Андрiй Коцюбинський. “Весiлля на Венерi”

злетіла кришечка…

ТАКІ МЕТОДИ

Начальник наш під час ранкових нарад любить покричати. Отак стане в
позу борця перед змаганням і, ні на кого конкретно не дивлячись, криє
нас. Аж ногою гребе. Такий у нього метод керівництва:
читати мораль-і якнайчастіше. Правда, трапляються випадки, коли свої
гнівні тиради він адресує комусь із наших.
– Ти, Шарваркін, бездарний інженер. Котли вийшли з ладу, а ради не
даси… А Борисюк? Зовсім совість втратив. Палець об палець не вдарить,
доки не вкажеш. А візьмемо Вазонька! Вже повчає мене. І те, мовляв, не
так, і се не з того причілка… Бачили академіка?!
Заперечувати-справа безнадійна. Хоч на стінку дряпайся – не докажеш
правоти. І клопотів не обберешся. Начальник усю потужну силу свого
благополучного гніву обрушує на того, хто виправдо-.вується або й
справді вказує на недогляд в роботі самого керівника колективу.
Ми нервували, псувався настрій на весь день, хоч начальник був
упевнений, що робить вельми корисну справу, тобто таким оригінальним
методом заряджає підлеглих енергією. . .
Проте нещодавно сталися зміни. Завдяки нашим раціоналізаторам.
Начальник, як і раніше, розпікає нас, пропісочує, знімає стружку,
вставляє мізки, а ми-ні гу-гу. Сидимо, дивимось, навіть посміхаємося та
головами хитаємо, ніби на знак згоди.
Та начальнику хтось таки доніс, що ми, йдучи на ранкову зарядку,
затуляємо вуха ватою. Так він ще лютішим зробився і сік нас іще й за
розбазарювання цінної сировини. Завгоспу ж ‘наказав не ви* давати нам
вату.

То ми перейшли на віск.
Хто зна, якої заспіває наш начальник, коли дізнається. Адже віск ще
дорожчий…

СОН В РУКУ

Завідуючий відділом по розподілу житлом Микола Семенович Суржик
зустрів мене, як завжди, не вельми радісно і вже, мабуть, вдесяте тільки
в цьому році сказав:
– Чекайте. Ви не один. Під ваш будинок ще не рили котлован.
Останню фразу він вимовляв з особливою насолодою, підкреслено, бо
вважав її дотепом, так би мовити, світового стандарту.
Він сподівався, що я роз,регочуся і піду геть, вхопивши …надцятого
облкзня.
Але мені не до сміху. Звичайно, у цій конторі. Взагалі, я сміх люблю.
Та сміятися в присутності Суржика – не те що недоречно, а просто немає
причини. А “ще як згадаєш, який ти в черзі на нову квартиру, то, звісно,
не до сміху.
Тим, що все-таки не клюнув на дотеп-наживку, я трохи, якщо не більше,
розчарував Суржика, і він у муках міркував, як же мене “виселити” з
кабінету.
‘Для того, щоб зовсім обеззброїти опонента, я, ніби нічого не
зрозумівши, запитую:
– Можна сісти?
Микола Семенович на мить тетеріє, дивиться на мене, ніби на хулігана
в громадському транспорті, а потім цідить крізь зуби:
– Прошу…
“Прошу” прозвучало в його інтерпретації,’ як “забирайся звідси під
три чортиі”
Правда, в нього вистачило сили волі помахом руки показати, на який
саме стілець мені дозволено умоститися. Ніби той факт, де я сяду, щось
та мав значити в нашій – з мого боку бажаній, а з іншого, Суржикового,
навпаки – неприємній бесіді.
Я вибрав стілець не той, на який вказав Суржик і який стояв біля
самих дверей, а той, що максимально наближав мене до такої значущої в
моєму житті людини, як заввідділом по розподілу жител.
Микола Семенович- що то практика!- сидів поруч зі мною, і весь його
вигляд свідчив, що мене біля нього таки немає. Я насправді є, але для
нього- невидимка, порожнеча, тінь від правди.
Для того, щоб гра не затягувалася до безкінечності, точніше – до
кінця робочого часу, я покашлював, рипів стільцем, різко розмахував
рукою, ніби відганяючи від себе набридливу муху, барабанив пальцями по
столу.
Але Микола Семенович дуже пильно і заглиблено вивчав зміст якогось
папірця. Я поступово проймався його зосередженістю і вже бачив перед
собою не Суржика, а вченого, котрий допався до древнього манус№рипта і
перебуває на межі епохального відкриття.
Нарешті я не витримую, залишаю Суржика один на один з бумаженцпю, а
сам розглядаю кабінет. Він мені знайомий до дрібничок. Знаю, скільки
стільців у ньому. Мені відомо, що дверцята шафи, де лежать документи
майбутніх щасливих новоселів, не причиняються щільно і Микола Семенович,
виявивши грандіозну кмітливість, всуває між стулками складену, здається,
вчетверо, місцеву газету. Для мене теж не новина, що важіль телефону заї
дає і Суржику доводиться коли злегенька, а інколи,
найпаче в моїй присутності, стукати по кумполу апарата кулаком, щоб
важіль вискочив, як Пилип з конопель, і телефон ожив.
– Миколо Семеновичу,- грубо порушую мертву тишу.- Хочете, я вам
розповім дивний сон?
– Знаєте,-з досадою відгарикується Суржик,- мені вашого сну тільки й
не вистачає. Просто з ранку ждав, щоб ви прийшли й розважили мене…
– Я коротко переловім і даю слово- хутко зникну, і надовго.. Адже
головний герой моїх сновидінь ви, шановний Миколо Семеновичу!
Не дочекавшися згоди мого благодійника, відважився, ніби кинувся під
танк:
– А наснилися ви мені ось як. Нібито в ощадкасі я зняв з книжки дві
тисячі, поклав купюри в голубу теку з білими тасьмами, приніс вам і
поклав на стіл. Ви недбало відсунули теку вбік і прорекли:
“Усі хочуть бути новоселами, та не кожному так швидко вдається стати
ним!” Потім люб’язно дали відчіпного: “Зайдіть через місяць-два!” Я
послухався вашої поради і справді навідався до вас через два місяці. Ви
особисто вручили мені ордер на двокімнатну квартиру, ще й щастя
побажали.
Микола Семенович спочатку наче й не слухав мене. Теревень, мовляв,
нема хліба-їж пироги. Та коли я промовив слова “голуба тека з білими
тасьмами”, Микола Семенович внутрішньо здригнувся і насторожився,
нашорошив вуха.
Ось тут я й відчув, що мій розрахунок виявився вдалим і точним. Бив з
гармати прицільно і не по горобцях.
– Ну що ви мелете?- вже стримано сказав Микола Семенович.- Чи мені
нема чого робити? Я мовчав. Мовчання в даній ситуації – золото. Та
раптом Микола Семенович схопився і мовби
захлинувся в гніві:
– Ви що собі дозволяєтеї? Що за натяки?!
Аж тепер я підвівся зі стільця і з почуттям власної гідності
попрямував до дверей.
– Подумайте, шановний Миколо Семеновичу.
Наодинці. Я не мулятиму вам очі. Зайду через два місяці. Якраз
будинок здадуть у новому мікрорайоні. Хотілось би там жити. Поряд річка,
а я, між іншим, запеклий рибалка…
* *
Мій знайомий на новосіллі запитав тет-а-тет:
– Ну, старий, скільки дав Суржику? Більше,
ніж я?
– Ні копієчки,- відповідаю.- Просто я Суржику повідав гарний сон, а
він виявився в руку.
– Мели язиком,- усміхнувся мій знайомий.- Знаю ті. сни.- Е, ти,
випадково, нічого не бовкнув Суржику, про що я тобі розповів? Чомусь він
скоса дивиться на мене. Наче сердиться, чи що. А я ж планую ще й на
гараж місце вибити. Ось трохи грошенят підзбираю – і до Суржика, хай він
буде здоровий…
– Не переживай,- заспокоюю знайомого.- Про
тебе я й словом не обмовився. Кажу ж – сон при-, снився, і я його
Суржику розповів…
* * *
Сьогодні вночі й насправді приснилося, ніби Суржика ведуть хлопці у
формі, а він, забачивши мене, побагровів і закричав голосно:
– Беріть і цього типа! Я прокинувся і.. Ху, сон! Хай йому абищої Сон?
А коли він в руку?
бо

У ЛІСІ ОЙ У ТЕМНОМУ…

Одна справа – купувати ялинку на ринку, інша -самому вибирати лісову
красуню на лоні природи. Так і так, сказав я завідуючому відділом,
дістану справжні ялинки. Знаю, мовляв, таке місце. Так що-відпускайте з
роботи. Новий рік на порозі…
Згодився начальник.
Взяв я з собою кухонну сокиру і електричкою прибув до лісу. Гарно так
довкола, любо, сніжок порипує, морозець пощипує. Дихати легко. Куди
бачиш, туди й ідеш. Хочеш-кричи, хочеш-у снігу качайся, співай. Ніхто
тобі нічого. Надибав ялинки. Під пухнастими шапками синіють вітами.
Стоять, ніби дорідні молодички. Уподобав щонайкращі. Прицмокнув
задоволене- і за сокирку.
Але якийсь дивний звук змусив озирнутися мене довкола. Невже лісника
дідько несе? А воно – рох-рох, рип-рип… Еге, думаю, н&безпека зліва.
Цілий табун диких кабанів суне. Попереду-ікластий вепр. Як “Запорожець”.
Ікла – наче штики, сам кострубатий, наїжачений… Слідом-поросята, свині
трюхикають. Угледівши чи, мо, й почувши мене, ватажок став, підняв
писок. Знаючи про БОЙОВИЙ—чий характер “батьків” такого сімейства,
кинув я додолу сокирку, метнувся до найближчого дерева. Аби хто-небудь
дивився осторонь, як я на дуба дря-пався, то, напевне, тільки б ахнув.
Сиджу на гілці, міркую: погуляють ось тут лісові бродяги та й
посновиґають далі, а я тоді – ноги на плечі та драла звідси. Бо справи
кепські!
Сонце з полудня звернуло, а поросяча орда ще й досі нишпорила побіля
дубів, напевне, жолудів надибала під ними чимало, хрюкала, верещала,
словом, по-своєму розважалася… Морозець підкрадав
ся до моїх Ніг, холонуло за спиною, заклякли руки, бо, як мчав до
дерева, то ще й, на біду, рукавиці загубив… Гм, міркую я, чи не
збирається оця вепряча дружна компанія влаштовуватися отут на нічліг?
Незавидна моя доля… Хіба закричати?
– У-У-У-У-У-у! Гр-гр-гр! Др-р-р-р! Гав-гав-гав! Бах! Бах!- почав я
імітувати то шум автомобіля, то постріли з рушниці, то гавкання собак чи
завивання вовка…
Дивлюся – мої буренькі сполошилися. Ага, виявляється, можна і їм
гарненько страху нагнати! Ік-лань перший подався до болота, в зарослі
очерету. За ним – вся його свита.
Вирішив і я негайно залишити своє сідало. Чесно кажучи, це було не
так просто. Мабуть, коли несло мене вгору, то сучки пообламувались.
Отже, д9-велося стрибати. Приземлився в кучугуру снігу, на щастя, вдало.
Ну й біг. же я тоді!
По-перше, побоювався вепра. Ану як поженеться?!
По-друге, мене ще одна біда вичікувала: ось-ось мала підійти до 999
платформи остання електричка. На секунду затримаюся-і що, знову на
дерево лізти, дупла шукати? Навколо ж ні хатки, ні будки. Ліс.
Коли мій марафонський кидок завершувався – почувся гул. Електричка! А
тут ще якась нечиста сила зірвала з голови шапку і жбурнула у невідомому
напрямку. Оце тобі ще, якщо мало! Та грець з нею, з шапкою! Де ти її
шукатимеш у темноті? Себе треба рятувати.
У вагоні .електрички відігрівся, відхекався, опам’ятався. Ну, думав,
десятому закажу…
– Візьміть, товаришу, квиток. Підвів очі – кондуктор.

Лап-лап по кишенях – нема гаманця. Ще втрата! Я так і сяк… Коротше,
прийшов контролер і записав усе, що в таких випадках необхідно
записувати. Отже, доведеться і штраф платити. КажутЬі напасть не спить,
бо хати не має.
Додому з вокзалу чухрав я пішки. Вірив, що і в автобусі здибаюся з
контролером.
А вранці біля універмагу купив дві сосонки. Одну з них подарував
завідуючому.
– Вибачте, що не ялинка,- зітхнув.- Жалко було рубати. ‘ ‘
– Скільки вам за неї?- запитав завідуючий.
– Та що ви!-аж вигукнув я.-Це вам не в службу, а в дружбу. Вона мені
дісталася майже задарма. Просто приємна прогулянка. Спасибі, що
відпустили.
ПАРАД-АЛЛЕ
Снідаю і поглядаю у вікно. Навпроти – дитсадок. Першою, як завжди,
підпливла біла “Волга”. Здається, заводська.
Потім скрипнув гальмами автокран. Незграбно розвернувся і здимів-
мабуть, на будову. Натомість до ажурних воріт підкотилася “Ніса”.
Провурчав діловито “УАЗ”. Хряпнули дверцята – зник.
О, “швидка допомога” летить. Як з’явилася, так і зникла –
блискавично.
Запахкав мотоцикл. А, ним пиріжки розвозять. Ого, “МАЗ” бегемотом
суне. Земля двигтить. “Москвич” причухрав. З “Водоканалу”. Знову загуло.
“Ремонтна”… Парад-алле…

Допиваю чай, а дружина:
– Миколо, веди Василька в дитсадок. Чого у вікно встромився?
Беру Василька на плечі і весело гукаю:
– Поїхали, синочку, на батькові…

ПРАВИЛО ЧАРІВНОЇ СОПІЛКИ
(Напівказка, майже за Пушкіним)
1.
– Невдаха ти нікчемнииі
Ці слова своєю вибуховою силою хоча й не приплюснули Мусія Федуловича
до стіни, але осколками вщент розтрощили глек терпіння.
Чому ж “невдаха”, та ще й “нікчемний”? Бо в Сидорякіних “Жигулі” і
міх золотих речей, у Плещенків-сім килимів і півцентнера коштовностей, у
Костогризів та Катранюків є все те, що у Сидорякіних і Плещенків, навіть
більше. Бо вони “вміють жити”.
Дещо є, і в дружини Мусія Федуловича – Параски Парамонівни, але
замало, їй заджди чогось не вистачає – і квит. Отож і невдаха її
чоловік– мученик Мусій Федулович.
Стоїть вона бетонною стіною посеред добротно умебльованої
кімнати-вітальні і, ніби вулкан магму, вивергає оті образливі слова
прямо в лице Му-сію Федуловичу. А він, засмиканий,-мов той горох при
дорозі, никає по кутках, складає речі першої необхідності в чемоданчик.
Не попрощавшись, іде геть, світ за очі.
Услід гахкає:
– Килимами тобі дорога, слимаче!

2.
Мусій Федулович довго блукав по всіх усюдах, аж поки не напитав
дороги до чаклуна. Розповів мандрівник про своє лихо, і чаклун
поспівчував, згодився взяти бідаря до свого професійно-чаклунського
училища на стаціонар. Лише попередив:
– Дружина буде багатою неймовірно, але-навзаєм за твоє життя, сину
мій.
– Я на все згоден! Згоден!-упав на коліна Мусій Федулович. . . .
3. . .
Поріг рідної двокімнатної квартири з усіма комунальними послугами
зраділий Мусій Федулович переступив тоді, коли його вже не чекали.
Він привітався, розкрив чемоданчик і вийняв звідти невеличку
паличку-сопілку.
– Гм, напевне, вона з чистого золота?- іронічно-саркастично промовила
Параска Парамонівна, за час розлуки так і не змінивши свого крутого
норову.
її збісило те, що чемоданчик виявився порожнім.
– Ні,- сказав нежданий гість.- Ця сопілка -‘. чарівна. Ось заграю – І
будь-яке моє, тобто твоє, бажання здійсниться.
– Ти, нещасний, ще й насміхаєшся?! Та я тебе… Параска Парамонівна
танкеткою посунула на чо” повіка.
– Вгамуйся і замовляй бажанняі Чаклун, крім чарів, навчив Мусія
Федуловича ще й залізної витримки.
– Ну, гаразд, спробую. Тільки зарубай собі на носі: кепкуватимеш –
миттю будеш за порогом. Ти мене знаєш…

– Кажи, чого хочеш.
– Шубу!
– З якого звіра?
3… з… з… з голубего песця. О, ні! Це потім. Спочатку… з барса
сніжного. Кажуть, такі носять міль-йонерші в капкраїнах.
Заграв Мусій Федулович нехитру мелодію, і на круті плечі дружини
легко опустилась пречудова шуба.
Параска Парамонівна не зомліла, а застогнала від радощів і крутнулася
перед трюмо.
– Мерщій, мерщій “Волгу”! Останньої модифікації!- хижо загорілися очі
в дружини.
‘- Не можна. Правило чарівної сопілки’-одно замовлення на добу.
Потерпи.
4.
-Параска Парамонівна не спала всю ніч. Раз у раз приміряла шубу,
ходила в ній по залі, гладила хутро, нюхала й цілувала. Час від часу
лунав або її вигук: “Ну, начувайтеся!”, або напівбожевільний регіт.
Розбудила чоловіка на світанку.
– Хочу “Волгу”. Чуєш, Мусійчику?
– Кольору якого?
‘- Бі-ло-го!
Мусій Федулович приклав сопілку до вуст. А Параска Парамонівна як
глянула у вікно, то аж гикавка напала: на подвір’ї стояла, як наречена у
весільній сукні, бажана “Волга”.
5.
Апетит у жінки розгорався денно і нощно. Спочатку вона не помічала,
що з кожною виконаною забаганкою чоловік її ніби сохне, меншає ростом, а
помітила-занудьгувала: “Як же бути?

Він же довго не протягне… А скільки ще треба всього для повного
щастя! Щоб і нам стачило, і дітям, і онукам…” Нарешті запитала
вкрадливо:
– Мусю, а в чиїхось, ну, наприклад, в моїх руках сопілочка матиме
свою силу?
– Не матиме. Це теж її правило: без права пере дачі кому-небудь.
Параска Парамонівна несподівано загаласувала:
– Що ж нам робити? Подивись на себе! Ти вже на Кащея схожий…
Негайно звертайся до професора! .
– Не допоможе!
І тут в душі Параски Парамонівни сталося .коротке замикання:
прокинулося просте людське почуття – жалість, і вона затужила:
– Навіщо ж мені оте- багатство? Хотілося пожити в парі спокійно,
лагідно..:
Параска Парамонівна щиро голосила рівно три хвилини, але й цього було
досить, щоб чарівна сопілка зникла, а з нею й те, що при її допомозі
було надбане.
А Мусій Федулович стояв перед дружиною аж помолоділий, з рум’янцями
на щоках.
– Ось бачиш, Пашо,-лагідно обняв дружину.- Сопілка і тебе вилікувала,
і мені здоров’я повернула… .
6.
Вгамувалася Парамонівна, але ненадовго. Походила в гості до
Сидорякіних, відвідала Пле-щенків, наслухалася про Костогризів та
Катраню-ків – і збісилася знову.
Отож, насушила сухарів, склала дещо з пожитків у чемоданчик і
вирядила Мусія Федуловича в далеку дорогу – по чарівну сопілку,
наказавши:
– Іди та довго там не блукай. І пам’ятай: мені потрібна чарівна
сопілка, але без правил. Уторо” пав? Без правилі Інакше-додому н&
вертайся!..

СІМ НАРЕЧЕНИХ ДЛЯ МЕНЕ…

Мені вже не треба нагадувати, що пора “на рушничок стати”. Я-не
братик Максимко, котрому щоразу перед обідом слід наказувати: “Мий
руки!”
Та батько й мати вважають, що їхньому сину-парубку, тобто мені,
дівчата й не сняться. Отож, неначе новинки мод, демонстрування наречених
влаштовують.
Снідаємо чи вечеряємо, а мати:
– Петренки машину пригнали з області. Василь казав, що подарує
молодим на весілля. Машина гарна. “Нива” називається. Дуже дорога.
Петренчиха на базі складом завідує. У них дома, напевне, і пташине
молоко відрами. Пощастить якомусь зятькові…
Потім – батько:
– Іван Мусійович хвалився, що. як тільки донька заміж вийде, то свою
трикімнатну розміняють і молодятам віддадуть двокімнатну.
Мати:
– Он Вірка Васюченків не дурна. Влаштувалася на бензозаправку. Лише
два роки працює, а вже вся в золоті ходить. У них і кришталі, й меблі
імпортні, й “Жигулі”. Дім який вибудували! Хто не проґавить Вірки, то як
вареник у маслі купатиметься.
Батько:
– Струтієнкам у спадщину від тітки-покійниці чимало перепало. Все на
Ію переписали.

Мати’
– Теплиця у Кардашів прибуткова. Неля їхня зодягнена, як пава.
Королеваї Батько:
– У Недригайленків три ощадкнижки. . Люся в магазині руки гріє.
Бідова дівка! З такою – як за бетонною стіною… ‘ ‘
Я п’ю запашний чай, преспокійно слухаю балачки дорогих предків.
– Та що йому! Сидить, як пень,- притишено, але трохи аж сердито каже
батько.
– Дівчата, мов на підбір,-зітхає мати,- а він… Дивись, приведе
якусь хвойду…
Усміхаюся, думаю своє: “Ей ви, любі татусю й матусю! Не знаєте, не
відаєте, яка в мене є наречена. Багатша в сто крат від хвалених ваших
королев бензоколонок і власниць “палаців”. Очі в неї – агат.
Голос-кришталь. Руки-золоті, а серце… Серце не зрівняти з
коштовностями. Працює на висоті. Кранівницею на ударній будові. Ім’я
нині рідкісне – Галя. Ось тільки як оціните ви її, коли приведу
знайомити?..”
І раптом думка: “А що кажуть про мене Галині батьки?!”
Дякую своїм “сватам”, похапцем одягаюся і мчу до автобусної зупинки.
Хочеться ще раз пересвідчитися, що батьки Галині добрі та лагідні до
мене не через те, що маю “Ладу”, ось-ось отримаю квартиру й працюю
шахтарем..,

ХОВРАХ
“Ху, ну й важенне… Чи, може, ще одного, на всяк випадок,
одтарабанити?”
“А совість, Савелію?”
“Вона спить… Он там, під стіжком, з Рябком. Глупа ж ніч”.
“Може, досить? Пора б і схаменутися. Раптом дружинники зупинять?”
“Не зупинять. Вони чергують до одинадцятої, і то – грають у доміно в
клубі. На висадку…”
“Хтось інший побачить”.
“Я спочатку ярком, потім городами, мов той сіроманець, на своє
обійстя прошмигну. Адже не вперше…”
“Хіба тобі мало? Повна комора, горище аж трі”. шить”. .
“Запас біди не чинить. І худібка буде ситою”.
“То це ти заради неї стіжок сіна переносив із-за річки?”
“Авжеж. Хто дбає, той і має”.
“А якщо все-таки одного разу попадешся? Скільки вірьовочці не…”
“Скажу: лихий попутав”. ‘ “Віриш у нечисту силу?”
“Кий біс вірю! Аби вийти з води сухим, то й чорту поклонишся…”
“Нагрібаєш, значить?”
“Не можу інакше. Руки просто сверблять. Он стільки її тут лежить.
Добірна. Еге, тверда пшениця? Вищий сорт!” –
“Собі понесеш чи кумі?”
“Ні, цього разу, мабуть, тещі. Кумі вже натягав”.
“А якщо теща заявить кому треба або витурить у три шиї?”

“Хіба вона дурна? Теща мене поважає, най-перш-у жнива. Ні, напевне, й
тещі не понесу. Треба самому. Он росте внук. На “Жигуля” пора збирати
для дитяти…”
І сторож, важко хекнувши, звично висадив на спину лантух.
– Сиди, Рябко, пильнуй народне добро від злодюг. Я скоро повернуся…
Сказав і, зітхаючи та охкаючи, посунув з току, Зник у темряві.
Услід шарпнув ланцюга Рябко, люто загавкав….
ПОВЕРНУТИ СУШНЯКА В КРІСЛО
(Міні-епопея)
Розібратися зі скаргою громадянина Петренка Г. Г, (ім’я та по
батькові не вказано) редактор доручив мені.
У моєму арсеналі боротьби з бюрократами, обі-цяльниками, пустомелями
є декілька методів. З товаришем Павлом Самсоновичем Сушняком я вирішив
учинити ось як. Спочатку на редакційному бланку надіслав зміст скарги,
вказавши на строки виконання і відповіді редакціїНезабаром надійшла
депеша від Сушняка. В ній вказувалось на сто причин неможливості
задоволення прохання Петренка/. Ось тут я вже починаю гніватись і діяти
своїми вивіреними методами. Сушняку я надсилаю листа:
“Шановний товаришу Сушняк П. С.! Вашого листа одержали. У відділі
масової роботи всі його читали-перечитували. Глибоко вражені Вашим
стилем. Виникла колективна пропозиція: а чи не спробувати Вам написати,
наприклад, оповідання або
новелу. Ви так доладне” зводите факти докупи, так-вмотивовуєте хід
своїх непересічних думок, упевнено спрямовуючи їх у намічене Вами
глибоке русло. Ми тільки ахнули, коли ознайомилися зі змістом листа.
Однак деінде Ви переборщуєте. Напевне, любите читати Едгара По.
Відчувається вплив його самобутньої творчості на Ваше письмо. Все-таки в
тому, про що ми Вас прохали, розберіться детальніше і, головне,
об’єктивно. Рішуче відкидайте суб’єктивізм. Адже він шкодить нашій з
Вами справі.
З повагою – кореспондент редакції Очеретько”.
Відповідь не забарилася. Знову – писанина товариша Сушняка, а справа
– ні з місця. Здається, товариш Сушняк і не збирається щось робити, а
ви-шуковує пояснення, словом, викручується. ‘ _’
Я надсилаю ще одног.о листа.
“Вельмишановний товаришу Сушняк П. СЛ Напевне, Ви й гадки не маєте
про свою обдарованість. Нам здається (а другий лист ми читали вголос на
редакційній літучці), що Вашому розуму під силу навіть повість отак
сторінок на сто тридцять. Про це свідчить той величезний запас художніх
засобів, що використані у листі, який ми отримали вчора. Політ фантазії
переконливо, яскраво засвідчує: Ви можете позмагатися із самим
Станіславом Лемом або Реєм Бредбері. Не знаємо, скільки днів присвятили
Ви складанню листа, але дещо, на превеликий жаль, залишили поза увагою.
Якраз того, про що ми прохали, і не викладено на тих семи сторінках
машинописного тексту. Отже, чекаємо. Пишіть конкретно і негайно!
З найкращими побажаннями-кореспондент редакції Очеретько”.

Сушняк не промовчав. Але… довелося надсилати ще листа. Думаю, все ж
доконаю того чинушу.
“Грандіозно, товаришу Сушняк П. С.! Наш колектив бурхливо аплодував
листові, який щойно одержали від Вас. Ще і ще раз переконуємося у тому,
що Ви – талант. Коли б Ви нам повідомили, що з одержимістю Гарсіа
Маркеса пишете глибокопси-хологічний роман, то ми б анітрохи не
подивувалися. Ви народжені для створення широкоепічних полотен! Стрімкий
потік міркувань, занурення в круговерть, вир, вулкан подій несподівані,
хоч.а, до ре>-чі, місцями і не вмотивовані (напевне, так і задумано),
повороти в житті героя-це вже література найвищої проби. Вам конче
необхідно сідлати Пегаса, пришпорювати цю легендарну конячину і галопом,
без передишки штурмувати Парнас. Лаври великого митця не забаряться
лягти на Вашу муд-‘ ру голову.
А перед тим як ступити на тернисту стезю літератури, прохаємо:
вживіть заходів, дайте нарешті ділову відповідь на лист, надісланий Вам
чотири місяці тому.
З привітом – кореспондент редакції Очеретько”.
Як мертвому припарка!
Тоді пишу коротко: “Дорогий Петре Самсонови-чу! Ми вирішили
опублікувати Ваші листи. Читайте в суботньому номері нашої газети
фейлетон “Геній відпис-кн”. >
І справді, листи-відповіді товариша Сушняка .було публіковано. Мені
належало тепер простежити, які будуть наслідки.
Чекати довго не довелося.
Незабаром кур’єр принесла від Сушняка листа, а на додачу – бандероль.
У листі повідомляв, що кран у квартирі громадянина Петренка Г. Г.
полагоджено. Звістка ця мене порадувала. Таки я свого добився! А коли
розкрив бандероль, то мало не знепритомнів. Товариш Сушняк надіслав
редакції, точніше- на моє ім’я три новели, фа-нтастично-при-годницьку
повість, уривок (4 глави) з роману, сім-. надцять гуморесок, тридцять
дев’ять етюдів. Сушняк прохав прочитати твори і порадити, які нести до
видавництва, а які – негайно друкувати на шпальтах нашої газети.
Він пояснив, що колись грішив, писав потроху, та кинув, бо не міг
ніде надрукуватися. Але мої листи з редакції змусили згадати молодість,
розшукати старі рукописи, збити з них пилюку і запропонувати редакції.
Сушняк, правда, вибачався, що не знає Едгада По і не чув про Станіслава
Лема та Рея Бредбері, не читав Гарсіа Маркеса, але обіцяв, що піде до
бібліотеки і “проковтне” цих письменників за тиждень.
Сушняк наостанок повідомляв, що завдяки фейлетону його знято з посади
і понижено до кочегара котельні. Воно й краще, писав новоявлений
творець, тепер матиму вдосталь часу для написання нових творів.
Ось така петрушка! Оце влип, думаю сам собі. Сушняк тепер життя не
дасть. Що ж робити? І тоді я вирішив: що б там не сталося, а поверну я
товариша Сушняка в крісло начальника житлово-експлуатаційної дільниці.
Все ж посередній начальник – ліпше, аніж хороший графоман,

КОНЦЕРТ ІЗ… СЕКРЕТОМ
Петро Соломаха за останні два-три роки – дванадцятий завідуючий
сільським клубом у Яворівці.
Він раніше був пожежником, трохи грав на баяні, сяк-так умів співати
– отож і напросився роздмухувати вогнище культури, яке навіть не жевріло
в селі. Пообіцяв, що підніме клубну справу на високий рівень.
Повірили, вручили ключі.
Петрові посада припала по душі. Відчинив двері, роздав доміно,
увімкнув магнітофон – грайте, танцюйте. На вибір. Що кому заманеться.
Отак і жив не тужив. Удень можна поспати вволю, порибалити,
позагоряти на річці, якщо це літо, взимку і на полювання сходити.
Увечері-до клубу. Там не перетрудишся. Навпаки, відпочинеш після денних
турбот та ще й кіно подивишся.
Правда, доводилося писати всілякі звіти в районний відділ культури,
але Петро умів, просто кажучи, робити з мухи слона. В районі не дуже й
прискіпувалися до Петра. Звіти надходили вчасно, та й скарг із Яворівки
не було, бо замок вже на дверях клубу не висів.
Якось викликали Петра на засідання культпроф-Сектора сільради
порадитись, як організувати гарний концерт для односельчан.
– Який концерт!- запальне вигукнув Петро.- Про що мова?! Ні співати,
ні путньо танцювати ніхто ж не вміє! їх до клубу і калачем не заманиш.
Сидять біля телевізорів – ось вам і театр, і стадіон…
Вислухали Петра активісти, перезирнулися багатозначно і відпустили
Соломаху нібито з миром.
Незабаром Петрові звеліли оголосити про те, що в клубі у неділю
відбудуться колгоспні збори.
Петро, звичайно, оголошення написав і вивісив
де треба.
Перегодя хтось фломастером дописав на афіші: “Відбудеться концерт”.
На Петрів подив, до клубу прийшло майже всеньке село. Дітлахи – й ті
не залишилися вдома. Навіть бабусі придибали й поважно сиділи в першому
ряду, розрум’янившись від тепла і радісного настрою – мовляв, не
забули,запросили!
“Гм, клюнули на жарт про концерт”,- іронічно усміхався Петро,
лаштуючи на сцені трибуну і здивовано озираючи наповнену залу.
Збори відкрив парторг, а голова -колгоспу приві– тав односельчан з
успіхами у праці, вручив кращим людям грамоти, премії.
Далі…
Далі сталося таке, що Петрові й не снилося. На сцену вийшли молодиці
з ланки Ксенії Мусій-ченко. Виявляється, не просто ланка, а хор-ланка. А
як вже заспівали! Точно, як ото по телевізору показують, а то ще й
краще. Потім шофер Митько Бузоверя під акордеон затягнув “Сонце
низенько”, на “біс” виконав “їхав я з Берліна”, “Водограй”. Брати
Бондаренки, вчитель і агроном, дуетом українські пісні заспівали.
Трактористи на сцену вихором вилетіли і такого ушкварили гопака, що аж
стіни загули.
“Де вони’тільки й узялися?- не переставав дивуватися Петро.- Головне,
що всі ж свої, наші…”
А рахівник Леонід Вишняк веде концерт, як столичний конферансьє. Ось
тобі й мовчун! То, було, слова з нього не видавиш, а тут розійшовся, як
Тарапунька зі Штепселем!