив
крізь зуби.- При чому . тут Валя? У хлопця на носі першість у тресті по
стокліткових шашках” а ти як уявляєш: твоя так звана писанина вплине на
його спортивну форму? Валентин Копитняк, щоб ти знав, захищатиме честь
нашого рідного управління! Та молитися на хлопця треба, а ти йому-
підступну підніжку…
За Митю Підгаєцького з відділу рекламації клопотати примчала
делегація жінок. Навперебій запевняли, що Митя-поет-початківець, пише
дуже ніжні вірші про кохання. Треба пощадити, збагнути його душевний
стан. Миті й так тяжко-важко, бо поки що з редакцій надходять невтішні
відповіді. Заздрять, мовляв. Миті літпрацівники і не дають ходу. Виступ
газети – це ж, мовляв, як ніж у серце
делікатному, сумирному початківцю, майбутній поетичній зірці.
– Хай ваш Митя на роботу вчасно приходить,- буркнув я, – а за робочим
столом не віршує,-а робить те, що треба.
Однак… Гробити обдарованих молодиків, тих, кому в майбутньому
возсідати на Парнасі, не в моїй компетенції.
І викреслив три абзаци про Митю.
Залишався Стає Капустін, з відділу деталізації. Ну, вже цього!.. Але
почекай, не кип’ятись, товаришу редактор. Стає – ветеран-уболівальник
хокею. На матчі повсякчас ходить з Гнатом Пилиповичем. Якось воно не
туди…
На щастя, мої сумніви – викреслювати чи не викреслювати Стаса-розвіяв
дзвінок начальника. Гнат Пилипович по-батьківськи похвалив мене за
сміливість, але порадив Капустіна все-таки не чіпа-/ ти. Хіба в нас мало
тих, сказав, кого можна висміяти, та ще й у стінгазеті! А Стає…
Хлопець він чудовий. І взагалі,-додав шеф,-критика-справа делікатна…
Сім разів необхідно відміряти, аж потім відрізати, і то не поспішаючи.
На чергових зборах мені знову докоряли. За те, що фейлетон, якого я
все-такм помістив у стіннівці, хоча й актуальний, написаний дошкульно,
але беззубий, без конкретних фактів і прізвищ. Всі, як один, в тому
числі й Гнат Пилипович, одностайно пропонували взяти па приціл,
наприклад, тих, хто працює абияк,
Увечері я сів за стіл, поклав папір перед собою, почав гризти ручку.
Аж свербіли руки – дати жару ледацюгам. З’явилася навіть ідея: написати
для багатотиражки тресту. Хай усі знають, як виконують свої обов’язки
деякі товаришочки!
Але ж заковика… “Усі знають…” Що ж про нас подумають? Знову слова
шефа пригадалися: “Критика – справа делікатна…” Може, мені не під силу
оцей славний жанр?
Поміркував і нарешті рішуче вивів на папері:
“Кращі люди нашого управління”.
Тут що хоч вигадуй, фантазуй скільки заманеться, узагальнюй- ніхто
“не заперечуватиме, не ображатиметься. Тільки хвалитимуть. Тим паче, як
виявляється, у нашій конторі працюють одні тільки ангели. .
Ось так. І ніякого щурум-буруму.

3. З позиції сили
Гнат Пилипович скоса подивився на мене, а потім торохнув по столу
кулаком і крикнув:
– Все, Стратійчук! Амба! Терпець увірвався. Даю ще один шанс. Іди й
задумайся! Глибоко, всебічно. Ти спеціаліст молодий. Все, як мовиться,
попереду. Добре підготуйся, перш ніж сказати тут своє вагоме слово.
Я пішов.
Але… Чому це я мушу задумуватись? А він, шановний Гнат Пилипович,
що? Не повинен ворушити звивинами пропорційно до посади, тобто
інтенсивніше за підлеглих? Гаразд. Я скажу своє слово. Доведу, що вмію
дещо робити не гірше за нього.
Отже, не відкладаючи на колись, оперативно розробив спеціальну
систему тренувань. Укладався в графік. Тричі на день по десять хвилин
гамселив кулаком по столу, по одвірках, по долівці і так далі.
В такий спосіб місяців зо три загартовував м’язи правої руки. Вже міг
легко розтрощити цеглину, перебити дошку, а коли жартома проломив дірку
в стіні кімнати для куріння, остаточно вирішив: час діяти!
Не питаючи дозволу, зайшов до кабінету Гната Пилиповича.
Той підвів голову й зловісне блиснув скельцями окулярів.
Я глянув на нього зухвало, сміливо, відчайдушне. Потім підняв кулак,
майстерно гахнув ним по
краю стола й сказав, ніби відрубав:
– Ось так, Гнате Пилиповичуі Задумайтесь! Негайно і всерйоз! Ще не
пізно… Йому відібрало мову. Що ж, хай тепер сам тренується. Краще за
мене гахкати кулаком по стільниці він
довго не зможе…

