Андрiй Коцюбинський. “Весiлля на Венерi”

Після концерту до людей знову звернувся голова:
– Як бачите, дорогі товариші, вміємо ми і працювати ударно, можемо й
відпочивати славно. На щастя наше, не перевелись у Яворівці таланти.
Тепер для тих, хто не зовсім у курсі, розкрию секрет. Справа в тім, що
цей концерт готувався на фермах, польових станах, у школі, по домівках.
Ми щиро дякуємо практиканту культосвітнього училища Феді, ні -Федору
Івановичу Леваді. Я, як голова щойно створеної координаційної ради
культурно-спортивного комплексу, заявляю: іспит на завідуючого нашим
клубом Федір Іванович склав на “відмінно”. Згодні, товариші? У відповідь
- бурхливі оплески.
– Тепер на черзі – фізкультурно-масова робота. Вірю, що в нас є не
лише музиканти, співаки, а й спортсмени. Може, ми Петра Прокоповича
перекинемо на спорт?
У залі почувся регіт.
– Так що нам скаже сам товариш Соломаха?
Але Петро не чув ні про Леваду, ні ущипливих реплік на його адресу
від дотепних земляків. Він сидів у своєму кабінеті і поспіхом складав
звіт про чудовий концерт для хліборобів, даний силами художньої
самодіяльності Яворівки.
Петро радів, що це, нарешті, перший правдивий і повний рапорт про
роботу сільського клубу.
Але він не знав, що й останній. Для нього.

ДІВЧИНА В БІЛОМУ ПО ТОЙ БІК ВУЛИЦІ

Відірвавшись нахвилину від паперів, Сивокінь подивився у вікно. По
той бік вулиці тротуаром ішла струнка дівчина в білій сукні. Золотисті
коси водоспадиком лились на оголені плечі. Загорілі ніжки неквапно і
плавно ступали по мокрому асфальту, щойно зрошеному поливальною машиною.

“Не йде, а пливе”,- подумав Сивокінь.
Вів очима дівчину, і раптом аж у серці кольнуло:
“Кого вона мені нагадує? Невже Полінку? Моє перше безталанне
кохання?” . -
Дівчина віддалялася і незабаром зникла за рогом будинку.
Сивокінь не відводив погляду від вікна, ніби чекав, чи не з’явиться
те видиво знову-дівчина в білому по той бік вулиці.
Поля, Полінка…
Так, випив не одну чашу гіркоти через неї, карооку вродливицю.
Яшко Сивокінь вдався невисоким на зріст, непримітним, тихим
парубчаком. Полінка ж-на все село красуня. Недарма ж біля неї увивались,
наче кручені паничі навколо тичини, хлопці – статурні, язикаті,
нахабнуваті. Якраз такі, які подобались Полі.
Тяжко жилось Яшкові. Зубоскали, джиґуни, вітрогони, задаваки -
найперші приятелі Поліни, а він, сусіда, так собі, ніщо, пусте місце,
“збоку бантик”. Ніякої уваги. Хіба ото покепкує чорноброва Поля з
парубка, ніби й добродушно, а для Яшка – наче кропивою вжалить. Щулився
при зустрічі, мов на нього хто батогом замахувався, швидко утікав
якнайдалі. Однак намагався хоча б чим-небудь зарадити собі в стосунках з
гемонською сусідонькою. Так, після десятирічки вивчившись на муляра і
опанувавши теслярську справу, склав нового димаря на хаті доброї і
лагідної тітки Варки, Полиної мами, полагодив паркан, біля воріт лавочку
обладнав. Для того, як виявилось, щоб на ній сиділа Полінка та її
залицяльники. Радіо сам провів, за Полю й череду людську, з їхнього
кутка, пас, город копати допомагав, капусту поливав, навіть Барса на
щеплення до ветлікарні водив. Тітка Варка якось назвала Яшка зятьком.
Ото вже булої 3 якою нищівною
іронією, в’їдливістю зверталася Поля до Яші: “Ну, зятьочку, добрий
день…”
А потім…
Потім золота осінь уквітчала село. І заграли троїсті музики на
обійсті тітки Варки.
Весілля!
Поля виходила заміж за найкращого тракториста і найпершого гармоніста
в селі – Федька Соло-маху. Хто міг виміряти муки Яшкові? Та ще й Федь-ко
взяв Яшу за боярина. Отож і сидів на весіллі поруч з молодятами, кричав
з усіма “гірко”. Кому-кому, а Яшкові й насправді на душі було несолодко.
Тієї ж весільної вересневої ночі Яшко зозла вивернув лавочку, котру
приладнав біля Полиних воріт, і жбурнув її в бур’яни. Хоча до чого тут
лавочка…
З села він виїхав на третій день. Хіба ж можна було дивитися, як
воркують між собою Полінка та Федько?..
Двадцять років минуло звідтоді, а й досі стоїть перед очима Полінка -
вродлива, . насмішкувата, недосяжна.
Сивоконя хтось торкнув за плече.
– Якове Семеновичу, що з вами? Ви плачете? Сивокінь ніби зі сну
прокинувся. Підвів голову- поруч стоїть колега Максимчук. – Та,- махнув
рукою,- просто вітер війнув з кватирки…
– А ми вже сполошились. Сидите, у вікно дивитесь, ніби вас і немає у
кімнаті,- сказав Максим-чук.- Пилип Іванович двічі заходив, а ви й не
ворухнулись. Ідіть, вас викликає…
Яків Семенович поправив зачіску, витер хустинкою очі (“Невже
плакав?”) і важко почовгав до начальника.

“Не любить мене Пилип Іванович,- думав.- Прискіпується, ганьбить на
зборах. Це, напевне, дасть на горіхи або накаже заяву писати…”
– Сідайте, Якове Семеновичу, – роздратовано зустрів начальник.-
Розкажіть, чим ви зайняті на роботі, в яких емпіреях витаєте?
І Яків Семенович після недовгих вагань вирішив не викручуватись, як
раніше бувало, а розповісти правду. Розповісти про дівчину по той бік
вулиці, про Поліну.
Пилип Іванович спочатку гмикав, іскри сарказму так і блискали в очах,
кидав дошкульні репліки, а потім поступово ставав мовчазнішим і
мовчазнішим, а насамкінець Сивоконевої розповіді сидів тихо, схилившись
над столом, затуливши долонями обличчя.
Сивокінь закінчив оповідь, несміливо обізвався:
– Оце і все, Пилипе Івановичу. Мені можна йти? Начальник тихо, отак,
знаєте, крізь пальці, якось лагідно, чого з ним не траплялося раніше,
мовив:
– Ідіть, Якове Семеновичу, ідіть… . Причиняючи двері, Сивокінь
озирнувся.
Пилип Іванович так і сидів за столом, лише не затуляв долонями лице,
а задумливо і печально дивився у вікно.
“Ех, Полю-Полінко, хоч раз у житті зробила ти мені добру справу:
виручила з біди”,- полегшено зітхнув Сивокінь і, збадьорений, поспішив
на своє робоче місце.

ВЕСІЛЛЯ НА ВЕНЕРІ
Весілля! Радять безалкогольне, тобто чисто тверезе. Я особисто не
проти. Хай і так. Але все одно з шиком. З розмахом. Бо що скаже
Колотухін?
Триста чоловік нагукав. Ревище, корида – не весілля! А Петренко?
Щедро вгощав. По саму зав’язку. Тиждень подвір’я гуло, немов
Сорочинський ярмарок. Киричун запрошував. Гарненько гульнули. І досі в
голові макітриться, як згадаю… А настане ж час і борги сплачувати.
Такий неписаний закон. Я в тебе веселився, тепер моя черга показати, на
що здатен. Отже, готуймось…
– Можна й скромно. Вечірка. Без шуму-ґвалту. Без отих патлатих музик.
Біля самовара посидіти, поспівати, пожартувати…
Це-дружина. Теж мені порадниця заявилась!
– Тю на тебе!-кажу.-Що люди скажуть-ти подумала? Скупердяями на все
життя залишимось. Затаврують ганьбою, затюкають. Ми в них пили-їли, а їм
що – дулю під ніс?
– Ліпше молодим путівки екскурсійні по нашій країні або на Золоті
піски, в Болгарію, наприклад, купити б,- не згоджується зі мною,
заперечує дружина.
– От-такої!-аж гніваюсь.-Тобі хочеться, щоб на нас тицяли пальцями?
Е, ні, ще раз – ні! Не допущу! Весілля справимо таке, що ні
Колотухіним,-ні Петренкам, ні тим паче Киричунам, разом узятим, не
снилося. .Ми, наприклад, запросимо, ну… кого? Ага, Тарапуньку й
Штепселя. Нехай ідуть у народ, веселять публіку, а то звикли до
столичних театрів. Або Мишка Боярського. З гітарою. Ото було б
видовисько! З усієї округи народ збігся б! Або…01 Мирова ідея! У нас
на весіллі-цирк шапіто. Можеш уявити? Канатохідці, вчені ведмеді,
жонглери, клоуни, акробати… Ні! Ще грандіозніше! Весілля в космосі. На
Венері. Наймаємо космічний корабель, гур-гур – і ми на далекій планеті.
Трансляція по теле… ні-по Інтербаченню. На екрані-молодята. Танцюють
наші гості й аборигени…

– Ну й занесло тебе аж куди!- сміється дружина.- Розфантазувався.
По-перше,-кажу,-щоб там не було і якби там не було, а я постараюсь
довести, що й ми не білими нитками шиті, а по-друге,-доки підросте наша
донька і на порі стане, то може й таке бути. Словом, що буде – невідомо,
а гроші на всяк випадок будемо заощаджувати. Адже уяви – скільки треба
буде заплатити тільки за один ракетоплані

ЕНДШПІЛЬ

Начальник відділу управління “Ремладбуд” Ар-туренко зазирнув до
кабінету старшого інженера Савоськіна.
Савоськін сидів за столом, схилившись над шахівницею. Навпроти
горбився, смокчучи цигарку, головний механік Бодягін.
Артуренко ґречно кашлянув, неголосно кинув:
– Гм, обідня перерва, між іншим, закінчилася…
– За-кін-чи-ла-ся,-спокійно повторив Савоськін.- А ми коником – ось
так!
Артуренко причинив двері.
Невдоволено бурмочучи, він постояв у коридорі, а через хвилину знову
нагадав колегам:
– Товариші! Пора приступати до роботи!
– До ро-бо-ти,- не підводячи голови, повторив Бодягін.
– Не паясничайте!- вже різкувато викрикнув начальник, висловивши в
такий спосіб своє обу;
рення. -
-Не па-я-сни-чай-те,-продекламував Савоськін.
Артуренко взяв себе в руки і звернувся до шахіс-’тів мирним тоном:
– Товариші, кінчаєте. В.и ж це в санаторії, а на державній службі.
Про обов’язки все-таки слід пам’ятати!
– Кому треба, той хай і пам’ятає,- меланхолійно промимрив Бодягін,
оголошуючи шах Савось-кіну.
– Гнати вас у три шиї слід з управління! Ледацюги ви!- знову змінив
делікатність на лють Артуренко.
– Ле-да-цю-ги,- луною відгукнувся Савоськін, задумавшись над тим, як
відвести загрозу від короля і влаштувати головну фігуру в надійному
місці.- Ви-и-и…
Артуренко з’єрепенився:
– Я звільняю вас! Геть звідси! Геть! Савоськін і Бодягін
роззирнулися, здивовано, ніби вперше побачили, подивилися на розлюченого
Артуренка, а потім разом підвелися, обережно, в чотири руки, взяли
шахівницю і посунули до виходу.
– Шахи залиште!- не заспокоювався Артуренко.- Вони – власність
контори! З інвентарним номером!
– Як залишити?-в .один голос вигукнули Савоськін і ‘Бодягін. –А хто
партію дограє? Адже у нас – ендшпіль!

НОВОРІЧНІ НЕСПОДІВАНКИ
(Майже казка)

