Андрiй Коцюбинський. “Весiлля на Венерi”

вийду на трибуну і поставлю питання руба: до яких пір? Розчищу під
горіх! Ох і розчищу! Довго пам’ятатимуть мій виступ.
Отак міркуючи, я нишпорив очима по залі. Хто підтримає мене,
аплодуватиме, а ‘хто й заздритиме сміливості моїй. ‘
Але стій! Чим зайнятий Кароканов? Невже з Плішнею грають в шахи? Так
воно й є! От злодюги! Першими поцупили шахи. Гм, а в шашки ріжеться
Свидюк з Петренком. Як пристосувалися, хамелеони! Дивляться на
доповідача ще й головами схвально похитують, а руками навмання шашки
совають… Он як наші хлопці та козам роги правлять! А то що? Тільки на
ряду, на якому сиджу, бачу три журнали і до десятка газет в руках колег.
Шмар-кун зігнувся над “Літературкою”, хихикає в кулак. От хапуга! Читає,
мабуть, шістнадцяту сторінку. Ніколи поперед нього не встигнеш! Завжди
першим загребе… Отакого б зараз на сцену! Висміяти, про-пісочити, щоб
до нових віників пам’ятав! О, і дівчата наші не .дрімають. Секретарка
Ія, калькулятор Маша, рахівник Евеліна-кубиками граються, влаштували
змагання: хто швидше. Ну, народі Доб- ре, що я хоч роздивився, не поліз
до трибуни, а то б у таку халепу вскочив!..

СИНЬООКА, РУСОКОСА

В одній з газет я прочитав нарис про вчителя Миколу Івановича
Дібрівного. Прочитав і подумав: чи не той це Микола, з котрим я навчався
у педінституті? Напевне, він. Усе співпадає: прізвище, ім’я та по
батькові, фах, вуз. Хоча й давненько це було, але пам’ятаю того
Миколу-дивака, романтика, балакуна.
Закортіло відшукати студентський щоденник і ще раз полинути в
молодість, зустрітися з юністю, зокрема, з героєм гарного нарису-Миколою
Івановичем Дібрівним.
Ось він – “Літопис спудея”.
Де ж тут про Миколу?
Є!
17 жовтня. Миколу Дібрівного ми інакше не називаємо, як дивак,
артист-комік, клоун. Химерний хлопець! То розказує, що він буцімто
редагував районну газету кілька днів, що був знайомий з донькою аташе, а
то якось на лекції з народної творчості заспівав “Посіяла огірочки…”
Правда, для мене Микола перш за все хороший товариш. Мені імпонує те,
що він, як і я, пише вірші. Творить їх регулярно і уперто, нехтуючи
нищівною критикою доморощених літературознавців, а також незважаючи на
негативні відповіді з редакцій газет, журналів, радіо, альманахів. Якщо
щиро” то через те віршування доводиться і нам потерпати. Ось, наприклад,
сьогодні вночі Микола продовжував створювати поему “Синьоока, русокоса”.
Десь на світанку залетів у кімнату, розбудив усю нашу комуну й нумо
читати уривки з поеми.
Товариші в крик. Дай, мовляв, сни додивитись. А він – хоч ти йому
кілок на голові теши. ЧитаєІ І ще як! На повні груди. Вже й сусіди
грюкають в стінку, вимагають припинити галас, а Микола чеше, а Микола
гримить…
Нарешті в поета-бідолаху летять черевики, мильниці, конспекти.
– Дуби!- гнівом повниться все єство Дібрівного.- Куди вам до високих
пориваньї Поезія – це музика в словах! А ви – колоди неотесані!
Тушканчики! Бегемоти! Крокодили!..
Ну, і ще кілька назв із флори та фауни…
Якщо послухати Миколу, то в нашій кімнаті живуть не студенти, а
всілякі звірі.
Між іншим, я помітив, що Майже у всіх віршах Микола оспівує одну й ту
ж особу-дівчину з синіми очима,ще й русокосу.
24 жовтня. Все-таки випитав у Миколи, яка ж персона спокою не дає
палкому серцю поета. Виявляється, дівчина Оксана. Вірші Микола почав
писати якраз того дня, коли закохався в ту ж таки Оксану-поетесу з
сусіднього села. Поетесу тому, що Оксана вже друкувалась в обласній
газеті. Нині вона – студентка університету, куди Микола поступати не
наважився, а подався в педагогічний, де, як йому нараяли” тямущі люди,
хлопців приймають охочіше, ніж дівчат. Миколі хотілося сподобатися
Оксані не лише зовні (у чому, звичайно, ані на грам не сумнівався), але
й душею-ніжною, щирою, бентежною. А про це може свідчити тільки поезія.
25 грудня. Ну й ну! Микола вже не пише віршів! Причина проста:
розчарувався в Оксані. У дівчини, як виявилось, є наречений, майбутній
адвокат чи
прокурор, навчається теж в університеті. Микола сказав, що Оксана
обраницею його полум’яного серця не може бути, тим більше, з блюстителем
закону, хоча й майбутнім, йому не суперничати. І ще Микола додав: чи не
забагато поетів на одну сім’ю…
17 квітня. Наш Микола опановує нині секрети ху” дожнього ремесла і
вголос міркує про лаври славетного живописця. Накупляв за останні мідяки
фарб, за позичені-мольберт і пензлі. Тепер ми аж стогнемо від клопоту.
Адже сліди фарб Микола полишає скрізь – на нашому одязі, конспектах,
книгах, стінах. Якесь засилля фарб! Микола одного разу навіть на лекцію
прителіпався з лицем-палітрою. Всю ніч малював, а вранці й умитися не
встиг чи просто забув.
Звідки це новітнє захоплення?
А ось ізвідки. Побачив Микола дівчину, яка малювала, в один момент
закохався – і все тут. Маємо горе на свої голови. Перша картина – плід
все-нощної- на жаль, не вдалась нашому аматору. На полотні маячіла
фігура, яка скоріше нагадувала копицю сіна, сяк-так складену, правда,
копицю з синіми очима. Микола ввечері після нашої негативної оцінки
кухонним ножем порізав полотно і дав клятву, що все одно створить
божественний образ юної діви.
Особливої уваги заслуговував той мент, коли Микола вибирався, як він
казав, на пленер. Він перекидав шлейки мольберта через плече, запалював
люльку і повагом прямував на схили Дніпра. Там – певного дня і о певній
годині – змальовувала пейзажі ота дівчина з художнього інституту. Микола
розташовувався недалечке. Він довго вмощував мольберта, ретельно
розмішував фарби, попихкував димком з люльки. Якщо збоку подивитись, то
можна було побачити не зеленого, початківця, а досвідченого метра.
Коли б ще зазирнути цієї миті в Миколині очі, то вас би вразила глибока
задума, відречена зосередженість або незгасне палахкотіння творчої
наснаги.
А ще Микола захопився ідеєю писати з нас портрети. Але коли він
запрошує когось із нас позувати, то ми розбігаємось урізнобіч хто куди.
12 травня. У нашій кімнаті посвітліло. Модерніст Микола відніс
мольберта в комірчину гурто-житку’на вічне зберігання, а фарби й пензлі
роздав нам на згадку про його сподвижницьке малярство. Натомість у нашій
нетихій обителі з’явилися… шпаги. Так, так! Саме шпаги! У нас тепер є
свій мушкетер-Микола Дібрівний. Як тільки відмовився від живопису, то
чомусь раптово розуподобив дівчину-художницю, так і гайнув шукати нове
захоплення. Тієї ж синьоокої і русокосої. Доля завела парубка в Палац
спорту на республіканські змагання з фехтування. Ось там він і зустрів
свій ідеал. Зустрів, закохався і прямісінько на кафедру фізвиховання
інституту,помчав. Записався в секцію фехтування.
Невже і все про Миколу?
Погортав щоденника.
Ні, ось іще. Через рік.
12 жовтня. Наш новоявлений донжуан Микола Дібрівний неждано-негадано
відрікся від дівчат, знехтував залицяннями та зітханнями. Запевнив, що
назавжди. Ці вертихвістки, сказав, самі не знають, чого хочуть. Принцеси
на горошинах. Вередливі, легковажні, а то й лихі. Проживу, заявив
Микола, без них. Буду, мовляв, гризти граніт науки, а їм повна
відставка-і синьооким, і карооким, ї чорнооким. Хай, похвалявся, хоч
сміються, хоч плачуть, хоч гопки скачуть – і бровою не поведу…
Котра ж йому так допекла?
20 березня. Повернулися з педпрактики. З сільських шкіл. Наш схимник
Миколай (нове прізвись-ко Миколи) знову коника викинув: ні сіло ні
впало-переводиться на заочне навчання. Коли я поцікавився, яка ж
усе-таки причина крутого повороту, мій добрий товариш відповів: “Друже,
вибач,. таємниця. Боюсь, щоб не наврочити. Я тобі напишу”.
’2 квітня. Микола накупив книг з теорії педагогіки, методики
викладання української мови та літератури, набив ними великий чемодан і
з почестями відбув на постійне місце проживання і роботи в село, що на
Поліссі. У школу, де проходив педпрактику…
Ще раз перечитую нариса.”
Так ось у чому річ! Як же я спочатку не звернув уваги! Дружина Миколи
Івановича Дібрівного теж педагог. Автор, хоча й скупо, але змалював і її
портрет. Безумовно, як ви вже й здогадалися, шановні читачі, вона
синьоока, русокоса.
І ще одна істотна деталь зацікавила мене. Виявляється, Микола, тобто
Микола Іванович, не лишб вчитель-методист, але й вірші пише, малює,
дружить зі спортом.
Сказано: кохання окрилює людину.
І залишає добрі сліди в її житті.

ГІПОТЕЗА КЛАВІАТУРІНА

Гачок, мабуть, зачепдвся за кррч.
Юний рибалка смикав-смикав – не піддається. Волосінь бринить, але
гачок не бажає полишати свою здобич а чи, навпаки, здобич не відпускає
його. Тоді хлопчик роздягнувся і – шубовсть у воду. На берег рибалка
вибрів з якимось предметом у’ руках.
Нажививши заново гачка, він закинув вудочку і ну обмивати знахідку. -
За рибалкою байдуже (кому не відомі подібні клопоти!) спостерігав,
лежачи на піску, кандидат антропологічних наук Максіан Клавіатурін. Його
теж зацікавив той предмет, і він знічев’я підвівся, неквапно подибав до
хлопчика.
Але те, що побачив у нього в руках, змусило науковця змінити свою
поведінку. Він стрепенувся, немов щука в сітях, і вигукнув:
– О боже, що це?!
Максіан прямо-таки вирвав з рук хлопчика невелику статуетку і, як
гіпнотизер, уп’явся в неї очима.
– Який презент!..- шепотів у напівзабутті.- Це якраз те, що вкрай
необхідно менії Вагомий. факт моєї гіпотези…
Отямившись, глипнув на хлопчика, котрий, за-, бувши і про поплавок, з
подивом дивився на бородатого дядька.
– Як тебе звати?
– Петриком.
– Петрику, будь другом, подаруй мені цю річ. Я за неї тобі спінінг
куплю.
– Беріть,-усміхнувся Петрик,-все одно я її у річку викинув би.
Максіан палко подякував рибалці, поспіхом одягнувся, статуетку обережно
поклав у валізку і подався до автобусної зупинки,
Невдовзі він подзвонив журналісту Георгію Баклазі: ‘
– Негайно мчи до мене! Сенсаціяі Баклага приїхав на таксі. Максіан
торжествував:
– Дивись! Перед тобою – божественний образ жінки, а може, й діви.
Статуетку створено руками генія, незаперечне. А основне – вона мені
справді когось нагадує. Я вже десь бачив таке обличчя. Точно. Ніс, очі,
вуста… Бачив її, цю жінку!
– Ти, Максе, щасливчик,- розділив тріумф товариша газетяр.- Уявляєш,
яку статтю я друкону аж у центральній пресі! Гайда мерщій до Влада
Стовпового.
– Справа ось у чому, дорогий метре,- Максіан нетерпляче пояснював
причину візиту Стовповому.- Я в поті чола, ніби проклятий, ось уже
кілька років працюю денно і нощно над дисертацією. Моя ідея-фікс:
зовнішні дані людини та її характер періодично, приблизно через
століття, повторюються. Якщо я глобально обгрунтую своє припущення, то
відкриття в галузі антропології найменую гіпотезою Клавіатуріна або
законом Максіана. І ось ця статуетка. Витягло з річки хлоп’я. Випадок, а
яке велике значення має він, пан випадок, у нашій справі!.. Як ти
гадаєш, Владе, чи можна визначити вік знахідки і на кого з жінок схожий
цей витвір?
– Я знаю персону-прообраз твоєї статуетки,- похмуро посміхнувся
скульптор.-Знаю, хто вона і з ким живе…
– Як це?-в один голос вигукнули науковець і газетяр.
94 ,