4. На чисту воду
Попрохав я шофера Діму Ґедзя без дозволу шефа відвезти мене в одне
місце.
– Обманювати Гната Пилиповича я не буду,- Діма усміхнувся, знущальне
сказав:-Адже машина, слід пам’ятати, не для приватних поїздок. Пішки
треба ходити. Корисно. Лікарі радять…
“Резонно,- подумав я.- Мовчу. А тебе, Ґедзику, я виведу на чисту воду
і припну до ганебного стовпа. Покажу тобі, розумнику, де раки зимують І
чому їх немає у пивних барах…”
Не відкладаючи на колись, почав пильно стежити за викрутасами Діми.
Для надійності занотував потрібні мені факти
в записник. , ‘
Незабаром я з утіхою перечитував плоди моїх
спостережень. Ось вони:
“16 липня. Ранок. 8. 27. Ґедзь привіз бундючну даму в брючному
костюмі на ринок, напевне, тещу. Завантажили в багажник помідори,
огірки,
вишні”.
“22 липня. 12. 19. Універмаг; Привіз пофарбовану” носату ворону.
Тітонька, мабуть. “Волга” стояла тридцять сім хвилин”.
“6 липня. Катав по місту довготелесого, з вусиками парубка. Цього ж
дня доставив лобуряку на футбол. Напевне, синочка свого ублажає”.
“2 серпня. Машину бачив біля драмтеатру. З неї випурхнула сумнівної
поведінки дженджуриста дівиця. Ага, Діма ще й коханку має…”
Переписав свої замітки на чистовик – і до Гната Пилиповича, Аж
назустріч Ґедзь. Власною персоною. Дай, думаю, покажу звинувачувальний
документ, хай позлиться.
Ґедзь прочитав, усміхнувся – от нахабаЦ- і дивиться на мене, ніби на
марсіанина.
– Ну й самовпевнений же ти,- кажу.- Чого зубами світиш? Тепер,
вважай, і ти хоч трохи, а походиш по земній тверді. Доки іншу роботу
знайдеш…
– Хочеш, я сам віднесу оцей твій пасквіль шефу?- преспокійно рече
Діма.
Його зухвальство зовсім вивело мене з рівноваги, і я щосили рвонув
двері кабінету Гната Пилиповича.
– Не хапай ротом повітря і не смикайся,- авторитетно повчав мене шеф,
тримаючи в руках мою “доповідну. – Намотай собі на вус: ота дама, яку ти
запеленгував на ринку,- Офелія Силівна, моя рідна дружина. Тітка, яку ти
так необачно порівняв з вороною,-сестра старша моєї дружини – Параска
Силівна. Ну, а парубок-Дмитрик, синуля мій. Дівиця – племінниця. Отже,
шановний, запам’ятай:
треба про всяк випадок знати в лице не тільки свого начальника, а й
родовід його, хоча б до другого коліна…
5. Принцип огірка
У кінець коридора збіглися перекурити Семико-питенко, Сауляк,
Бунякін, Степанюк. І як завжди- розмови на пекучі теми. -
– Ви, безкрилі мої соколи, знаєте про ефект, а точніше – про так
званий принцип огірка?- пот чинає Семикопитенко. /
– Невже і в огірка є свої принципи?- дивується Сауляк.- Ніколи не чув
про щось подібне… – Ого, та ще ж який!-вигукує Семикопитенко, в його
очах загораються азартні вогники.-Слухайте, мудрі голови, короткий
реферат про принцип звичайнісінького огірка. Значить, так. На бадилині
з’являється пуп’янок, що незабаром стає дорослим огірком, тобто таким,
коли його можна вживати, ну… для закусі, наприклад. Але якщо огірка не
зривати, він, закономірно, старіє, жовтіє. І, як наслідок, на даній
бадилині огірки уже не” родять, бо вона свою функцію виконала. Ото
зірвеш перший, другий, третій, то буде й п’ятий, десятий… Рослина
боротиметься за продовження свого роду. Ось така арифметика!
– Тю, чи й не .дивина!-посміхнувся Бунякін.
– А що ти конкретно хотів цим сказати?- прискалив око Степанюк.
– Що хотів сказати?- загадково подивився на товаришів
Семикопитенко.-Ось що… Тільки попереджаю-розмова… Словом – ша!
Тримайте язик за зубами. Коротше, наш Гнат Пилипович і є отим
огірком-жовтяком…
– Ну-ну,-підбадьорив колегу Сауляк,-сип , далі. ”
– Ось поміркуйте,- продовжував Семикопитенко.- Гнат Пилипович керує,
нашим управлінням сім років. На підвищення його не висувають, бо зірок з
неба не хапає, надій на зміни у кадрах аж ніяких. До пенсії Гнату
Пилиповичу-як до Сміли навприсядки. Отож і ми сидітимемо на своїх
місцях, до вищих посад і не рипатимемось, бо жовтяк не пускатиме…
– Так сказав, ніби в око влучив,- буркнув Бу-някін.- Нидіємо,
засихаємо на корені. Піднявся б виїде Гнат Пилипович, то й нам би дав
хід. Не одного б до себе потягнув…
– Значить, ви теж кумекаєте, в чому річ. Хвалю!-сказав
Семикопитенко.-Отже, мої дорогі однодумці, визрів такий висновок: нам з
нашими головами турнути з крісла Гната Пилиповича, даруйте на слові, раз
плюнути. Тим паче обставини, що склалися, сприятливі. Я напевне знаю, що
Гната Пилиповича забирали в трест завідуючим якимось там відділом, та
він, як не дивно, завередував. Причину я потім з’ясував. Гнат Пилипович
сказав одному знайомому: краще буду я в Надрічанську Гаркушею, ніж,у
тресті за попихача. Уловлюєте? Він тут господар, все в його руках, а
там?..
– Що ж ти пропонуєш?- запитали змовники.
– Пропозиція моя, на перший погляд, несподівана. Треба скрізь хвалити
Гната Пилиповича. Ось, наприклад, Сауляк надішле до тресту листа, де
буде синім по білому написано, що, мовляв, товариш Гаркуша – талановитий
організатор, вмілий керівник, скромна людина, далекоглядний діяч.
Тільки, мовляв, масштаби управління не дозволяють цій державній людині
на всю силу розмахнутись. І свій підпис можеш не ставити. Напишеш від
імені колекти-’ ву. Тобі, Степанюк, пора братися за перо. Організуй
нарис для газети про Гната Пилиповича, перебалакай з радіоредакцією, хай
інтерв’ю візьмуть. Бунякіну необхідно всім натякати, що начальник іде-на
підвищення. Я в усі дзвони вдарю… Таку карусель закрутимо, що або сам
Гнат Пилипо-. вич піде від нас, або й-насправді до тресту заберуть…
Незабаром Гнат Пилипович викликав Семикопи тенка на розмову, З?

– Вибач мені’, Семикопитенко,- сказав він,- але доведеться тобі
писати заяву на звільнення. Мо-” жеш за власним бажанням. Мотивування:
ти компрометуєш мене в очах працівників управління і навіть вище. Як
саме? Незаслужено вихваляєш, переоцінюєш мої здібності. Крім того,
виявляється, ти за фахом агроном. Ось де корінь того, що ти функції
молодшого конструктора виконуєш абияк. Без вогника працюєш, дорогий. А
ось щодо своєї спеціальності ти, кажуть, підкований. Неабиякі-маєш
знання. Отож і куй залізо, доки гаряче, або, якщо зважити на специфіку
твоєї законної професії, можна сказати інакше-хрумай огірок, доки
зелений!

САМ ВИНЕН
І Це на початку навчання в педагогічному інституті до нашої групи
завітав кучерявий хлопець у темних окулярах і запропонував:
– Хто хоче в літературну студію – записуйся! Ми всі мовчали, бо
поетів, здається, між нами не було.
Юнак з піднесенням виголосив:
– Звичайно, поетом можеш ти не бути!.. Але ви – майбутні вчителі, а
наставники молодого покоління повинні бути всебічно розвинутими людьми,
здатні якщо не писати вірші, то хоча б уміти оцінювати їх. Повторюю: хто
хоче в літературну студію? Не пожалкуєте…
– Запишіть мене,- подав голос Вітько Линник. Юнак записав прізвище
нашого товариша в книжечку і сказав:
– Завтра перше засідання. О сімнадцятій нуль-нуль. Друга аудиторія.

Наступного дня прийшла запаморочливо гарна дівчина й весело мовила:
– Хто хоче в гурток “Фотооб’єктив”? У житті вчителя фотоапарат-річ
необхідна. Вдалі знімки можна використовувати на уроках.
Записався Генка Байдюк.
Незабаром залетіло аж троє.
– Запрошую в гурток радіолюбителів!-крикнув один.- В наш вік цю
справу треба знати кожному, тим паче – педагогам!
‘- Я пропоную студію дизайну,- розмахував руками другий.- Уміти
малювати, вдало оформляти клас – важлива підойма в діяльності педагога!
– Пропоную курси крою та шиття!- вигукнула білява дівчина і
зашарілася.- Вчитель повинен завжди модно одягатися!
Я вибрав радіотехнічний, Костя Луб’яний попов- . нив ряди
художників-аматорів, а Віра Кадюк вирішила вчитися на модистку.
Тільки Митя Столяренко не обрав собі жодного, як тепер кажуть, хобі.
Гриз науки, вивчав посилено педагогіку, штудіював Коменського,
Ушинського, Макаренка, Сухомлинського, Корчака…
Нині Вітя Линник – поет, редагує заводську багатотиражку.
Гена Байдюк-фотограф.
Костя Луб’яний – оформлював сцени у драм-театрі.
Віра Кадюк завідує ательє індпошиву. Каже, що ательє високої
категорії. Запрошувала пошити костюм.
Я ремонтую телевізори…
Митя Столяренко – уже тепер, до речі, не Митя. а Дмитро Васильович *-
викладає в школі математику. Вчитель-методист!
А скільки ж його критикували на студентських зборах за те, що не
записався в жодний гурток чи студію!
Аби прислухався до нашої критики, то міг би, наприклад, шеф-кухарем у
першокласному ресторані бути. Адже умів і юшку зварити, і яєшню
зготувати. Не раз навіть вінегретом пригощав нас„ Не кажу вже про
компоти.
Жаль хлопця.
Хоча він, як не смішно, вважає, що співчувати треба нам…
Диваком був, диваком і залишивсяі

РАЗ – ВІТА, ДВА – ВІТЯ…
1.
– Алло, Вітусю, це ти?
– Так, Вітюсю, я.
– Запрошую на дискотеку; Є два квитки.
– Дякую. Куди квитки?
– У “Мрію”.
2.
– Я тебе кохаю, ВітусюІ
-. І я тебе, Вітюсю!
– Подамо заяву?
– Згодна.
3.
– Ти чого спізнився?
– На зборах був.
– Неправда! Чого ж тоді духами пахнеш?
– Голився, коли йшов до тебе. І не духами, а одеколоном. Жінка, а не
розбираєшся…
– Не забалакуй зуби! Де був і з ким? За якою спідницею віявся?

– Між іншим, я тобі ще не чоловік, щоб звітувати за кожен свій крок!
– Он як! Завтра ж забираємо заяву!
– Сама забирай!
– І ноги моєї там не буде!
– Нічого, я попрошу свою мамочку.
– А мамі твоїй не віддадуть!
– А в мамочки моєї знайомі там е1
4.
– Алло! Вітонько, добрий день.
– Здрастуй, Вітюню.
— Я помираю без тебе…
– Я не можу й хвилини без мого.Віті…
– Адже Вітуня плюс Вітюня- це…
– Це – кохання.
– Де зустрінемось?
– У “Мрії”.
5.
_– Ти випив? ‘ – Та… з хлопцями. У Жори день народження.
– А навіщо, питається, мені чоловік-п’яничка?
– Я тобі вже казав: поки що я не твій чоловік. Ясно?
– Дуже ясно. Все. Завтра заберу заяву і своїми руками пошматую на
дрібненькі клаптики!..
– Бажаю успіху!
6.
О, це ти?
Я.
Ти гніваєшся?
Вже ні. А ти? ”
Ні.
Так що мені сказати предкам?

– Хай готуються до весілля.
– Заяву подаємо?
– Подаємо.
7.
– Ти чого очей не зводив з Юлі?
– А що? Вже й на людей дивитися не можна?
— Чого ти на неї витріщився? Відповідай!
– Просто так. Вродлива дівчина.
– Ах так! Забираємо заяву, бабникуі
– З величезним задоволенням!
Від автора. Бачите, шановні товариші, недарма загс придумав
випробувальний термін для молодят – аж два місяці. Тільки таким, як Віта
й Вітя, слід все-таки давати хоча .6 з півроку. Тобто до кожної пари
підходити… згідно вимог часу. Може, поменшає розлучень.
А як же бути Коханню?

СОЛО НА БАЗУЦІ

1.
– Ну, хлоп’ята, почалиі Едику, стрибки!. Вищеі Вище! Енергійніше!
Тримайся гордо. Не забувай, що на тебе дивляться іисячі очей. І
найбільше дівочих. Карих, синіх, чорних, зелених… Майте, хлоп’ята, на
увазі: вони-повинні палати захопленням і любов’ю. До вас. Так. Молодець.
Акцелерандої Жоро, на голову! Хопі Що, знову мідяки посипались? Скільки
разів говорив: очищай перед розминкою кишені! Ноги рівніше! Вільно,
розкуто. Так. Так. Хвалю! Васю, кульбіти! Сміливіше. Назад, ізпе-ред.
Каскадик прошу.” Ось так! Молоток. Ефектно.
Стоп. Лоро, мостик! Будь ласка, жвавіше. Та-а-а-ак, Знову без
ліфчика? Попереджаю востаннє. Ніякої моди! Ясно? Гришо, Васю, Сеню,
піраміда! Марш-марш! Парад-алле! Фортіссімо! Тримайся твердіше, Васю!
Три хвилини. Що? Хлопці важкі? Ти мужик чи ні? Що, півтора центнера на
плечах? Кріпись, не хникай! Мистецтво вимагає жертв. Ось так. Ажур.
Зіскочили! Побігали! Пострибали! Піруетик. Куль-бітик! Декілька па.
Сліпучі усмішки. І -рух! Рух- це життя. Затямте. Раз-два-три!
Раз-два-три! Фокстрот. Танго. Шматочок вальсу. Піаніссімо. Тепер-фінал.
Викочуйте базуку! Приготуйсь! Плії Грандіозно! Кгм… Кх-кх… Хто
зарядив гармату сирою сіркою? Висічу, сі бемоль би вас побрав! Усе.
Пауза. Хай дим розвіється…
2.
– Так, поїхали далі. Ганяємо програму. Едикуі Стрибаючи, виконуєш
шлягер нашого друга Ілька Бузини “Гарба на асфальті”. Жоро! Акомпануєш,
стоячи на голові. Гітару прив’яжи до пояса, а то зуби повибиваєш…
Васю! Барабаниш-і кульбіти, кульбіти! Створюй єдину гаму. Перелітаєш
через інструмент і соліруєш. Дріб, тремоло! Лоро, пісню “Коромисло
кохання”- в позі “мостик”. Не забудь про ліфчик. І ще одне пам’ятай -
головою до зали. Так. Молодчина. Розумниця. Далі в ліс, більше фугГ
Піраміда, Гришо і Сеню! По черзі “Ану, пілоте!”, “Вічний двигун”, всі
разом -”Чекай мене за селом”, “Серенада дантиста”! А на закуску – наша
фірмова страва, коронний номер-соло на базуці! Вітько! Наводь! Треба так
шарахнути, щоб на нашу вельмишановну публіку аж гикавка напала. Лише
тримайте сірку сухою. А то ми й на сцені не втримаємось. Не забудьте й
про вентилятори. Дим повинен стелитися над головами шанувальників нашого
ансамблю. Романтично! Базуку надрайте, щоб сяяла, як новий саксофон.
Деталі-по ходу репетицій. Ну, алегро, так би мовити, три октави!
Веселіш, хлоп’ята! Жвавіш! Не шкодуйте ні сил, ні талантів! І слава
знайде вас! Пам’ятайте-незабаром перший гала-концерт нашої “Базуки”.
Все, перекур. Ухоркався я, хай вам аишлагі
ВУЗДЕЧКА ПЕГАСА
Гервасій Сап’юк побував на вечірці в сусіда по житловій площі
Прокопа. Задунайського. З нагоди ‘ прийняття в театр для постановки його
першої п’єси. Там він краєм вуха почув розмову про гонорар, який одержав
Задунайський за твір.
Знав Сап’юк і раніше, що драматургам добре платять, а тут наочно
переконався, що справді добре. Цей факт неабияк вразив Гервасія.
У роздумах минув день, а надвечір Сап’юк серйозно вирішив: “Не святі
горшки ліплять… І я спробую. Може, в мені талант Шекспіра
законсервовано. Може, я англійця перевершу, не тільки Задунайського.
йтимуть мої п’єси під аншлаг по усіх театрах країни, навіть на
самодіяльній сцені…”
Вдома, повечерявши, щоб енергії вистачило на всю ніч, Гервасій
зачинився у своїй кімнаті. Дружині й дітям наказав телевізор не вмикати,
по телефону не розмовляти.
Сів за стіл Гервасій, поклав перед собою чистий папір (згадався Лев
Толстой) і – нумо за діло.
Під вікном, здалося, неголосно заіржав кінь і тихенько дзвякнула
вуздечка. Прислухався і.подумав: “Почулося. Але вже якщо попадеться мені
в руки вуздечка Пегаса – не відпущуі Загнуздаю наглухо! Не зірветься.
Але… про що писати? Хіба зі свого життя щось виколупати? Ага. Ось…
Було це давно, через рій після одруження. Пам’ятаю, познайомився з
цікавою жіночкою. Накльовувався… гм… службовий роман, але злякався
тоді усклад’-нень, здрейфив, коротше… Бо дурнем був набитим. Та
закрути ж тоді любов – і мав би оце сюжет для п’єси або й повісті… Так
зловив ґаву. А втім-за чіпка є. Все інше можна домислити. Так усі
письменники роблять. Та ні. Не вигорить з домислом. Загризе моя
Джульєтта, заревнує. Адже їй першій випаде читати. А то ще Пилип
Гнатович одну пікантну історійку розповідав, яка трапилася з ним же
самим на курорті. Описати, показати на сцені, м-м-м… Шедевр! А якщо
Пилип Гнатович здогадається, що п’єса – про нього? Адже в чоловіка теж
сім’я. Клопоту, безумовно, не оминути. І до пенсії не висьорбаю…”
Вже й півночі минуло, а Гервасій і рядка не написав. Він напружував
мізки, думав, шукав слово чи фразу, з чого б можна було почати, і,
нарешті, збагнув, що не здатен зліпити докупи і трьох слів. Потім… О
натхнення! Гервасія осінило. Та це ж так. простої Він судомно вхопив
ручку, і… нестримним потоком полилися речення на папір. В голові
туманіло, терпла рука, але Гервасій писав, писав, писав. Сторінка,
друга, третя… Вранці до кімнати ввійшла дружина. Гервасій спав у
кріслі. Горіла люстра. На столі лежали списані аркуші.
Дружина взяла рукопис, прочитала заголовок “Про так званого
драматурга Задунайського” і прошепотіла:
– Напйсав-таки… Анонімку!

НА ПРЕМ’ЄРУ

Ми збираємося до драматичного театру на прем’єру спектаклю.
Дружина ще біля трюмо’. Вона в позі художника, котрий кладе останні
мазки на полотно…
Аж ось картина, чи то пак личко – готове.
Тепер – одяг.
– Як тобі ця?- приміряє голубу сукню і довірливо дивиться на мене.
– Нормально! – кажу, зиркаючи на годинника.
– Не піде!- рішуче прямує до шафи дружина.- У такому буде Лариса.
Голубе, з .прорізом, біла троянда замість брошки…
– Звідки знаєш?
– Здогадуюсь. Подивись на цю:
– Те, що треба, – показую великий палець. – Лариса лусне від
заздрощів!
– По-перше, не кепкуй, часу обмаль, а по-друге, в такому
притарабаниться Ніна Інокентіївна, дружина твого начальника. Не дивуйся,
ми шили в одної кравчині. Фасон однаковий. Оборочки, блакитне жабо… А
ось це?
– Перший клас, грандіозно,-ціджу крізь зуби і вже навіть не дивлюсь
на сукню. Дружина зітхає: .
– Таке Ванда напне… А таке-Зоя… Вже в таксі дружина продовжує
інформувати. хто з її знайомих в яку сукню буде одягнутий.
Аби спрямувати розмову в інше русло, запитую:
– Як називається спектакль?
– Так… здається… Ні!- сплескує долонями дружина.- Квитки брала
три дні тому. Так-та’к… Пригадується, щось античне. На афіші
намальовано молодицю. На ній довгий золотистий хітон без рукавів.

Пишне волосся обхоплене сріблястим обручиком. На зап’ястях рук -
рубінові браслети. Взута в сандалії, ремінці котрих оздоблені
коштовностями.
Через кілька хвилин ми дивились “Медею” Еврі-піда.
Хітон на актрисі й справді був золотистим, обру-чик – сріблястим, на
руках – рубінові браслети.
Хіба не будеш пишатися дружиною,’ в якої така чудова пам’ять!

НА КАВУ ПІСЛЯ ВІСІМНАДЦЯТОЇ

(Мирний детектив, але з пострілом)
Інспектор карного розшуку лейтенант Василь Го-лубушкін ще і ще раз
переконувався: такої надскладної справи ще не траплялося в його
практиці. І ніхто не може передбачити, яким буде результат. Навіть шеф,
майор Малинін, шановний Едуард Федотович, не наважився згодитись хоча б
з одною версією молодого_сищика.
Василь стояв біля дзеркала, ніби наречена перед поїздкою до загсу.
Здається, все гаразд. Василь взагалі на роботу ходить, наче в театр, а
те, що планувалося здійснити сьогодні,.вимагало виняткової ошатності.
Лейтенант добре знає, куди йде і з ким зустрінеться віч-на-віч.
Та ліпше не згадувати неминуче, необхідно розслабитися, дати
відпочинок нервам. Треба думати про щось приємне. Ліпше згадати, як
уперше познайомився з Галею. Того травневого незабутнього вечора Василь
купив у тітки біля універмагу білу троянду. Чому саме троянду та ще й
білу-не задумувався, просто захотів саме таку. Щойно у відділі міліції
оголосили лейтенангу Голубушкіну подяку за’вдало розплутану справу. Так,
тоді ризикував молодий офіцер. Один на один з бувалим у бувальцях
рецидивістом… Не злякався, вірив у перемогу. А сьогодні? Попереду -
одна невідомість…
Тихо задзвонив телефон.
Голубушкін підняв трубку і звично відчеканив:
– Лейтенант Голубушкін слухає!
Почувся рокітливий голос шефа:
– Тримайся, юний мій друже! Готуйся до найгіршого. Як я і вчив.
Звичайно, при крайній скруті повідомляй мені особисто.
– На випадок чого, Едуарде Федотовичу, прохатиму вашої допомоги, як у
рідного батька. Дякую!
“Шеф хвилюється за свого улюбленого учня”,- подумав лейтенант, і на
душі в нього полегшало, танули, як сніжинки на щоці, сумніви. Все буде
якнайкраще!
Ага, так тоді, того вечора, після вісімнадцятої Василь завітав до
кав’ярні “Вій, вітерець” – випити чашечку міцної кави і відпочити. Він
смакував запашний напій і по-професійному чіпко оглядав залу. Раптом
(без “раптом” автору тут не обійтись)… Ні, не гадайте, що лейтенантові
очі засікли одного з тих, на кого оголошено всесоюзний розшук. Раптом за
сусіднім столиком він побачив чарівну дів-’ чину. Суворий інспектор
карного розшуку мимоволі їй усміхнувся, у нагороду одержав теж
усмішку-веснянку. Переборюючи ніяковість, ступив до красуні.
– Прошу! “- Ой, дякую!
Біла троянда грала промінням в її руках, немов північне сяйво.
Приємні спогади-як солоний кавун узимку. Але – пора!

Пішов пішки. Є потреба побути наодинці. Ще й ще раз розіграти в уяві
сценарій, продуманий до дрібниць і схвалений шефом.
Біля універмагу в знайомої квітникарки він купив троянд – червоних
щонайкращих. Вони, безумовно, сприятимуть успіхові. Так, як тоді, в
кав’ярні. Та й довір’я. Не пістолет, а квіти, прекрасний витвір
матінки-природи і тітчиних рук… Лейтенант відчув, що ись-ось він почне
складати ліричні вірші або вголос читати чужі. “Спокійно, Василю, не
треба емоцій,- втихомирював сам себе.- Не відхиляйся від основної лінії,
як радив діяти у таких випадках Едуард Федотович…”
Аж ось той будинок.
Сходинки.
За звичкою, рахував їх.
Двері. .
“Що за ними – рай чи пекло?”
Натиснув на блакитний ґудзик електродзвінка.
Ще мить – і на порозі Галя.
“Отже, все йде за планом,- блискавично (практика!) відзначив
Голубушкін.-Молодець Галинка. З нею і не на таке підеш…”
– Заходь, Василику. Це-пароль.
– Дякую. , Це – відзив.
“Але що зі мною?- не зміг зрушити з місця Василь.-Чогось подібного ще
не було. Навіть у перші роки служби. Ех ти, а ще учень Малиніна, про
капітанські погони мрієш. Сміливіше!” ‘ Зусиллям волі Василь поклав на
лопатки скованість і твердо ступив долі назустріч, а точніше- назустріч
загадковій, усміхненій, милій жінці з сивиною в косах.
– Знайомтесь,-зашарілася Галя.-Це і е той Вася, Вася Голубушкін.
– Олена Дмитрівна,-привітно мовила жінка.- Рада вас бачити, славний
юначе. Галя розповідала про ваші подвиги.
– Що ви, які там подвиги. Служба така.
– А троянди, скромний юначе, ви, напевне, хотіли комусь подарувати?-
спалахнули лукавинки в очах Олени Дмитрівни.
– Ой, пробачте,- схопився Василь.- Вам!
– Ось як. Сама напросилася. Дякую! ” Погомоніть, а я квіти поставлю у
вазу, приготую каву.
Як тільки молодята залишилися удвох, Василь сказав таємниче й тихо:
– Здається, все гаразд. Дозволь подзвонити шефу?
– Прошу, Васю. Будь як дома.
Василь підійшов до телефону й набрав номер.
– Едуард Федотович? Доповідає лейтенант Голубушкін!- Василь озирнувся
у бік кухні, прикрив трубку долонею, перейшов до шепоту:- Можете мене
поздоровити. Операція вдалась. Майбутній тещі, тобто мамі моєї
майбутньої дружини, я спо-до-бав-ся. На всі сто!
– Щиро вітаю, друже,- почувся голос Шефа.- Я і не сумнівався. Між
іншим, не забудь запросити на весілля!
– Не забудемо!- вже разом прокричали в трубку щасливі Галя та Василь.
Цієї миті збоку почувся тихий-тихий постріл. Василь та Галя
озирнулись і… розсміялись.
З голівки напіввідкритої пляшки мінеральної води, що стояла на столі,

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Жовтень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Підписка

  • Цікаве