Дружина пішла від мене вранці днів за п’ять до першого січня. Увечері
вона, відчинивши кватирку і глянувши на місяць, сказала категорично:
“Або я – або ствол!” Мені довелося вибирати ствол, головну артерію з
поверхні в глиб шахти, яку. ми споруджуємо за річкою Самарою. Як .
інженер-будівельник, я особисто відповідаю за ствол. Для того, щоб здати
його в експлуатацію достроково, днював і ночував на будмайданчику. Саме
тому Маша-я її ще йменую Марусею Прекрасною- неодноразово вимагала:
або-або. У відповідь я (найчастіше по телефону) розповідав казки про
ріпку, рукавичку, Котигорошка. В сучасній інтерпретації, зрозуміло.
Маруся Прекрасна слухала мої видумки-оповідки, красненько дякувала, але
все одно пішла до своєї мами. Подалася аж на протилежний край міста,
взявши з собою плетений кошик, -барвисту парасольку і тоненьку збірочку
віршів знайомого поета-романтика і поцінювача людської шляхетності.
Упродовж п’ятиденки мене тривожило одне: чи зумію віднайти чар-зілля,
котре приворожить (чи відворожить?) мою дружину і поверне її додому?
Минулого року мені це вдалось. Тоді Маруся, образившись на мене за
дрібницю, також утекла до неньки. Наодинці запалювати вогні на ялинці
мені не хотілося, отже, довелось гарненько помізкувати, аби що-небудь
цікавеньке вигадати.
Диво я сотвориві
У новорічну ніч до будинку Марусиної мами я прискакав’на гривастому
коні, якого на часинку випрохав у клубі “Жокей”. За мною, в “Жигулях”,
примчав ансамбль “Жовте листя” з Палацу культури шахтарів. Ми
розташувалися під лоджіями, і хлопці завзято вдарили по струнах і
хвацько заспівали “Ніч яка місячна, ясная, зоряна…”
Я гордо сидів на коні у справжньому сідлі, натягував срібну вуздечку
і замріяно дивився вгору.
“Невже пісня музик-молодців не торкнеться її серця?”- хвилювався.
Маруся незабаром з’явилася в лоджії, усміхну* лася й гукнула: :
– Чекай – лечу до тебе!.. .,.
Зодягнута вона була в сукню, яка мені дуже подобалася.
Мешканці будинків з інших лоджій нагородили нас гучними оплесками,
обсипали серпантином, конфетті, салютували нам хлопачками.
Потім свою Марусю Прекрасну я віз, обнявши, засніженими вулицями, а
за нами летіли музики і з машини линуло “Розпрягайте, хлопці, коней…”
Хто бачив нашу кавалькаду-двоє на коні й ансамбль у машині, – повірте,
ніколи не пожалкує, що опинився тієї ночі на вулиці.
Тоді, до речі, я вибачився перед Марусею, що не приїхав по неї на
диліжансі, який стоїть у нашому музеї. Мені сказали, що диліжанс навіть
знімають в кіно,
Тепер, згадавши цю історію, зрозумів, чому напередодні Нового року
мене покинула дружина. Вона чекає-жде несподіванки.
. На одній із нарад; перед зміною, мене щасливо осяяло: піду я до
Марусі прохати повернутися додому в ролі Діда-Мороза. Тим паче – ствол я
здав, навіть Почесну грамоту заробив.
Отже – за справу.
Пошив я довгополого кожуха і високу шапку, оз-’ добив їх блискітками,
вистругав палицю і змайстрував з кленового листя розцяцьковану торбу.
Потім лицедіяв перед люстром, готувався до спектаклю для моєї молодої
дружини.
Як тільки стемніло, я поклав у торбину жменю волоських горіхів,
п’ятитомне видання творів Арка-дія Гайдара (Марусина мрія, поталанило
купити в “Букіністі”). Окремо в білий папір загорнув три живі троянди:
білу, оранжеву й червону. В кишені мого ошатного кожуха лежав лист від
мене, в якому я прохав дружину повернутися до свого гніздечка. Листа має
передати Дід-Мороз, тобто я…
Нарешті, на восьмому поверсі я натиснув на кнопку електродзвіночка.
Дзінь-дзі… Дзінь-дзі…
Двері відчинилися – і на поріг вийшла… Снігуронька. Стрункенька, з
рум’янцем, в елегантній шубці, у терновій хустці, зі сріблястою діадемою
на голівці, в червоних чобітках…
– Добривечір! Ви до кого?- ввічливо запитала Снігуронька.
– До найвродливішої жінки в усій Галактиці – Марусі Прекрасної!-
промовив я урочисто.- Я з бюро чудових несподіванок.
– Прошу, заходьте…
Мене запросили до світлиці, в якій біля стіни на журнальному столику
сяяла прикрасами маленька синтетична ялинка. На столі я угледів скляний
глек з узваром і три химерні кухлі з намальованими веселими чортиками на
боках. Миготів притишений телевізор. На екрані клоуни-потішники обливали
один одного справжньою водою і реготали.
– Я – Снігуронька,- сказала жінка-вродливиця і, приклавши руки до
грудей, ґречно поклони-. лась.-А це моя мама, Морозенчиха.
На тахті сиділа моя добра теща. Ні, що я кажу, не теща, а
Морозенчиха. Від неї віяло теплим надвечір’ям. Вона ласкаво позирала на
мене і, ловко орудуючи спицями, в’язала.
– А де ж господарі цієї затишної і привітної
обителі?- продовжую гру.
– Старша донька – у Москві, на новорічному вогнику,- люб’язно
пояснила Снігуронька.- її по телебаченню показуватимуть. А молодша
донька подалася до лісу, до знайомої ялинки. Біля неї вона влаштовує
карнавал для звірят. Туди на Горбоконику повезла дві торбини цукерок,
апельсини, морозиво та ще міх іграшок – прикрашати лісову ялинку для
зайчат, лисенят, вовченят, оленят, барсучат….
– Шкода, що немає господарів,- зітхнув я.- Тут я від одного добродія
гостинців приніс. І листа. Ось.
– Ой, – схаменулася Снігуронька.- Чого ж ви стоїте, любесенький
дідусю! Скидайте кожуха, шапку, проходьте. Незабаром до мене заїдуть
друзі, і ми всі гайнемо в ліс до Марусі…
Я поклав на стіл гостинці й лист, у високу вазу поставив квіти. – .
Снігуронька скинула шубку, і я побачив на ній голубу сукню.
Снігуронька радісними очима дивилася то на мене, то на книги, то на
троянди, котрі від її ніжного погляду, від світла й святкового нашого
настрою розквітли, наповнили кімнату ніжним ароматом.
Я не міг визначити, що викликало в Снігуроньки найглибше захоплення:
книги, квіти чи я…
І ось ми – в лісі.
Ніч. Зорі. Морозець.
Ми з Марусею-Снігуронькою прикрашаємо знайому ялинку на галявині.
Дружина мріє. Ти хочеться зустріти наступний Новий рік десь, наприклад,
біля Ельбрусу або за Полярним колом. Я вже знаю, що це значить.
Мовчу, усміхаюсь…
Наші друзі водять танок навколо вогнища; їм дуже весело. Як і нам.
Та ось із транзисторного приймача, що стоїть на старезному пеньку і
коло якого принишкли гномики, слухаючи музику, лунає передзвін курантів.
Останній удар – і ми вже чуємо, як мелодійно подзенькують кришталеві
підківки на чобітках юного Нового року. Він іде!
Ми дружно гукаємо:
– Ласкаво просимо, Новий роче! Щедро даруй людям щастя і… прекрасні
несподіванки!

* * *
Вранці під подушкою я знайшов красиво вив’язаний светр. Дарунок
Морозенчихи.

КАРООКА Й ІНЖЕНЕР

Про достовірність цієї історії автор, звичайно, ручається. Але героїв
оповіді не називає навіть іменами, щоб ненароком не натякнути хоча б
однією буквою на людей, про котрих ітиме мова. Ось так і будемо називати
головних діючих осіб: Кароока й Інженер.
Отже, на один великий завод влітку приїхала Кароока, Перевіряти
роботу підприємства. Між іншим, прибула, заздалегідь не попередивши
адміністрацію заводу про свій візит.
Сталося так, що якраз цього дня на заводі не було ні директора -
поїхав до суміжників, ні заступників – один у відрядженні, другий – у
відпустці, ні головного інженера – десь на курсах перепідготовки…
“Це й краще, – подумала Кароока. – Рядові працівники інколи можуть
більше й відвертіше роз-і повісти про справи на підприємстві, аніж
керівники…”
І постукала в перші-ліпші двері.
Двері відчинив юнак в окулярах. Не зовсім, якщо пильніше придивитися,
юнак, але й літнім не назвеш. Словом, двері відчинила молода людина.
– Ви Інженер?..
– Так,- відповіла молода людина.- Я Інженер.
Сказав – і ні з місця.
Стоїть, дивиться. Мовчить. Розгубився так, що й гостю заходити не
запрошує.
Кароока трішки зніяковіла (вона-молодий спеціаліст і ще не
призвичаїлась до ролі суворого інспектора), потім все-таки взяла себе в
руки і спо-” кійно мовила:
– Ви мене, врешті, запросите увійти?
– Звичайно, звичайно,-заметушився Інженер.-” Прошу….
Кароока зайшла до приміщення, відрекомендувалась і якомога ввічливіше
попрохала:
– Покажіть, будь ласка, такі й такі-то плани. Інженер кинувся до
шафи, по дорозі ледве не
збив стільця, вхопив з полиці кілька тек. Решта -
посипалися додолу.
Інженер рвучко повизбирував документи, поклав
на стіл і знову став посеред кімнати, неначе знак
оклику.
– Як у вас справи з тим, тим і тим-то?- по-діловому поцікавилася
Кароока, остерігаючись дивитися у вічі Інженеру. ‘
Той, мовби заворожений, зирив на гостю і ні пари з вуст.
– Ваша думка про те, те і те-то?
Ні звуку. Інженер навіть губами не ворухнув.
Так нічого й не добившись, Кароока нарешті сказала: .
– Поведіть мене, будь ласка, до нового експериментального цеху.
Інженер повів Карооку в заводську оранжерею.,
Він власноруч нарізав букет найкращих троянд і підніс Кароокій.
Кароока, гарно вихована людина, не могла відмовити галантному
кавалерові й узяла квіти.
У душі вона, звичайно, гнівалась, та ще й дуже, але виду не подала.
* * *
Через три дні Інженера викликав директор.
– Ви що – насміхались над Кароокою? Чому ви їй нічого не розповіли?
Чому на елементарні питання не відповідали? Главк питає, що за дивак ваш
Інженер? Чому ви поводили себе, ніби якийсь недоріка, останній тупак?
Що, хай думають, ніби в нас тут усі такі?
– Ви, товаришу директор, не повірите,-стримано заговорив Інженер.-
Але я… Я закохався в Карооку. З першого погляду.
Директор довго дивився на Інженера, розглядав його з голови до ніг.
Здавалося, що йому закортіло ще й помацати свого співбесідника, чи
справді це він, Інженер, чи, може, якийсь пришелець з космосу?
– М-да… Службовий роман… Не нове,- врешті-решт зіронізував
директор.- Таке трапляється, якщо людина або мало спить, або на сонці
перегріється.
– Розумієте, я не хотів. Але її врода, карі очі, голос, культура,
нарешті… Серцем відчув: Кароока – добра, ніжна, розумна жінка. Така
може бути справжнім другом, На все життя!

– І що далі?- на хвильку повірив, мабуть, директор Інженерові.-
Будете прохати руки й серця? А якщо вона одружена? Ви думаєте, там, у
Києві, путящих женихів мало?
Інженер пересмикнув плечима.
Директор ще раз гмикнув і розпорядився скликати актив заводу.
Активісти радилися, сперечалися, дискутували.
Насамкінець дійшли висновку: похвалити Інженера за кмітливість.
Мовляв, не підвів рідний завод, придумав тактичний хід.
Колеги тиснули Інженерову руку, заохочувальне поплескували по плечу,
навіть дякували.
Інженер поривався щось доводити, заперечувати. Але ніхто не слухав і
не вірив.
Правда, знайшлася людина, котра, напевне, уперше за час спільної
роботи, подивилася на Інженера захоплено. Нею виявилася Наташа (ім’я
автор теж змінив) з конструкторського відділу.
Дівчині закортіло бути на місці Кароокої.
Оце і все, здається.
Що? Яка ж доля Інженера й Наташі?
А що тут питати?

ГІСТЬ 3 ВУЛИЦІ,
або СТРИБОК 3 БАЛКОНА

О восьмій вечора настирливо, різко задиркав дзвінок.
“Кого це лиха година принесла?-подумав я нев-доволено.- Другий тайм
починається. Не дадуть спокійно футбол подивитися…”
Відчинив двері.
За порогом стояв молодик.
– Товаришу,- обізвався незнайомець.- Друже, виручай. За мною – ти,
мабуть, не повіриш – погоня! За мною полюють!..
“Божевільний чи під мухою?”- пильно придивлявся я до дивака.
– Вони ось-ось вбіжать сюди. Я майже на ходу вистрибнув з автобуса.
Ледве втік!
“Цікаво,- гмикнув я.- А втім, людина ніби нормальна. Впущу… Та й
футбол. Нема коли базікати”.
– Заходь,- кажу.
– Дякую.
– Хто ж тебе переслідує?- питаю і косую на телеекран, де Блохін
наводить паніку в оборонних порядках суперника.- Рецидивіст чи…
розгнівана дружина з качалкою?
– Ой, почекай, віддихаюсь,- вже веселіше мовить гість, вмощуючись на
стільці.- Карпенко я, Степан. Технік з “Автосервісу”. Отож і немає
відбою від автолюбителів…
Я спочатку не звернув уваги на слова “технік з “Автосервісу”, бо
кияни якраз атакували – широко й комбінаційне.
– В автобусі здибався з давніми приятелями,- продовжував Карпенко.-
Лагодив їм авто. Отож вони й причепилися, мов реп’яхи до овечого хвоста.
Гайда, мовляв, у ресторан – і квит. Торочу їм, що і в рот не беру
горілки, але їм хоч кілок на голові теши. Не п’єш горілки, то вгостимо
шампанським, кажуть. Довелося утікати.
– Пробач, де ти працюєш?- перепитав я.
– В “Автосервісі”, техніком.
Оце так! Моїй радості не було меж. Сказано ж:
на ловця і звір біжить! Недарма ще зранку долоня на правій руці
свербіла. Самого техніка з “Авто-сервісу” доля мені принесла чи
пригнала! А в мене ж “Запорожець” на ‘приколі! А там така черга…
Ці думки вихором пронеслись в моїй голові. Що робити? Як бути? Як
налагодити контакт з Карпен-ком? Що ж, ‘доведеться вдаватись до
екстрених заходів, до перевіреного життям методу.
Я і про матч забув, анумо упадати коло Степана Карпенка, спеціаліста,
аж тепер пригадав, першої руки майстра, відомого всім автолюбителям.
– Шановний Степане. Прошу до столу. Повечеряй зі мною. Пригубимо по
крапелиночці. Динамів-ці гол забили. Є, так би мовити, підстави. Я майже
не п’ю, але з такої нагоди. За знайомство…
І, не довго думаючи, пляшку коньяку “Сюрприз”- на стіл, коробку
цукерок теж.
Після моїх припрошувань, бачу, раптовий гість засумував і вже
наміряється чкурнути з хати. , Аж тут знову продирчав дзвінок.
Я підійшов до дверей.
– Хто там?- питаю. ‘
– Ей кореш! Відчини. Нам Стьопа потрібен. ‘ Є діло. Це Сашок і
Мишуня. Виходь, Стьопо, іди в наші обійми. Чого тікав од нас швидше
“Лади”? Ми знаємо, ти в шостій.
– Ніякого Стьопи тут нема,-відповідаю.
По той бік трохи порадилися, а потім заявили:
– Не відійдемо від дверей, доки не випустиш нам Стьопу, кореш.а
нашого дорогого…
– Чекайте хоч і до ранку, але дарма,-кажу рішуче і до Карпенка: -
Роздягайся, друже, можеш у мене й переночувати. Додому подзвони по
телефону. Все одно я сам. Дружина у відрядженні.
Раз у раз зиркаючи на екран телевізора, сервірую стіл.
– Гайда на балкон, покуримо,-врешті-решт запропонував гість,
Я тріумфував, наче форвард, який у вирішальному матчі забив гол.
Значить, Карпенко піддається, згоден залишитися, а отже, й повечеряти зі
мною.
Вийшли на балкон.
Я хвацько клацнув запальничкою.
Але мій гість раптом рвучко перехилився через поручні, тільки
лаковані туфлі мигнули перед моїми очима, на мить завис у повітрі,
опісля зісковзнув униз, опинився на поручнях балкона нижнього поверху,
секунда – і приземлився на асфальт.
– Ти ж міг покалічитись!- кричу з переляку.
– По-перше, я колишній десантник,- розважливо мовив Карпенко,-
по-друге, відтоді, як я кинув пити, то і не з такої ситуації виходив
переможцем. І, по-третє, запам’ятай: не коньяк зближує людей. Приходь у
наш клуб тверезості “Джерело”. Там і про твій автомобільчик поговоримо.
До зустрічі!
Сказав – і спортивною ходою попрямував до автобусної зупинки. ‘ -
“Ти диви,- подумав я,- цікавий товаряш. І про мій “Запорожець”
здогадався”.
Того вечора виграли кияни.
Перемогу улюбленої команди не відмічав. Адже якщо вже йти до того
“Джерела”, то слід готувати себе зарані. ‘
ричок
Приїхав Петро до матері та й каже:
– Мамо, напитайте мені бичка. Я куплю, завозитиму корми, а ви
доглядатимете. Восени продамо, свіжу копійку матимемо.
Виспався Петро на материних пуховиках, зібрався додому. Наклав
усякого харчу в багажник машини та й подався по асфальтівці до міста.
Напитала мати худобинку, за свої пенсійні купила, бо Петро ж грошей
не дав. Сердешний, так метушився перед від’їздом, так заклопотався, щоб
нічого не забути з харчів, що думка про бичка, напевне, вистрибнула з
голови.
Отже, пасе мати бичка, вигодовує, доглядає та випестовує, мов рідну
дитину.
Синові про купівлю відписала, поділилася своєю радістю.
Незабаром і Петро заявився.
Тільки на подвір’я ступив-питає:
– Мамо, де бичок?
– Он, у леваді пасеться. Почимчикував Петро у леваду.
– Ух ти, красунчик!- ходив навколо бичка, гладив його, поплескував по
спині, примовляв:- У, богатир! А я, мамо, так закрутився на роботі, що й
комбікорму не дістав. У вас поки що бурячок є, то кришіть, не шкодуйте,
напувайте водою колодязною, різнотрав’я давайте, воно з вітамінами,
корисне…
І так щоразу. Приїде Петро, помилується бичком – і гайда.
Потім привіз ланцюга.
– Мамо, припинайте бичка, щоб кудись не завіявся або щоб не вкрали…
І частіше купляйте йому хлібця. Нехай м’ясце наростає…
Тягає мати ланцюга. Припинає бичка до кілка, якого Петро власноруч
витесав і в землю загатив, глядить, очей не зводить, щоб і справді,
бува, не поцупили.
Аякже. Синок просиві
Восени мати сказала:
– Синку, бичок геть усе чисто поїв. Чим годуватиму далі – подумай.
– Значить, пора здавати.
– То я й поведу на заготівельний пункт,-” запропонувала мати.
. – Ну, що ви, мамо,- заперечив Петро.- Хіба
мало з ним тягалися! Я сам. Залигав Петро бузівка і повів із двору. А
повернувся, задоволене поплескав по власній
кишені та й каже:
– Ланцюг, мамо, киньте у повітку. І на той рік бичка планую купити,,а
то й двох. Бачу, діло прибуткове!..
ПІД ГОРІХІ
На профспілкові збори я прибіг останнім. Вже й президію обрали, і
порядок денний оголосили. Правда, я й так знав, що мова йтиме про роботу
культсектора. Отже, прибіг, вмостився ближче до дверей, аби першому
чкурнути додому, коли все скінчиться. Сиджу і слухаю, а сам аж закипаю,
душа, мов гейзер, клекоче. Порядочки! Зовсім же не дбають про людей, їм
довірили важливу громадську справу, а з них користі, як ото з
верстатів-автоматів, або, як ще їх називають, роботів, котрі під
парканом валяються, бур’янами від білого світу відгородилися… І хоч
би” в кого тім’я засвербіло, адже ніхто й рота не розкриє, щоб сказати,
та що сказати – закричати: “Ей, люди добрі, що ж ви робите! Народне
добро гине!” А що вже про нас говорити, про живих трудяг, зі своїми
захопленнями й уподобаннями! Ніякогісінької уваги. Ось факти. Забіг у
читалку; Свіжих газет нема, журналів теж, ніби дідько Їх похапав.
Кросвордика б оце хитромудрого, фейлетончика або статейку на моральну
тему чи з криміналу щось… Не нудьгував би принаймні хоча б до половини
зборів. Заскочив до кімнати відпочинку. Мо’, думаю, шахи або шашки
прихоплю. Якраз, в обидві жмені. Оце б зіграли одну-дві партії з нашим
внутрівідомчим гросмейстером Карока-новим – і час швидше тю-тю. Можна
було б і ку-биків-рубиків накупити. Що, коштів не вистачає? А куди ж
вони зникають? Слід би перевірити. Ось’ мав би кубик, то хай хоч до
ранку теревені правлять…
Допекло мене до живого. Про роботи я промовчу, звичайно, не моя
парафія, хай той, хто їх замовив, хвилюється, а за дозвілля скажу. Ось

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Квітень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Підписка

  • Цікаве