– Дуже просто, хлопці. Це – копія .моєї першої дружини…
Клавіатурін і Баклага як стояли, так і сіли на ящик з розкислою
глиною.
– Опісля того,- продовжував Стовповий,- ко-. ли вона мене покинула,
всі статуетки я потопив у річці. Щоб не мозолили очей. Наліпив я їх
достобіса, бо Еллочка любила,’позувати. Вона взагалі, крім лежати на
дивані у позі цариці Семіраміди, нічого не вміла робити…
“А спінінг все-таки треба купити”,- зітхав Клавіатурін по дорозі
додому.
– * *
Петрик з вудочкою сидів на тому, напевне, давно облюбованому, місці.
Клавіатурін поклав на пісок спінінг і сказав:
– Це тобі, хлопчику. \
– А моїм товаришам, теж Купите? Он дивіться, .скільки вчора
навитягали…
– Ех, допомогли б вони, ці статуетки, мені,- зітхнув Максіан,- то я
вам і моторного човна подарував би. А так… Без користі. Повкидайте їх
у річку, де глибше. Мине кілька віків – і ці штуки й справді матимуть
неабияку цінність для” дисертантів.

ДЗЕРКАЛО
Понеділок.
Сиджу в кабінеті. Чекаю. Двері навстіж. У коридорі дзеркало. На зріст
Генки Шворняка, баскетболіста збірної тресту.
Тільки-но вийду з-за столу, як біля дзеркала вже , хтось вигинається.
Ага, цього телепня тут ще не вистачало! Валерій Козубець
приплуганився. Красунчик писаний! Чуприну поправляє, вусики погладжує,
зуби вишкіряє, мов коняка… Шість хвилин!
Якщо кожен з нас ось так розбазарюватиме час, то… Не знаю, до чого
ми докотимось. Ні! Треба діяти! Рішуче й негайно! Терпець увірвався!
Я зриваюся на ноги, пружними стрибками досягаю цілі – дзеркала в
коридорі.
Ось прошу! Світлана Чоботар. Тоненька, струнка й гнучка, ніби
бамбукове вудлище. Як вона примудряється бути такою? Напевне, нічого не
їсть і не п’є, живе божим духом. Задивився. А вона – круть-верть,
верть-круть. Зачіску поправила, мікровельвет Підсмикнула, помадою по
губах мазнула-і розтанула, як улітку хмаринка опівдні. Лиш каблучки
поцокали. Мабуть, до того ж таки Генки поспішила. За що вони зарплату
одержують? І преміальні?
Пора…
Та де там! Біля дзеркала вже вклякла Жанночка Шляхова. Фігурка – доки
обійдеш, то й бублика з’їси. Коса пишна, отож і бігає до свічада сім
разів на день. Фіксую час. Розчісується. І стовбичить, стовбичить.
Нарешті пішла. Підлога рип-рип. І не на своє робоче місце попливла, а в
протилежний бік. Напевне, понесла свої новини подрузі Зосі. Аякже! Два
вихідних не бачились! Скільки нацо-кало? Дев’ять хвилин спливло у
вічність. Куди профком дивиться?
О, Поліна Павлівна блузку приміряє. І так її мостить, і сяк. Поворот
ліворуч, поворот праворуч. Потім завмирає: довго-довго дивиться на своє
відображення. Що вона там бачить? Коли б її Василь так на неї
вибалушувався. Зникла з очей і ця. Сім хвилин! Що думає начальство?
Воно ще раз засвідчує, що краватка, , придбана вчора в універмазі,
мені до лиця.
І ще відзначаю: од вболівання за роботу на моєму переніссі з’явилася
перша зморщечка…

ВАРЕНИКИ 3 ВИШНЯМИ,
або
З ПРАКТИКИ ГУМОРИСТА

Я, наприклад, люблю вареники. З капустою, сиром, суницями, вишнями…
При чому тут вареники, скажете, і -практика гумориста? Е, не
поспішайте з такими запитаннями. Усе поясню.
Оскільки мою розповідь адресовано в основному гумористам-початківцям,
а також їхнім нареченим та дружинам, то поділюся щедро досвідом. Отже…
Отже, як тільки я задумаю гумореску, не гаючись, кажу дружині:
– Нумо, ластівко моя, зготуй мені вареничківі Сюжетик у мене славний
визрів… Що там у тебе з ринку? Вишні? Чудово! Найпаче люблю вареники з
вишнями. Починай!
Я. Дістаю з шухляди чистий папір, кладу на стіл. Пробую перо. Пише.
Налаштовуюсь на хвилю на- тхнення. Налаштував’ся. Глибоко замислююсь.
Шукаю перше слово, першу фразу…
Дружина. З перемитих у проточній воді вишень видаляє кісточки, кладе
м’якоть у миску.
Я. Записую перше речення, закреслюю, шматую папір, схоплююся з
крісла, бігаю по кімнаті, ловлю сюжет, мов жар-птицю за хвіст… Пишу!
Дружина. Заливає окропом борошно (це поліпшує набухання клейковини),
перемішує, додає води кімнатної температури, яєць, солі. Знову замішує,
так, щоб тісто було однорідним, еластичним за консистенцією (див.
словник іншомовних слів, теж заняття для гумориста вельми корисне) й
легко відставало від рук.
Я. Відчуваю, що моє перо не туди побігло, все переплуталось у голові.
Герої гуморески кажуть не те і не так, як мені того хотілося б. І
починаю спочатку. Настирливо дзвонить телефон. Відповідаю, що
я-квартира, а не цех безалкогольних напоїв. Натискую” на перо. Напружую
уяву. Прислухаюся до звуків, що ні-ні та й долітають з кухні.
Здогадуюся, що я-в цейтноті (див. словник). Зав’язка рветься, наче
мотузка, зсукана в кінці кварталу, кульмінація – туманність Андромеди. А
про несподівану кінцівку-найважливішу частину твору- годі й думати!
Дружина. Ставить тісто на визрівання. Я. Зазирнувши крізь щілину
дверей на кухню, нестямно радію. Ура! Виявляється, ще є сорок хвилин!
Рівно стільки, скільки визріває тісто! Рішуче загнуздую сюжет і,
затамувавши подих, пишу, пишу, пишу…
Дружина. Розкачує тісто, нарізає склянкою кружальця. Ліпить!
Я. Перечитую написане. О, Музо! Сім сторінок! Хто ж таку довжелезну
гумореску надрукує?! Скорочую безжально, по-варварськи.
Дружина. Вкидає вареники в підсолену Воду і…
Я. Побігавши по кімнаті, для героя нарешті зна- , ходжу дотепну
фразу. Вона й лягає в основу заголовка мого витвору. З кухні чути, як
булькає в каструлі вода. Відхиляю двері.
Дружина. Вареники, які спливають, вибирає шумівкою, кладе в друшляк
(див. словник), щоб вода збігала,- розкладає на дощечці, аби холонули.

Я. Ще раз перечитаю написане, редагую дещо
і поспішаю до кухні.
РАЗОМ. Посипаємо вареники цукром, заливаємо сиропом і бажаємо одне
одному смачного.
Ось так. І гумореску написано, і вечеря готова.
Звичайно, в кожного, хто пише, повинна бути своя найулюбленіша
начинка для вареників, і така, що вже тільки одна згадка про неї
стимулювала б до написання дотепних творів.
Звісно, вареники – це шедевр кулінарії. І не завжди щастить зготувати
їх так, як хотілось би…
Так само й з гуморесками.
Не всі вони будуть класичними, але прагнути до цього все-таки слід,
щоб читачі робили тільки одне-сміялися…

ВІДРЯДЖЕННЯ 3 РАЮ

У небесній канцелярії за столом сидить бог Саваоф, перекладає папери
та накладає резолюції.
Нарешті відсовує голубу теку вбік і тисне на ґудзик селектора.
– Гавриїла до мене!
Не встиг Саваоф увімкнути програвача, щоб у запису послухати пісні
янголят молодшої групи, як до кабінету вбіг захеканий Гавриїл – завгосп
небесної канцелярії.
– Викликали, ваша святість?
— Як справи, доповідай!
– Та… Снігом землю засипали.
– Згідно графіка, де треба і в повному обсязі?
– Так, але…
– Що – але?
– Святий Петро поскупився… Ледве покрило, і то не скрізь. То я
йому…
– Що – йому?
– Карафку поставив, улестив скупердяя.
– Ну і… -
— Ну і розщедрився Петя, ой, пробачте, Петро. Сипонув-де по коліна,
а де й по… ги-ги-ги,-ре-готнув Гавриїл. .
– Молодець. А скажи, тільки чесно, як перед богом,-де отого самого
доп’яв?
– А не будете лаяти, пардон, критикувати?
– Шквар!
– Ангели нагнали з сушених райських яблучок. Портативні апарати
сконструювали і…
– Хто дозволив?
– Ви ж самі закликаєте: ініціатива, ініціатива! От вони…
– Гаразд. Чорт з вами. Принесіть на дегустацію. Сподобається -
запатентуємо. І апарат, і продукцію. Необхідно поповнити запаси. Чого
стовбичиш? Геть звідси! Чи, може, ще чим-небудь порадуєш?
– Та… Снігу насипали, а грунт і воду не заморозили. Озеро в одній
теплій країні закували в лід. Торохнули градом по цитрусових…
– Як ви посміли? Що ж це таке? О пречиста діво Маріє! Збожеволіти
можна! За графіком, якого я особисто корегував, що треба було робити?
Га?
– Комори переплутали. І в дистанційному управлінні розгардіяш. У
складах з морозом холодильники попсувалися. Замість снігу дощ
періщить…
– Слухай, Гавриїле, аби тобі блискавка чуба обсмалила… Що ти робив
під час відрядження там, на землі? Інформуй!
– Прибув, як ви і радили, на один завод. Так і так, мовляв, я із
главку. Перевірятиму підготовку підприємства до зими. Вони, як гостинні
господарі, запросили спочатку в ресторан… Потім катали по місту,
повели в музей, на футбол…
– Коротше, бий мене грім!
– Ну, на прощальній вечері один добродій після третьої… гм-гм…
признався, що в них з підготовкою до зими не дуже, але, сказав, головне
- вміло відзвітувати відповідним організаціям… Я теж так діяв. А ви,
між іншим, підписали мого звіта, не прочитавши в ньому ані рядочка, ще й
премією відзначили за гарний почерк. От вам або дощик, або сніг… І
ще…
– Що іще, бісів сину?
– Газета ось… Звідти. Фейлетон у ній. Про той завод. Не готовий він
працювати в зимових умовах. І найдивовижніше те, що дирекція заводу
звинувачує погоду, себто, ваша святість, конкретно нашу організацію. Де
ж справедливість, о великий боже?!
– Не впадай у транс, непутьовий! Ну й помічника ж маю! От що.
Оголошую тобі сувору догану з попередженням. Аби перевірив той завод та
досвіду набрався, з якою метою тебе туди й посилали, то був би порядок і
тут, і там… Саваоф так розгнівався, що аж німб завібрував над головою.
– А тепер – геть звідси! Замучив ти мене. Згинь з очей! ~ Гавриїл
хутко зник. ‘
Саваоф полегшено зітхнув, перехрестився, випив склянку нектару й
увімкнув програвач.
Янголята тоненькими голосочками затягнули пісеньку з мультфільму:
Чунга-чанга, Синий небосводі Чунга-чанга, Лето круглий годі

ОДА БІЛЯ ПРОХІДНОЇ

Наближалося наше родинне свято – іменини дружини.
– Миколо, у нас будуть гості,- сказала Марина.-Треба чогось
смачненького дістати.
– Дістати так дістати,- буркнув я.- Зараз, гайну в магазин.
– Ви тільки подивіться на цього дивака!- вдарила руками об поли
дружина.- У магазин… “Дарницькою” чи “Молочною” гостей вгощатимеш?
Баличка треба, копченої ковбаси, пару курочок. Словом, дзвони директору
“М’ясоковбасвиробу”.
– Чому ж я буду йому дзвонити, якщо той ди-ректор ні сват, ні кум,
взагалі – незнайома людина?
– Відрекомендуйся, поговори як мужчина з мужчиною. Он Малащукова та
Щеренчиха постійно там пасуться. Ми ж не на дурняк, а за гроші.
Однак телефонувати я категорично відмовився.
Подзвонила Марина.
Щось ніби там наклюнулось.
Пішли ми. Мене дружина взяла для того, щоб хоч дорогу знав до
“М’ясоковбасвиробу” та заодно й нести допоміг.
Прибули.
Марина шмигнула за прохідну, а я залишився чекати.
Щоб не гаяти даремно часу, витяг записника, ручку і заходився
складати оду на честь іменинниці. Я, щоб ви знали, з дитинства віршую.
Руку, як кажуть, набив, то ручка так і забігала…
Люба моя, йнла моя, мій багряний світе…
Прочитав і схаменувся. Чужеі І як воно влізло? Закреслив.

З днем народження, Маринко…
Ага, перший рядок є. Здається, своє, не чуже. А далі? Я подивився на
небо. Як заримувати слово Маринка? Треба щось оригінальне утнути…
А з прохідної, бачу, дамочки випливають, навантажені то кошиками, то
пакунками, а то й клунками. За конфігурацією тари я мимоволі визначав,
де балик, де ковбаса, де кури та гуси…
Однак звертаюся до вірша. Знову звів очі до синіх небес.
З днем народження. Маринко, Будь щасливою, хмаринко…
Гм… Риму класну підібрав, та що скаже хма… Маринка? Навряд чи
сподобається їй легковажний ” цей образ. Необхідне щось серйозніше. Але
хіба ось так, посеред вулиці, знайдеш потрібне слово?
Кидаю погляд на прохідну. Ідуть, несуть, а моєї не видно. Забарилася.
Напевно, вибирає. Вона мастак вибирати. Це й добре. Допишу оду. Як же
перелити у форму вірша моє незгасне почуття?
Зі святом вітаю, моя…
Моя-хто? Мариночко… Маринонько… Марину-сечко… О! Маринусяі І
розмір дотримано, і ніжно, і своєрідно…
Зі святом вітаю, моя Маринусяі Будь же щаслива, я повернуся!
При чому тут “повернуся”? Виходить, я від неї збираюся утікати? О,
Маринуся мені цього не пробачить. Біда, та й годі! Не йде вірш- і квит.
Сховав записника до кишені. Хай, мабуть, іншим разом, коли натхнення
в гості завітає. Час іще є.
Чекаю,

Ідуть жіночки, але вже – в чому річ?- не обтя-жені делікатесами.
Нарешті й Марина вибігла. Сердита, роздратована, ніби співачка, котру
освистала публіка.
– Що скоїлось? – питаю обережно.
– Що-що? Уявляєш, тільки моя черга підійшла, як хтось сказав, що
напроти прохідної стовбичить підозрілий тип і строчить щось до
“блокнота. Сказали: або з редакції, або з народного контролю. Ну й годі
давати. Там таке зчинилося, таке…
Я стояв мовчки і кусав губи, щоб не розреготатися.
Марина пильно подивилася на мене.
– Стривай, стривай, – насупила -брови. – Признавайся, недотепо,
мучителю, що ти і є отой тип! Знову мусолив вірша?
– Складав,- зізнався я, зітхнувши.- Оду. На твою честь.
– Ну, от. Я давно казала, що писанина до добра тебе не доведе!-
завелася Марина.- Ну й чоловіка маю на свою голову. Так от! Будеш тепер,
шановний, пригощати гостей… своєю одою!

ШАШЛИК 3 ОПУДАЛА
Директор заповідника Соломаха зібрав найближчих помічників-Пухтія,
Свічку, Петренка,’ Дубовика та Колодочку – на термінову нараду.
– От що, товариші,- сказав директор.- Є серйозна справа…
Колодочка озирнувся довкіл, зашторид вікна, замкнув двері кабінету.
– …і секретна,- приклав пальця до губів Соломаха.- Щоб ніхто ніде
ані-ні. Як завжди.

Товариство ствердно закивало. Мовляв,’ не вперше, язика за зубами
тримати вміємо.
– Завтра до нас приїжджає-Семен Георгійович. Чого – не знаю. Не
пояснив. Подзвонив, попередив, що завітає,- і крапка. Як’нам відомо,
Семен Георгійович – мисливець, отже, захоче “поблукати з рушницею”, як
полюбляє він казати. Відмовити ж -йому-неможливо. Значить, ми не повинні
промахнутися…
– А ми що? Ми хоч сьогодні в бойовій готовності,- обізвався Свічка.
– Не перебивай, Іване Самійловичу,- підняв руку Соломаха.- Полювання
буде не звичайним, а розписаним за нашим сценарієм. Словом, як діяти -
кожен з вас добре знає. Операцію назвемо “Димок під осокором”. І
дивіться мені… Щоб уся атрибутика була на мазі!
* * *
І справді, наступного дня приїхав Семен Георгійович.
Директор запросив гостя до контори, познайомив з персоналом, а потім
запитав:
– Семене Георгійовичу, що вас цікавить у першу чергу?
– Знаєте, не будемо про справи. Я від них утік;
а ви… Ліпше пройдемося по угіддях, от я й подивлюся на вашу роботу.
Сподіваюся, звірі не перевелися? Множаться?
– Так, Семене Георгійовичу. За що й боремося усіма доступними, .нам
методами.;.’ Прибули на узлісся, Вийшли а машини.
– Яка благодать, краса!-вигукував гість раз у раз, милуючись
краєвидами заповідника.- Райський куточок…
– Семене Георгійовичу! Он і лисичка петляє. Стріляйте!
– Де?
. – Та он, у лозняку. Бачите? Беріть на мушку. Семен Георгійович звів
курок, бабахнув. Недалеко в кущах залунало:
– Є! Наповал!
І на галявину вибіг Пухтій з лисицею в руці.
– Неси до осокора!- скомандував Соломаха і звернувся до гостя:-
Звірів у нас тьма. Ось пальніть, будь ласка, о-он в той чагарничок.
Зайчисько якраз вистрибує.
Гримнув постріл.
Мить-і з кущів вискакує Петренко. Радісно вигукує і мчить до осокора,
тримаючи в руці вуханя.
– Дива!-захоплено сказав удачливий мисливець.- А якщо у воду
вистрелю? Акулу притарабаните?
Не встигли присутні й опам’ятатися, як і насправді Семен Георгійович
направив рушницю в бік річки – і тільки луна покотилася понад плесом.
– Готово!-почулося від берега, з очерету, і вдалині з’явилася
метушлива постать Дубовика. Він біг, перечіпаючись, з дикою козою на
плечах.
Товариство заніміло. Стояли ні в сих ні в тих. Усі відчули, що
операція “Димок під осокором” ось-ось провалиться…
Соломаха мовчав, не наважуючись глянути в очі гостеві, а той
погмикав-погмикав і запитав не без іронії:
– У вас уже й водяні кози завелися?
Виручив Дубовик, який щойно повернувся до гурту й здогадався про
осічку:
– У козулі, Семене Георгійовичу, виявляється, розрив серця. Злякалася
пострілу. Адже наші звірі не звикли до гармидеру. Тут їм привілля.
Розкіш, одне слово.
– Може бути, може бути,-неквапно’ сказав гість і розрядив рушницю.
Походили ще, помилувалися красою лісу та й до осокора подалися, бо
звідти вже звабливо пахло смаженим. Колодочка-майстер приготування
шашликів, то й цього разу постарався.
* * *
Коли вирядили гостя додому, Свічка пожартував:
– От якби нам ще й шашлики навчитися з опудал робити! То не тримали,
б спеціально отару овець.

ВІД ВДЯЧНИХ
Біле покривало туго облягло постамент і невелику фігуру, ледь чутно
лопотить на вітрі.
Навколо вирує публіка. Товпляться святково і барвисте одягнені
артисти, представники громадськості, шанувальники естрадного мистецтва.
Аж ось на високу трибуну під звуки зведеного оркестру піднімаються
делегати від вокально-інструментальних ансамблів.
Гривастий молодик сліпучо усміхається, підходить до мікрофона, стукає
по ньому каблучкою, а потім вишколеним баритоном виголошує промову, яку
не раз переривають бурхливі оплески.
– Дорогі колеги, шановні прихильники естради! Ми зібралися ось у
цьому чудовому парку ясної, гарної днини для того, щоб висловити своє
захоплення, виявити любов, шану і відкрити пам’ятник тому, хто завжди,
повсякчас був, е та й завтра буде в нашому творчому житті найвірнішим
слугою, найнадійнішим другом і найціннішим помічником. Жоден відомий
виконавець і той, чия зірка ще тіль ки жевріє на небосхилі мистецтва, не

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве