Андрiй Коцюбинський. “Весiлля на Венерi”

обійдеться без цього ні секунди. Коштом служителів естради і споруджено
цей величний монумент. Музика заграла бравурний марш.
– Загриміло: “Ура!”, “Браво!”, “Слава!”
Найпочесніший гість, лауреат усіх, які були, є і будуть, конкурсів,
наблизився до покривала, перерізав голубу стрічку, і перед очима публіки
постав пам’ятник Естрадному Мікрофону.

ЩО БУДЕ!

Гірничий диспетчер Гичкін готувався здавати зміну. Наводив порядок на
столі, позирав на годинника.
Задзвонив телефон.
Гичкін, відчуваючи, що цей дзвінок нічого доброго не віщує, не
поспішав хапатися за трубку.
Телефон не вгавав.
“Хто ж це? Жора дзвонив, сповістив, що пива свіжого дістав. Футбол
увечері транслюють, то посидимо, повболіваємо, пивка з таранею
посмакуємо…”- роздумував кілька хвилин, врешті-решт ризикнув. . -
Слухаюі ‘ ‘
– Алло!-.почувся нетерплячий голос.-Диспетчер? ‘ ‘
– Так, диспетчер Гичкін біля апарата!
– Зупинився вибій! Терміново надсилайте хомути)
– І все?-.перепитав Гичкін. ”
– Ні! Затяжок-теж на десять хвилин роботи…
Гичкін помовчав.
“Ось тобі й маєш! Затяжки, хомути-це надовго. Доведеться, може, й
наступної півзміни прихопити. Адже Петро Самохін завалить діло,
недосвідчений диспетчер, з інституту недавно… Що, прощай, футболе?..”
З вибою наполегливо вимагали відповіді.
Гичкін ще раз глянув на годинника.
Він “тягнув”" час, як футбольна команда в кінці другого тайму при
виграшному рахунку.
– Алло!- нарешті обізвався.- Хвилин тридцять протримаєтесь?
– Та можна,- відповіли на другому кінці про-вода.- Підчистимо
конвейєри. Сидіти не будемо.
– От і гаразд!-зрадів Гичкін.-Тримайтесь. Усе буде!
– Що буде?- допитувались звідти.- Конкретно?
– Що-що,- загомонів сам до себе Гичкін, поклавши трубку на важіль.-
Допитливі які! Зміна мені буде – от що! Хай Самохін звикає долати
труднощі самостійно. Доки його за ручку водити? Викрутиться. Правець
його не вхопить. А пиво, між іншим, може й скиснути…

ОДРУЖУЙТЕСЯ, ХЛОПЦІ!
Оженився, зажурився. І ложкою, і мискою, ще й третьою колискою. Так у
пісні співається. Гм, за-давніла пісня. Хіба нині так? Ось, наприклад,
“ложкою”. Та нам на весіллі аж сім наборів подарували. 1 золоті, і
срібні, й мельхіорові. Є чим суп сьорбати,є що й людям показати. Про
миски і мови нема. Та’ ще “Жигулі”, холодильник, килими всякі, імпортна
стінка, спальний гарнітур, маг… Коротше, мої татусь із матусею та
предки моєї Лори забезпечили нам райське життя у трикімнатній
кооперативній квартирі. Просто молодці: про все подбали.
Тепер ми з Лорою план складаємо, як будемо жити. Оскільки ми
заякорилися у місті, то слід зарані про дещо поміркувати. Як ото каже
мій грамотний тесть, у будь-якій справі необхідно діяти з перспективою,
тобто дивитися вперед – на три, а то й на десять років.
Отже, почнемо з продуктів харчування. Треба їсти, щоб жити, але, як
мовиться, не слід жити тільки заради того, щоб їсти. Та не в цьому суть.
Головне, що їсти все одно треба. Бажано – смачно та по-живно. Словом,
ситуація така. Лорині живуть у селі, мої – в місті. Завдання перед ними
поставлені не ідентичні, зрозуміло. На селі сад і город, корова, і
кабанчик, кури й ‘ бджоли. У місті – магазини, товчок, ринок. Значить,
Лорині постачатимуть нас ковбасами, салом, борошном, фруктами та
овочами. Мої матимуть справу з ширпотребом – куплятимуть одяг, взуття і
так далі. Не так уже й мало треба сучасній молодій сім’ї.
А щоб не було претензій, плутанини і непорозумінь – складаємо графік:
коли треба до йас навідуватися, що привозити, що купляти…
Кажете, в пісні співається і про колиску? Е, ні, про це ще рано.
Встигнемо, як твердить моя дорога теща, з козами на торг. Почекаємо,
доки хтось із наших вийде на пенсію. Інакше – хто ж глядітиме їхніх
онуків?
Так що – одружуйтеся, хлопці! Жити можна. І запам’ятайте: основне
діло після весілля – чітко визначити батьківські обов’язки своїх
предків.

МУЗЛАЇВ ОБЩ
(Жарт)
-Орав-орав Гриць’ко Музлай ниву та й зупинив трактора. Зупинив,
подумав: “Загінка чималенька, все одно до вечора не впораюсь, піду,
мабуть, подрімаю трохи…”
А де ж полежати?
От керівнички, .могли б і вагончика вивезти, хай би трудяща людина
перепочила спокійно…
Аж’ген скирта бовваніє.
Туди й почимчикував.
Врився в солому та й заснув по-богатирськи.
Куховарочка Наталочка обід привезла, а Грицька й не видно, й не чути.
Трактор стоїть у борозні, захолов.
Шукала,гукала-дарма.
Дівчина хутко – на польовий стан. Так і так, мовляв, пропав безвісти
Гриня Музлай.
Осідлали механізатори мотоцикли і гайнули на пошуки товариша.
А Грицькові приснилося, ніби йому Наталочка насипала величезну мисюру
борщу, а ложки не дала. Отож він од такої образи й прокинувся раптово.
Глянув на сонце-високо. Пора ж обідати! Де ж це Наталочка? Невже думає,
що Грицько Музлай, механізатор широкого профілю, буде незаправле-ний
спа… орати?
Подався до трактора, спробував завести. Не заводиться.
Почухав Грицько потилицю, посварився кулачищем на техніку та л рвонув
з місця. До польового стану близенько, міркував, то й ногами добіжу.
Швидше буде, ніж трактором. А там… Там борщик із свининою, сметанка,
свіжі огірочки, узварчик…
Прибіг.

Гм, нікого. На столах-непочаті миски. Парує з них. Ложки чисті. А
навколо ~ ні душі. Що за дивина? Мо’, лекцію в холодку слухають? Не
видно. У селі пожежа? Ні вогню, ні диму. Село он, у долині, як на
тарілці. І автолавки нема поблизу.
– А, нехай, опісля виясниться,- махнув рукою.- Голод – не тітка.
Хапай, Петре, доки тепле!
…Коли вкрай збентежені механізатори повернулися назад, то побачили
на столі порожній, аж вилизаний, посуд. Визріло спільне припущення, що
на польовому стані, пообідав, не менше не більше, взвод солдатів, котрі
поверталися з далекого маршу-кидка.
Але загадку розгадала Наталочка. Під кленом вона побачила Грицька.
Він лежав горілиць і раз у раз прицмакував губами. Грицьку, напевне,
снилося, що він допиває узвар, якого в каструлі залишилося на денці.
Не розбудив Грицька ні дружний сміх трактористів, ні клацання
фотоапарата члена редколегії сатиричної га’зети “Остюк”: застукав
нарешті ледаря Музлая на гарячому… в холодку.

БУБЛИК 3 МАКОМ

Редактор багатотиражної газети Петро Карпович Задалинюк зайшов до
кабінету кореспондента Олега Шморгайла й наказав:
– Через десять хвилин покладіть мені на стіл інформацію на тридцять
рядків!
– Де ж я її візьму?-буркнув невдоволено Шморгайло, прикриваючи
журналом “Перець” чернетку нового вірша.

– Дзвони, кричи, біжи, гопки скачи, а замітку дай. Дірка на першій
сторінці, а що це таке-ти знаєш. Отже, твори!
“Ну й характер у шефа,-Шморгайло люто гризнув кулькову ручку.- І так
рядків триста видав на-гора. Скільки можна! Але… все одно писати
інформацію треба…” . .
Він кинувся до підшивки міськрайонної газети “Ясні зорі”.
– Так-так,- міркував уголос.- Ось візьмемо симпатичну заміточку, ну,
наприклад, цю – “З натхненням”. Перемелемо, пересіємо, борошенце
замісимо – пиріг спечемо! Так, заголовочок оригінальний причепимо. Хай
буде, хай буде… О! “По-ударному”. Зійде? Аякже! За вищий гатунок.
– Факти ретельно перевірив?-запитав для годиться Задалинюк і
відправив замітку до набору.
Завідуючий промисловим відділом міськрайонки “Ясні зорі” Олексій
Іванович Перев’язко безперестанку крутив диск телефону, бурчав під ніс:
– Знущання просто… Все тому секретареві мало. Інформацію на першу
сторінку, інформацію. Вже яку сьогодні? Десяту? Що в мене їх – комора?
Пакгауз? Ось візьми й напи’ши сам, розумака! А тут, як на лихо, нікуди
не додзвонишся. Ей люди, ви де?
– Погляд Перев’язка упав на підшивку газети “Маяк”.
– Гм,-заясніло сердите обличчя завідуючого.- Виручай, малоформатна
пресо!
Перебіг очима декілька сторінок, натрапив на інформацію
“По-ударному”.
– Еге,-повеселішав Перев’язко,-вихід із скрутного становища знайдено!
Ура! Ось ми абзацики пе
реставимо, кінцівку підправимо, гарненький заго-ловочок
пришпандьоримо. Отак-”Норму переви–конано”. Не інформація, а бублик з
макомі
Кореспондент промислового відділу газети “Ясні зорі” Олекса Гроза
щойно повернувся з відпустки. Сидить, пихкає димком з цигарки, листає
підшивку “Маяка”.
– А це що за Списаненко? Ну і ну-Піднімає трубку,набирає номер.
– Привіт, Олег! Висловлюю глибоке співчуття. Бригадира на прізвище
Списаненко в шостому уп-.равлінні немає і не було. Є Степаненко, лицарю
пера й диктофона. Отак. Що? Номер за двадцяте? У нашій? Зараз
подивлюсь…
Тут з’являється Перев’язко. Витирає хусточкою чоло, відхекується:
– Ху-у-у, такий клопіт, такий клопіт! Геть замучився без тебе.
Очамрів. Пора й мені у відпустку. Такої каші наварив, що й не знаю. Шеф
догану вліпив. Спасибі, що усну. Сталося ось що. “Маяк” надрукував
інформацію. Я передер. Потім ту ж саму замітку, тільки з іншим
заголовком, вони “позичили” в нас. А вчора, ось, читай, цей матеріал
з’явився у нашій газеті. Між іншим, прізвище од-’нієї й тієї’ ж людини в
кожній інформації звучить, як сказав шеф, у новій транскрипції -
Ступаченко, Списаненко, Свитуненко… Ось і маю тепер бублик з маком!

КАР’ЄРИСТ
Два місяці керує нами Петро Петрович Підлуж-ний. Стільки ж і ми
напружено трудимось, а точніше – нервові клітини знищуємо. Справа в
тому, що Петро Петрович – чужак, приїжджий. А ми вирішили вияснити: чи
має наш начальник яке-небудь хобі?
Вікентій Сокуряк – уболівальник-реаліст – першим спробував. Заніс
підписувати папери і так, ніби між іншим, “паснув”:
– Ну й молодчага Блохін! Як він філігранне виконує фінти!
– Це хто Блохін? З вичислювального центру?- абсолютно серйозно
запитав Петро Петрович.
Сокуряк від несподіванки навіть на якусь мить втратив орієнтацію і
попрямував не до дверей, а за шафу.
Хіба це можливо! Людина футболом не цікавить-’ся! Не знає видатного
форварда! Фантастично!
Подався, в розвідку рибалка-лірик Дмитро Лісовий.
Доки Петро Петрович розглядав проект, Лісовий задумливо-замріяно
дивився у вікно, а потім “закинув вудочку”:
– Погода золота… Клюватиме завтра здорово. Знаю місцинку. Коропи…
Очеретянка виспівує… Повітря, настояне на травах…. Юшечка… Не
вийшло. ‘ :
Настала черга нумізмату Максиму Гривнюку. Стоячи біля столу
начальника, Гривнюк, ніби ненароком, упустив на підлогу монету і
прожогом кинувся її шукати, вголос бідкаючись:
– Що ж я натворив! Шедевр нумізматики! Срібний карбованець з
портретом Петра Першого, ви-карбуванин у 1724 році!
Петро Петрович і не здригнувся. Лише ткнув носком черевика монету, що
закотилася за ніжку стола, буркнув: ‘ ,
– Ось вона…
Атакували Петра Петровича і невгамовний шахіст-етюдист Павло Кінько,
і заядлий колекціонер автографів відомих людей Семен Самовидський, і
власник персональної сауни Євген Братцев, і невтомний автомобіліст Слава
Подорожній, і зануд-ливий кросвордист Степан Бичок…
І жодному не вкипіло!
У цій катавасії – тихій битві, за місце біля правої руки начальника -
ніхто не звернув аж ніякої уваги на поведінку людини без хобі-Леоніда
Ве-реса. Він спокійно сидів на своєму робочому місці і, як завжди,
азартно натискував на клавіші мікрокалькулятора.
Колеги, звісно, обурились.
Як він, цей пришелепкуватий Верес, колода неотесана, глиняна
довбешка, може зберігати олімпійський спокій тоді, коли увесь колектив
б’ється над важливою проблемою?! * ‘ ‘
Напруження, наче події останньої серії детективного телефільму,
сягнуло зеніту, коли стало відомо, ,що новий начальник продиктував
секретарці наказ про преміювання Вереса.
При нагоді колеги оточили Вереса:
– Розкривай секрет, я то вб’ємо! Ну!
– Який секрет?- здивувався Верес.- Просто Петро Петрович, як і я, не
має хобі. Робота для нього – над усе.
-Ну, все ясно,-зробив глибокодумний висновок збирач пригодницької
літератури Костя Фолі-антов.-Піде Левко Стратонович на
пенсію-заступником у Підлужного буде Верес. Хто б міг подумати, що цей
тишко – кар’єрист?!

НЕПОДАЛІК ВІД ЛОДЖІЙ, У ЗАТІНКУ…
(Із щоденника пенсіонера-природолюба)
8 червня. Вранці сидів у затінку під кленом. Читав газету. Мою увагу
привернув “бобик”, з якого вийшло двоє. Вони походили по пустирю (наш
мікрорайон на околиці міста), помахали руками, щось кричали (напевне,
сперечалися) і поїхали. Що ж вони задумали? Може, стадіон збудують або
хоча б спортивний майданчик для дітвори?
12 червня. На пустирі – шарварок. Гуде бульдозер, до екскаватора
під’їжджають “КрАЗи” і відвозять кудись грунт. Ходив, цікавився, що воно
тут буде,-не допитався ні в кого… Риють, за всіма ознаками, довгий
котлован.
15 червня. Знову приїжджали ті двоє, ходили нав- коло котлована,
махали руками, тицяли пальцями у шмат ватману і знову дуже голосно
сперечалися. Чи то в них якийсь план, чи що? Той, що в темних окулярах,
весь час в один бік показував, а високий І рудий – в інший. Мабуть, план
погоджували…
24 червня. Бульдозер та екскаватор зникли, ніби їх корова язиком
злизала. Я обійшов котлован.’Міркував: чи не плавальний басейн мають
подарувати нам будівничі?
25 червня. На дні котлована угледів воду. Спустився вниз.
Виявляється, джерело пробилось. І не одне. Оце так диво!
ЗО червня. Вода прибуває.
16 липня. Тепер у нас е свій ставочок. Хлопчики вже купаються.
Водичка холодненька, але чиста. Треба слідкувати за малечею, щоб не
трапилося біди.
29 серпня. Отримав відповідь з редакції місцевої газети. Пообіцяли
вияснити, що воно за об’єкт і хто там господарює.
2 вересня. У ставок потрапив п’яничка Оникій Мокряк. Ледве врятували.
8 вересня. Приходила делегація від жителів будинку з колективним
листом у міськкомунгосп. Просять засипати водойму. Підписався.
27 листопада. Морозець. Ставок замерз.’ Хлопчики влаштували на льоду
хокейне поле…
4 січня. Хокейні баталії не затихають. А один рибалка просидів біля
лунки півдня.
“Звідкіля ж тут риба?”- питаю.
А він: “Мені аби свіже повітря!” . 13 січня. Відповідей ні з
редакції, ні з міськко-мунгоспу нема.
20 березня. Лід на катку потанув. Члени товариства рятування на воді
поставили щита з написом: “Будьте обережні! Тонкий лід!” Це коли
заморозки.
10 квітня. Рибалки з нашого будинку – хлопці тямущі!- запустили в
ставок мальків. А я виношую план: обсадити ставор вербами, укріпити
береги. Словом, створити зелену зону для відпочинку, так би мовити,
оазис неподалік від лоджій.
12 квітня. Про задум розповів сусідам-пенсіонерам. Вирішено:
зібратися всім 14 квітня, в суботу, і остаточно обміркувати мою
пропозицію…
14 квітня. Зібралося симпатичне товариство. Гм, отак живеш і не
знаєш, хто твої сусіди. А вони, виявляється, прецікаві люди. Ось два
інженери, три токарі, перукар, вчитель, геолог, сім шоферів,
хлі-бопекар. А біолог Василь Опанасович Лукашенко очолив групу, якій і
доручено скласти проект художнього оформлення ставка. Крім того, водії
пообіцяли завезти каменю, дощок, цегли тощо.
21 квітня. Суботник! Перші кроки. До ставка зійшлися і дорослі, й
діти. Розрівняли територію, прибрали сміття, заклали клумби, посіяли
квіти, насадили вербичок. Потім рбзчистили канавку, якою во” да витікає
із ставка. Щось ніби маленька річечка утворилася. Обтикали вербовими
кілками і її.
Ну й кмітливі ж у нас люди, скажу я вам. Яка фантазія! Рукотворне
озерце назвали не як-небудь, а Лебединим. Хоча й не плавають по ньому
славні птахи лебеді, але людям забаглося, щоб називалося воно гарно.
Отже, здрастуй. Лебедине озерце! А всій зеленій зоні дано ‘найменування
“Вербичка”.
ЗО квітня. Урочисте відкриття “Вербички”. Був фотокореспондент з
місцевої газети.
6 травня. Стаття і фотознімки у місцевій та обласній газетах. Нас
хвалять, закликають брати приклад з нас. Он які ми!
18 травня. “Вербичка” так і манить кожного. Дерева прийнялися, бо
саджені добрими руками, милують очі різнобарвні квіти… На лавочках ми,
пенсіонери, відпочиваємо. По доріжках мами своїх діток у колясках
катають. Хлопчаки гасають на велосипедах, а потім на -спеціальному
майданчику в футбол грають. Самостійно обладнали поле.
28 травня. Увечері почув соловейка. Оце радістьі . / червня.
Надзвичайна подія! Хлопчики привели до мене (я – комендант “Вербички”)
Петю Герась-кіна. Ламав гілки з верб. “Для чого?”- питаю. “Батько
послав, кроликам”,- відповідає. Он як! В лоджії Гераськіни кролів
тримають! Довелось іти проводити “політінформацію”. Ну й характер у
Ге-раськіна-старшого! “До лампочки,- каже,- мені ваша зелена зона. Он
кролі їсти просять… Ламав і ламатиму”. Правда,
покип’ятився-покип’ятився, а все-таки згодився зі мною, що зелена зона-
втіха для всіх. Пообіцяв не чіпати дерев. Приємне те, що діти вболівають
за “Вербичку”. Не байдужі. Молодці. Нещодавно й латаття принесли.
Щоб-’сказали – було як на справжньому озері.
10 листопада. Знову – НП! Раптом серед білого дня прикотив знайомий
мені “бобик”. Вискочили з нього ті двоє–один у темних окулярах, і дру”.
гйй – рудий. Вони довго стояли мовчки, здивовано озир.ались довкола.
Потім витягли з портфеля шмат паперу. Стенули плечима. А далі почали
кричати, розмахувати руками. Я підійшов, відрекомендувався. “Що?
Комендант “Вербички”? Якої ще “Вербички”?”- перепитують отетеріло. Так і
так, ввічливо кажу, ось цієї зеленої зони. Неподалік від лоджій,
затінок, чисте повітря, краса рукотворна. “Хто тут похазяйнував?”-
питають. Ви, кажу спокійно, почали, а ми довели до кінця. “Та яке ви
маєте-право?! Адже є генеральний план забудови мікрорайону!”- кричить,
ніби я недочуваю. А що ж тут планувалося, з цікавістю питаю. “Як-що?
Овочесховище! Ударна будова четвертого кварталу! Завтра тут повинен бути
будівельний майданчик!”-сердяться. Однак пошуміли та й затихли.
Еге, думаю, треба бити тривогу. Чого’доброго, і справді знищать наш
куточок оці горе-виконроби. Словом, зібрав я своїх помічників і – гайда
в міськраду…
20 грудня. Ура! “Вербичку” відстояли! Сказано:’ громада – велика
сила!

ЗАГАДКОВИЙ ГАЛЮК-ШАТИЛО
Дивна історія трапилася в нашій установі, А почалася вона з
переобліку кадрів. -Після укрупнення.
Порахували-одного працівника не вистачає. Перерахували – один зайвий.
Декого цей факт на”. віть налякав. Недобра, мовляв, прикмета. Значить,
чекай або нової пертурбації, або комісії. А коли, мовляв, і насправді
приїдуть і нумо розпитувати: а що ж ми робимо? Конкретно? Ніхто не
відповість на це. У нас працівників тьма-тьмуща. Спробуй кожному дати
роботу або проконтролювати, як і хто її виконує. Та ще після отих
з’єднань-роз’єднань. Ніби всі й на місцях, а кинься – той вийшов, той
зайшов, той пішов, того викликали, того запросили, той у відпустці, той
у відрядженні, а іншого, дивись, на пенсію виряджають.
Але розповім про головне, про мінус-плюс штатну одиницю.
Отже, кинулися прояснювати: якщо хтось відсут-.ній – то хто
конкретно, якщо хтось зайвий, то знову ж таки-хто саме? Докопалися, що
ніхто ось уже кілька днів не заходить до кабінету № 13. Обурилися. Як це
так? Може, з людиною трапилося щось, а ми… Почали згадувати. Дехто
твердив, що в кабінеті сидів товариш – нібито на прізвище Галюк, інші
заперечували – Шатило. Одні запевняли, що він шатен, інші заявляли, що-
блондин.
Суперечки вирували доти, доки хтось-не додумався, що треба йти в
бухгалтерію. Шукати у відомостях на зарплату Галюка і Шатила, бо що б
вони там не робили, а платню одержували. Знайшли Галюка Г. К. і Шатила
Г. К. В різних кінцях списку, згідно з алфавітом. Підписи ніби
ідентичні. Отже, їх двоє? А чому ініціали однакові? -Співпало?
Гайнули у відділ кадрів.
Перегорнули стоси паперів і натрапили нарешті на особову справу
Галюка-Шатила Георгія Кирило-вича. Оце так! Здвоєне прізвище! А зарплату
гріб за двох! Глянули на фотокарточку. Хтось сказав, Що знає цього
товариша. Ніби порядна людина, не здатна на такий ганебний вчинок… Що
з ним?
Побігли в профком з’ясовувати: на кого недавно по карбованцю
скидалися. Виявилося, що той, ким ми глибоко цікавимося, живий-здоровий.
Точніше-живі-здорові, бо Галюк відпочиває в Миргороді, в місцевому
санаторії, а Шатило за рахунок профспілки подався в круїз навколо
Європи.
Повіяло містикою…
Знову мчимо до відділу кадрів. Ні, твердо переконуємося, прізвище
здвоєне. Але знову ж таки нічого не зрозуміло, плутанина, хоч сищика
запрошуй…
А напередодні дня харчовика – нашого професійного свята”- на ім’я
колективу надійшла телеграма з Миргорода від Галюка-Шатила. Він вітав
усіх і бажав міцного здоров’я та успіхів у праці.
У відповідь хтось запропонував надіслати телеграму і Галюку-Шатилу,
подякувати, що не забуває друзів, хоча й перебуває далеченько від них.
На знак згоди пролунали гучні оплески.
Не аплодував тільки наш головний бухгалтер.
Як ми помітили – чомусь занудьгував.
Може, щось він знає?

ПОВОРОТ
“Привіт, Панасовичу! Не писав давно, вибач. Отже, про свої власні,
так би мовити, перипетії. Керую. Господарюю. Доньку виховую. З Клавді-єю
- мирне співіснування. Двосторонній суверенітет. А щодо роботи – поворот
на всі сто вісімдесят. Зміни – кардинальні. Ким був на фермі раніше? Як
завідуючий – авторитет, не підкопаєшся. Ав-то-ри-тет. Тобто, по-нашому,
загальновизнана, впливова особа. Словом, сказав слово – закон. Ніхто не
повинен і муркнути всупереч. Наприклад, вередує Мотрона Яківна – міг і
приструнити. Прискіпується Ганна Михайлівна – умів і приборкати,
роз’яснити коротко, так що опісля тиждень, а то й два мовчить, обходить
мене десятою дорогою. А неголений, бувало, прийду… Матінко моя! Ніхто
не бачить! Випивши? Тато рідний! Як шовкові. Остерігалися, не чіпали…
Характер у мене такий, з викрутасами (за словами моєї Клавдії). Ти ж
знаєш… Не терплю, якщо не в свої сани ратицями лізуть! І ось, не
думав, не гадав зроду – все по-іншому перевернулося. Травестія!
І хто, думаєш, опечалив моє серце? Ніколи не догадаєшся. Французи в
таких випадках кажуть- “шерше ля фам”, значить, шукай жінку. Так і в
моїй ситуації. Тільки не одна представниця прекрасної, більшої частини
людства винна, а ціла капела юних створінь – дівчат. Після десятирічки
на ферму заявилися. Аж вісімнадцятеро! Уявляєш? Хлопці в механізатори
подалися, а вони до нас… Тепер комсомольська бригада. Ось тут і живи!
Третина з них – відмінниці навчання, інші – ударниці. Сила! Академія
наук! Грамотнющі-страх один! На мою голову. Гей-гей, подумав я спочатку,
походять вони тиждень чи два та й розлетяться в -різні краї за туманом.
Так ні! Вже рік справно пораються біля корівок. Але… ні голові
колгоспу нема спокою, ні парторгу, а мені й поготів.
Якось на дозвіллі прикинув, що моїй персоні можна, а що зась.
“Можна”- раз, два й аут, “зась”-пунктів сорок набереться. Спершу
вимагали, щоб голос не підвищував, а розмовляв делікатно, по-людськи.
Потім – і на очі їм не попадайся, якщо “під мухою”, на ферму і носа не
показуй, якщо неохайний, неголений, без цієї, як її… краватки. А
ще-піклуйся, виховуй, добивайся, дбай. Спробу вав лити воду на своє
колесо – то вони й частівки про мене складають та співають (є серед них
і поетеса, і музиканти), у стіннівці малюють (художники теж свої!), і
просто критикують. -Ну, значить, змирився. Не палю, не кричу, костюм
одягаю, голюся, одеколоном бризкаюсь. Навіть квіти біля будинку
тваринника поливаю.
Але це ще не все! Соцзмагання їм організовуй! Про корми та
механізацію думай! Про НОП і передовий досвід не забувай! Так накручусь
за день, що, здається, не витримаю, кину посаду, гайну сад сторожувати
або в пожежники запишусь. Не дівчата – бісенята. Однак воюю. І відчуваю,
що незабаром до медалі, а то й до ордена довоююсь. Адже наша ферма в
передові виходить. Нас і в районі хвалять, у газетах пишуть про наші
успіхи.
О! Ти бачив таке?! Щойно прибігла Ліда Каліні-на. Головний отаман
їхній, тобто-комсорг. Нагадала, що увечері-репетиція хору. Я спі-ва-ю в
хо-рі! Немислимо, але правда. Такий собі соліст-баритон об’явився на
селі в моїй особі. Місцевий Гнатюк! Ще і в драмгурток агітують. Що воно
далі буде – не знаю; Загув мій авторитет у безвість. Відчуваю, що
відновити статус-кво мені не вдасться ніколи. Тим паче, моя Клавдія з
тими дівчиськами заодно!
До побачення!
Петро”.
МАЙНА-ВІРА!
Всі торопленії Перелякані! Нерви – ганчір’я. Просто – майна – віра.
Бригадир мені: “Чого,-каже,-сидиш як той пеньок!”-”Перукар у мене,-
кажу,- і перевзутися пора, моє вам з кісточкою!” А він: “Ти завжди з
перукарів починаєш, а потім доки роззуєшся, то вже й взуватися пора”.
Сказав, ніби в своє око вліпив. Однак я – міцний горішок, витримка -
залізобетон. Не гарячкую. Спокійно ворухнув великим пальцем на лівій
нозі, потім – на правій. Спостерігаю. Що тільки діється! Дівчата
метушаться… Штурхалтури! Шланги тягнуть, відрами торохтять, кельмами
брязкають. Крик, гам… Солома” й комора! Хлопці те’ж, ніби їм пече,
шнура зачалюють, цеглу поближче підкладають… Ну, куди? Чого? До вечора
ще ого-го як далеко! Встигнете чуби нагріти!
Бригадир знову пристає: “Іди,-мовляв,-на перший поверх, залатай дірку
в сімнадцятій квартирі. “Автограф” сантехніки залишили”. Теж нетерпля-
чий. “Я ще не переодягнувся,- кажу.- Тобі що хочеться, щоб я новий
галстук розчином заляпав? Він же в мене дзеркальний, імпортний. З
биркою, ха-ха…” Тут планчик у голові крутиться: як би похмелитися.
Хоча б пивцем. Як непомітно проникнути в отой симпатичний магазинчик.
Вранці, бачив, завезли свіже. Та тільки спробуй крок ступити, як
нароблять такого тарараму, що й не радий будеш- не те що пиву, а й
склянці узвару.
Піду, вирішив, огляну поле бою, тобто моє сьогоднішнє робоче місце.
Ага, нічого собі дірочка. Ді-ромаха! Що вони-танком стіну таранили?! На
“днів три вистачить ударної праці!
Туди-сюди заникнув. Нудно. Гайнув до дівчат. З ними веселіше. А вони,
кралечки, виявляється, З побутівці грошики гребуть. Он як! За тими
клопотами ледве зарплату не проґавив. Ура! Живу! Зарплата – це свято.
Тепер я – кум завмагу. Пробився до касирки. “Позолоти ручку, білявко”,-
мовлю ласкаво дівчині з відомістю і купою грошей.
Вона усміхнулася, подала список. І тут… Я очам своїм зірким не
повірив. “Чого це,- питаю,- цифір така мізерна? Помилка бухгалтерії? Он
у Генки скільки, в бригадира-сума, а я що-рябий? На шнурки до кедів не
вистачить, не те що румунського костюма!” А касирка білі зубки мені
демонструє:
“Як дбаєш,- каже,- так і маєш. По Семену й шапка… Бригадний підряд.
Чув про таке? По праці- й честь, по праці – й заробіток…”
Ну, ви розумієте, посипалися насмішки. Регочуть, кепкують. Кажуть:
годі, урвалось, і так довго морочились. Де загубив, там і шукай!
Я – до бригадира. “Ти довго,- питаю,- мною дірки затулятимеш?”
Сердито питаю, іду, словом, ва-банк. “Це що,- питаю і показую
“заробок”.- Став,- кажу, бригадире, і мене стіну мурувати. Я ж
спеціаліст класний”. Дійсно, він мені: “Муляр ти здібний, але ледачий,
сам винен, що бригада почесну посаду дала-за старшого куди пошлють. Ось
і здобрій цим…”-”Ти вважаєш, я розучився цеглу класти?”-питаю. А він:
“Гаразд, залатаєш дірку в сімнадцятій квартирі-тоді подивимося, чого ти
варт”.
Ви чули? Ну й пристав з тією діркою! Ні, тут, бачу, коса на камінь…
Що ж, Федю, бери кельму і- майна – віра!
Тим паче-скільки там тієї дірки. На п’ять хвилин роботи…

НАЧЕ ДВІ КРАПЛИНИ
Поїзд відходив.
Я весело помахав дружині “Спортивною газетою”.
– Ти ж там дивися, хлопче,-не закохайся в якусь гарненьку
попутницю!-гукнула-вслід Людмила і посварилась пальчиком.
Це була остання її порада.
О, ці дружини! Вони завше думають: чоловікам у відрядженнях тільки й
клопоту, що залицятись до чужих жінок.
Короткими залпами стріляли стики рейок, за вікном пропливали річки,
дерева, поля, будівлі… Вагон злегка погойдувало. Я сидів біля вікна і
радів. Нарешті їду в місто, куди вже давно мрію потрапити. Надя,
Надійка… Цікаво, дуже цікаво: яка вона тепер? Чи така ж приваблива,
дотепна? Сміється, жартує, як і колись, гай-гай ,в юності?..
Словом, що б там не сталось, а з Надією побачитися конче необхідно.
Нещодавно й наснилась вона. Буцімто берег нашої річечки. Тепло, гарно,
зелено. І вона біжить навстріч. Босонога, кирпата, прудка. Надійка
підбігає, торкається моєї руки своєю і… Я прокидаюсь. Кімната
наповнена світлом і сміхом. Крізь шибки сонце заглядає, а сміх – від
Людмили. Я, виявилось, проспав роботу. ; Часто сни- це як відеозапис
минулого.
Адже річечка, берег, Надійка – бувальщина. І місячні ночі, і перший
поцілунок, і… перша розлука.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве