Подався я після десятирічки в столичний інститут. Надійка теж поїхала
вчитися, але в інше місто. Так вийшло. Ну, а в столиці ждівчата!!! Одна
одної вродливіша. Ось і витримай іспит на вірність: Адже Надійка десь
там, за горизонтом, а Жанна, Лора, Соня-поруч. Котрась лише гляне-серце
в’яне і на подвиги тягне. Конспектуєш лекцію, а опісля дивишся на свої
закарлючки і не второпаєш, якою мовою і чиєю рукою записував. Отак. На
одного листа не відповів, на десятого… Думав, де вона дінеться. Та не
так сталося, як гадалося…
Під час канікул познайомила мене Надієчка зі своїм другом, котрого
привезла на оглядини родичам.
Схаменувся я тоді… Гарні дівчата і Жанна, і “Пора, і Соня, але ж
Надійна!..
Топитися в річку я’ не побіг, сухого сучка на вербі не шукав, правда,
журився ще довго. Вважав, що не знайду такої, що Надійна – єдина в
світі, неповторна… Потім все-таки одружився. Ось тепер, якщо побачу
Надійну…
Нарешті-заповітне місто.
За півтора дня упорався зі справами, а потім – у довідкове бюро.
Маленький клаптик паперу з адресою тримав я на долоні, наче живе
пташеня.
Хвилювався неймовірно, ніби йшов на перше побачення з Надійною.
І ось двері. Кнопка дзвінка.
Короткий доторк – і:
– Вам кого? Вона! її голос, очі…
– Добрий день, землячко! Не впізнаєш?
– Невже ти, Василю?-сплеснула в долоні і засяяла вся.
– Пустіть переночувати, бо я сьогодні ще й не снідав,-жартома кажу і
подаю пучечок гвоздик.- Це тобі, Надійко, пробач, Надіє Павлівно.
– О, квіти, мої улюблені, не забув,- усміхнулася ніби якось аж
печально.- Дякую, Василечку… Пробач, Василю Григоровичу.
Вона поцілувала мене. У щоку. Я теж. Але.у вуста.
У квартирі я, між іншим, зазначив, що господиня охайна, скрізь
порядок, умебльоване житло скромно, але зі смаком, на стелажі – чимало
книг.
Та це не головне. Надійна – ось вона. Дивися, надивляйся, друже. Коли
ще побачиш.
Повіяло отією, знаєте, зеленою юністю, що дорожча, мабуть, усім і від
статечності в сорок, і від мудрості в шістдесят…
– Де ж твоя сімейка, Надіє Павлівно?
– Діти в селі, в мене їх двійко, у свекрухи, а чоловік у відрядженні.
Гм, у мене теж двоє. Добре.
Ми пили чай, переглядали родинні фотоальбоми, розповідали і
розпитували одне одного про все на світі.
– А як твій чоловік?
Це питання я повинен був задати обов’язково.
– Перехвалити боюся, але як людина – добрий, лагідний, правда, трохи
не по-моєму вихований. Як педагог, до речі, я його поступово перекрою на
свій лад. Надто уболіває за футбол. Замало й по господарству допомагає.
Та й зарплата…
Я ледве не танцював од радощів. Як це гарно – чути ці, саме ці слова
від Надійки! Точнісінько ж такої і моя Людмила співає!
Чудесно-пречудесно, непомітно, швидко промай-‘ нув час.
Надія Павлівна провела мене на вокзал.
Як тільки поїзд рушив, я вскочив у тамбур і помахав подрузі юності
“Спортивною газетою”.
– До побачення, Надійко!
‘- Щасливо! Дивись там, не закохайся в якусь гарненьку пасажирочку!-
долетіло з перона.
Я сидів у купе біля вікна й усміхався. Схожі. в усьому. Наче дві
краплини. Імена тільки й різні…
Питається, навіщо я страждав за Надійною? Рік, а.то й більше на
дівчат і не дивився…

ДОРУЧЕННЯ

Ватажок контролерів зразу сказав: “Пильнуй, Петровичу, стій на варті!
Віднині ти – страж. Хапай за руку спритників, крадіїв “виставляй напоказ
усій громаді, тавруй ганьбою…”
Ну, вирішив, за діло! Якщо доручили, то буду стояти, пильнувати,
виправдовувати довір’я.
День минув, тиждень. Але ніхто на очі не попа- дається з чужим, ніхто
нічого не цупить ні вдень ні вночі. Я шоферую, то часто буваю на фермах,
у по-‘лі, в саду, на городі. Та ніяк не трапляється нагода кого-небудь
застукати на гарячому.
Нарешті пощастило. У неділю, бачу, водій Ігор Шмаленюк з бака
головиної “Волги” цідить пальне свояку Василеві Бринзі. Для “Жигулів”,
безумовно. Оце вже факт! Мерщій занотовую до записника.
Конкретно: що, де, коли.
Незабаром підгледів/як доярка Олена Кудря несла з ферми сумку
комбікорму. Ба, для своєї .Красулі старається, а громадської худоби, їй
не шкода… Беру на замітку. Треба, врешті-решт, припинити подібні
свавільні дії заради наживи!
У суботу, надвечір, попався на гачок сторож баштану Кіндрат Кваша.
Якомусь типові нагилив повний “Москвич” кавунів…
Ну, думаю, досить! Можна й рапортувати.
Сів за стіл, складаю доповідну. Так і так, мовляв, доводжу до
відома… А тут мене ніби шилом хто штрикнув під сідницю. Стій! Що ж
виходить? Ось цей же Шмаленюк-добряга хлопець. Скільки разів удвох на
риболовлю їздили аж на даЛекі озера. Та й голова його шанує. Василя теж
ліпше не чіпати. Як-не-як – слюсар у гаражі.
Зачепи, тоді й на сто крокі.в не підходь. Отже, як не жалко, а перший
факт доведеться анулювати.
Забути, ніби нічого й не було. Щодо Кіндрата… Зв’яжешся – вік не
одіб’єшся. Замучить докорами. Хай йому абищо! Важкий чолов’яга.
Зате Кудрі не минеться. Цю необхідно провчити. Хитрюща жінка! Там, де
вона пройде, три роки кури не несуться.
Сиджу, міркую.
Аж заходить моя Катерина. Посміхається Та й каже:
– А ти знаєш, чоловіченьку, що вчора Оленин синок нашу Галинку
проводив з танців? Галинка сама не своя весь день. Ніяк, бачу, вечора не
дочекається… Раз у раз на годинника зиркає та зітхає. А чого, він
хлопець гарний, самостійний.
– Ой!- кажу з серцем.- Ти мене без ножа зарізала! ‘ А вона:
– Чого ти? Армію відслужив, звісно, пора сім’єю обзаводитися, то
нехай воркують. Галинці теж пора заміж, годі вже дівувати. Славкові
батьки – люди хазяйновиті…
– Та я,- кажу,- не про те. Хіба я проти доччи- ного щастя?
Та й замовк. Блискавкою шугнула думка: каша така завариться, що й
подумати страшно, якщо я про Олену сигнал подам. Не бачити отоді нашій
Галинці Славка… А якщо й справді вона кохає? Розбивати любов, що
тільки-но розквітла? Ні, я своїй дитині не ворог!

ПРОВИДЕЦЬ
На банкети мене запрошували раніше наввипередки. Дарували цінні
сувеніри, набивались у постійні знайомі, віталися навіть через вулицю.
Чи планида на мене така найшла, чи щось у голові переплуталося, але я
на іменинах завідуючого відділом виголосив приблизно ось такий тост:
– Бажаю вам, Вікентію Герасимовичу, якнайближчим часом обійняти вищу
посаду і, між іншим, не зупинятися на досягнутому.
Минуло півмісяця – як у нас, у відділі, новина:
Вікентія Герасимовича забирають. У трест. В управлінні було тільки й
розмов про непередбачене домо-рощеними розумниками переміщення
начальника.
А тоді хтось і мене згадав. Точніше, моє просторікування за іменинним
столом.
– Ну, Стратійчук, ти й хитрий,- оточили . мене співробітники.- Такі
секрети знаєш, а ні гу-гу! Тобі в розвідці працювати можна. Не з
пащекуватих. Ото тільки й бовкнув на вшанування шефа… Але ж знав…
Скажи чесно-знав?
Буду заперечувати, що й гадки не мав, що зара-. ди красного слівця
зморозив – не повірять. Я їх знаю. Ліпше погоджусь.
– Так,знав. І давно.
На весіллі сина головбуха був я найпочеснішим гостем. І коли настала
ота невловима, загадкова мить, мене ніби смикнуло за язика:
– Друзі, дозвольте тост! Звідусіль загукали:
– Хай Стратійчук висловить, побажання нареченим. Він-провидець. ,
Говорив я коротко:
– Дорогі Ніно та Сашо! Щиро вітаю вас з одруженням і бажаю…
У банкетному залі зробилося так тихо, що я чув, як шипить у келихах
шампанське.
– Бажаю вам виграти “Жигулі”!
І вручив молодятам квиток.
Гості вдоволено загули і кинулися цокатися за удачу винуватців
торжества.
У день опублікування тиражу всі працівники управління чекали ранкової
пошти, ніби тринадцятої зарплати. До Ніни, а її свекор влаштував до нас
на роботу, бігали жінки, навідувалися чоловіки.
Нарешті принесли газети. Хоч вірте, хоч не вірте, а Ніна… виграла
“Жигулі”. Вона плакала від радощів, жінки залишали сліди помади на моїх
щоках, а чоловіцтво аж занадто запопадливо гатило мене по плечах,
примовляючії:
– Провидець! Чаклун! Волхв!
Кажуть, далі в ліс – більше дров.
Івану Івановичу побажав доброго здоров’я. Підстрибує тепер на
перекурах, мов боксер. А то припалити цигарку не міг: руки тремтіли.
Нонні ненароком шепнув: “Тобі пора б заміж…” І вона, будь ласка, через
півтора місяця на весілля запросила. На весіллі сказав, щоб родила
сина-так і сталося: ощасливила свого Сашка малятком-хлоп’ятком.
А чого це, подумалося одного разу на дозвіллі, я повинен людям тільки
добро творити? Може, спробувати, міркую, декого й на чисту воду
виводити? Тобто розширити діапазон провидства. Щоб так на так виходило.
Раз добро, а раз неприємність- отим, нечистим на руки.
Одного разу я виголосив:
– Шановні товариші!.Тут зібралися чесні люди. Так ми думаємо. Але, на
превеликий жаль, між нами є і негідник. Він привласнив чималу суму
державних грошей і не збирається каятися. Отож, я за те, щоб мерзотника
все-таки відправили на нари…
Присутні весело загукали, заплескали в долоні, цілком схваливши мою
промову-експромт.
Перегодом міліція заарештувала начальника відділу постачання. Хапугу
судили за махінації.
Злодієві одна дорога.
А мене тепер запрошують в гості не всі.

ХВАЛА КУМИРУ!
Подруга моєї юності Вікторія – велика шанувальниця естради і
завзята.прихильниця, зокрема, співака Георгія Баргузинського.
Уявіть-Баргузинського занесло до нашого містечка на гастролі. З
ансамблем “Скіфи”.
Вікторія до концерту готувалася, мов до свята. Пошила моднячу сукню,
придбала новенькі черевички, записалась на чергу до перукаря першої руки
Арнольда Пуговиці.
Клопотів, ясна річ, вистачало й мені.
Правда, я не був Вікиним чоловіком, а тільки залицявся, навіть руки
прохав, але Вікторія (о капризи коханих, немає вам числа!) придумала
таку умову: стане моєю дружиною лише тоді, якщо привселюдно поцілує.
Чомусь мені здавалося, що саме на концерті Баргузинського може статися
таке, що круто змінить моє і Вікине життя, тому що в мене визрів один
трохи ризикований, але можливий для реалізації план. Успіх задуманого
насамперед залежав од Баргузинського.
Словом, пішли ми з Вікою в театр.
Дівчина просто цвіла від радості, мов оті троянди в її руках, які я
купив у найвідомішої квітникарки. Я дивився на Віку і в глибині душі
заздрив Баргу-зинському: ех, був би я на його місці!
Нарешті – на сцені Георгій.
Дивлюсь – юнак як юнак. Вродливий, звичайно, то на те ж він і артист.
Усмішка до вух, вклоняється гарно, по сцені швидко бігає, руками
енергійно махає… Глянув я на Віку. О мамо! Казковим пером не опишеш! А
вже як заспівав Баргузинський, то Віка просто мліла.
В залі творилося щось несусвітне. Крики захоплення, бурхливі оплески.
‘ На сцену раз у раз бігли дівчата і молодиці з кві-тами.
В антракті я запитав розпашілу Віку:
– А ти коли привітаєш Жору?
– Як тільки проспіває мою улюблену.
-“Кохання після дощу”?
– Так.
Всередині другої частини концерту я наказав собі: “Пора, мій друже,
пора…” Ніби благословив себе на подвиг в ім’я любові.
Мого зникнення Вікторія не помітила. Для неї в цю мить сяяло одне
світило, і я в його промінні танув, мов лампочка на дванадцять вольт під
сонцем.
До кімнати, де відпочивав Баргузинський, доки виступали колеги,
вдалось проникнути безперешкодно.
Баргузинський, побачивши мене, здивувався:
– Ти хто? Як сюди потрапив?
– Як людина мистецтва, ви мене зрозумієте,- сказав я і розповів про
каприз коханої та про свій план.
– Знаєш, Юрію (Юрій-це я), тут щось є інтригуюче. Достеменно
подобається твоя задумка. Люблю всілякі пригоди. Та й відпочину трішки.
“Сьогодні як-не-як третій концерт. Отже, так. Хутко одягай мій піджак,
ось краватка, окуляри. “Кохання після дощу” я виконую в темних окулярах.
Зачіску підправимо, ось так… Слова знаєш?
– Як віруючий молитву!
– Молодець! Ну,-ні пуху ні пера! І не хвилюйся. Хлопців я попереджу.
Вони дадуть на всяк випадок фонограму. – – ‘ .
– Е, ні,-заперечив палко я.-Прошу без фонограми. Я хочу співати сам.
Без обману. Поцілунок Віки повинен заробити чесно!
На сцену я не вийшов, а вилетів.
Заспівав.
Це був мій зоряний час.
Так співають раз у житті. І то-лебедину пісню.
Проспівавши, я схилив голову і завмер у чеканні.
Публіка шаленіла.
Краєм ока я побачив, як зліва і справа до мене бігли дівчата і жінки,
але попереду всіх на крилах щастя летіла Віка. Вона піднесла мені
троянди і… поцілувала мене в щоку. Я у відповідь поцілував її ручку і
навіть провів по сходинках униз.
Оплески не вщухали.
Я ще раз низенько вклонився і метнувся до Бар-гузинського.
Адже на “біс” у мене сил не вистачило б!
Доки переодягався, артист реготав, поплескував мене по плечу,
жартував, запрошуючи мене до свого ансамблю. Такий, мовляв, я
талановитий.
– Ось тобі мій автограф,- сказав артист і вручив мені свою
фотокартку.- Троянди теж твої. Гонорар…
З квітами, загорнутими в афішу “Скіфів”, повернувся я в залу. І появи
моєї Віка не помітила. Та й не дивно. Тепер “Кохання після дощу” на
“біс”, якого я заробив, виконував сам Баргузинськ.ий.

Додому йшли удвох.
Вікторія мовчала. Що говорити! Вона згадувала кожну хвильку
сьогоднішнього концерту, перед очима її ще стояв славний співак, в душі
дівчини ще лунав його дзвінкий голос…
Біля дверей Вікиного будиночка я сказав:
– Тепер, люба Віко, ти моя навіки. Твою забаганку я втілив у життя.
Ти привселюдно, та ще й де-на сцені Палацу культури!-поцілувала мене” ще
й квіти подарувала. Ось ці…
– Юрко-о-о, не фантазуй!
– Яка фантазія? Чистісінька реальність! Придивись до моєї щоки. Чиї
вуста залишили там відби-точок? Не сусідки ж?
Вікторія зачудовано дивилася на мене.
– Ось і троянди. Кому і за що ти подарувала їх від щирого серця?
Вікторія смішно кліпала карими оченятами, їй” напевне, доходило до
свідомості, що ж насправді сталося на сцені Палацу культури. Тим паче,
вона добре знала, на які витівки я здатний. Особливо заради неї.
– Ось, будь ласка, ще один речовий доказ. Читай, якщо грамотна.
Вікторія взяла фотокартку артиста.
– Подружжю Коваленків,- читала вголос В.І-ка,- Вікторії та Юрію…
Якому подружжю?
– Нагадую,-сказав я,-що моє прізвище Коваленко. А незабаром і ти
будеш Коваленчихою” тобто ми – подружжя Коваленків. Ясно? Читай далі.
– Вікторії та Юрію з побажанням вічної любові і злагоди. Ге-орг
Бар-гу-зин-ський… Юрасю! Це неймовірно! Невже ти співав? І я тобі
дякувала?

– Правда, одна тільки правда!
– Ти… ти… гідний ще одного поцілунку!
– Прошу вибачити – не одного,- сказав я, відчувши нарешті, що цей
дивний вечір закінчиться благополучно. Недарма кажуть, що сміливість
міста завойовує. І жінок теж.
– * *
Звідтоді і я – прихильник Георгія Бар’гузинсько-го.
Справді, він – талановитий співак, а головне – добра людина.
На моє замовлення знайомий художник намалював портрет нашого
благодійника.
І нині той портрет в багетовій рамці висить поряд з нашим весільним
фото.

Е-ХЕ-ХЕ!
(Із записника)
Дідусь-дотепник
– Дідусю, чому в тебе такі маленькі вуса?
– Старий, то вже немає сил більші носити…
Ретро-модерн
– Діти, ви знаєте, що таке ціп?
– Ціп – це така велика палиця з маленькою. паличкою на кінці.
– А для чого він?
– Килими вибивати!

Вивчати дійсність
У п’єсі Валерія Козоріза “На прицілі – рецидивіст” рушниця, яка
висить на стіні з першої дії, мала вистрілити у фіналі третьої. Але на
прем’єрі вона раптом бабахнула ще наприкінці першої картини.
Знудьговані глядачі з переляку гучно зааплодували.
Ошелешений помічник режисера, який аж ніяк яе чекав овацій, дав
команду опустити завісу.
Опісля цього випадку В. Козоріз переробив свою п’єсу на одноактівку.
– Фінал підказало саме життя,-сказав журналістам.
Невдячна
Він любив удовицю – вродливу жіночку. Всіляко “її задобряв. Як
завідуючий магазином, нічого не шкодував для коханки. І сир, і масло, і
телевізора завіз. Кольорового. Дарував сорочки й черевички. За чорнії
бровенята викладав і грошенята.
А вдовиця тепер хоча б раз передачу принесла…
Слово підлеглих
– Хлооці, я вигідно батареї опалення сплавив. Що робити? ,
– Виручкою ділимось?
– Про що мова!
– Спишемо!
– Хлопці, я зварювальний апарат продав.
– Спишемо!
– Хлопці, я “мотор з автомашини тю-тю…
– Спишемо!
– Хлопці! Біда! Мене викликали. Куди – самі знаєте. Що буде зі мною?
– Спишемо!

Який смисл?
– Підемо сьогодні в кіно?
– А який фільм?
– “Червоне і чорне”.
– Нарешті! А кольоровий?
– Ні.
– Тю! Та який же смисл? Звідки ж я знатиму – де червоне, а де
чорне?.. .
Побутова полярність
Не зійшлись географічними смаками: чоловік мріє про Заполяр’я, щоб
заробити на “Ладу”, а .дружина – про Ялту, щоб відпочити від кухні і
чоловіка.
Вередливий
– Я тобі сказав би пару теплих слів, але тут людей багато.
– Гаразд, пішли за ріг, там і поговоримо.
– Пішли. . – Ну, я слухаю.
– Еге, так я тобі й скажу. Тут свідків нема…
Що вигідніше
Товариші, я пропоную вам спеціалізуватися по вирощуванню не-свиней, а
кролів.
— Яка ж вигода?
– Вигода велика. Кролі не кричать, якщо голодні…
Втратився
– Був учора на концерті. Аплодував з усієї сили артистам. Тепер
наручний годинник зупинився. Навіщо мені таке мистецтво?! .

Безсмертя поета

Поет Лесь Комашка у своїх творах оспівав усі кущі й дерева, які
ростуть у тій місцевості, де він мешкає. Далі описувати уже нічого не
залишилося.
Отоді й звернувся Лесь до товариства любителів природи з пропозицією
закласти на пустирі, що на околиці містечка, дендропарк.
Дендропарк заклали.
Нині поетові є про що писати, а природолюби назвали парк його іменем.
Так поети входять у безсмертя.
Капелюх слави
Дванадцять разів на місяць капелюх фотокореспондента Слави Підгірного
з’являвся на шпальтах районки разом з портретами передових
механізаторів. . . .
Вибір
– Жнива – гаряча пора, а ти лежиш у холодку та ще й радіо ввімкнув!
– А кому ж тоді слухати концерт “Для тих, хто
В ПОЛІ”?

Вернісаж .
– Ти був на виставці моїх картин?
-Щодня бігаю. “Перед обідом.
– Чому саме перед обідом?
– Подивлюся на твій натюрморт “Смажене порося”- і такий апетит у мене
з’являється, що опісля в нашій заводській їдальні всі страви здаються
пресмачними!

Роботяги
– Нашвидку сорок ‘хвилин покуримо, а потім по-довше, хвилин
п’ятнадцять, попрацюємо…

Парадокси спорту
– Чому ти залишив секцію спортивної ходьби?
– Далеко до спортклубу їхати автобусом.
– Чому-чому…
– Петре, чому ти не виступаєш на зборах, начальство не критикуєш?
– Чому-чому… Кінець кварталу.
– Що – роботи багато?
– Премію скоро будуть ділити…

В магазині
– Дівчино, чи є в продажу кросівки “А дід Ва-ся”?
На всяк випадок
Якщо дзвонив телефон, він піднімав, трубку і про всяк випадок
говорив:
– Слухаюсь…

Зустрічі в неділю
На трасі в неділю вранці зустрілися два автобуси. В одному їхали
жителі села -Вербок до міста Надрічанська на ринок, у магазини, грати в
“Спортлото”, а в іншому – жителі Надрічанська – полоти у Вербківському
колгоспі огірки..

Дивак
Універмаг. У відділі “Взуття” лунає регіт.
– Чому ви смієтесь?- питають продавці з секції “Тканини”.
– Ой, не можна втриматись. Приходив один дивак і питав, чи є у нас у
продажу модельні туфлі!.,

В один абзац
Народився в сорочці і став одразу ж вимагати імпортних джинсів.
Не було коли і вгору глянути. Весь час заглядав у чарку.
Одні живуть, а інші накопичують гроші.
Дурний начальник недолюблює, а то й не любить талановитих підлеглих,
а розумний – висуває таких . на вищі посади. В інші організації.
Найсмішніше на прем’єрі кінокомедії було те, що в залі ніхто не
сміявся.
Кадив фіміам крізь зуби.
Егоїст: і в очах коханої бачив тільки себе.
Де не посій, там і вродить. А який врожай?
Він-єдиний лектор-атеїст у районі. Живе-як у бога за пазухою.
Казали: “У тебе не всі дома!” Відповідав: “Зате в Києві – дядько!”
Не доклав у казан – доклав на ощадкнижку.
Зустрілися на містку. Між ними проскочила іскра кохання. А наслідок?
Місток згорів.
На перехресті доріг стань і подумай: звідки ти вийшов.
на

Поїхав у відрядження до Одеси. Чекати з моря погоди.
Така вже робота в пожежника: гасити, доки не
згорить. ‘
Хвалив заморські бутерброди, а поправлявся від домашнього сала.
Який циган не возить у багажнику “Жигулів” ‘батога?! .
Цікаво: за що Кома пішла на підвищення і стала Апострофом?

З ВИХОВНОЮ МЕТОЮ

ПРИПИСОЧКА
Микола Савич та Марина Хомівна Соми сьогодні на сьомому небі. Адже
така подія: син – студент першого курсу інституту-листа надіслав! У такі
врочисті хвилини подружжя засвічує п’яти-ріжкову люстру в світлиці,
сідає за стіл.
Господиня читає послання від синочка. Це право Марина Хомівна
відвоювала в чоловіка раз і назавжди.
Ось і зараз дзвінко лунає її голос.
Микола Савич слухає уважно, гордо задерши голову.
А тільки-но прозвучало останнє “Цілую вас, матусю і татусю!”- Соми
один поперед одного говорять, не наговоряться.
– Бачиш, дорогенька,-повагом починає Микола Савич,- професори та
доценти вчать уму-розуму нашого Толика. Людиною буде. Недарма ремінцем
пригощав, недарма…
– Ой, яка радість! – сплескує долонями й Марина Хомівна.- Хай хоч він
у люди вийде, якщо вже ми з тобою, Микільцю, прості колгоспники. А Толик
біля вчених крутиться, то й сам на вченого вийде.
– Аякже! Закінчить інститут, подасться в аспірантуру, а далі доріжка
і в професори виведе… Я знаю, як це робиться.
– Ти, Микільцю, уявляєш? Наш Толик – професор, академік! Поважний
такий, в окулярах, з борідкою… Матінко моя! Приїжджає в гості на
власній машині. На такій, як наш голова їздить, а то ще й на кращій! А
невісточка! Як пава. Онучок розумненький з ними… Хе-хе-хе. Ми з тобою,
Микільцю, вже старенькими будемо, дідом та бабою. Вийдемо до воріт.
Здрастуйте, скажемо, наші любії
– Сусіди біжать, дивляться, вітають Толика. Про життя-буття столичне
розпитують…
– Хіба тільки вітають, тільки розпитують? Заздрять, он як воно буде!
Хай тільки побачить Катерина Карпенкова нашого Толю, то й позеленіє від
заздрощів, її Галька всього-на-всього доярка, хоча, може, й з медаллю, а
наш-лавреяг! Від односельчан відбою не буде. Наш син – професор, то
молитимуть, благатимуть, щоб допоміг влаштувати в інститут: той – Олю,
отой – Колю. А що вже родичі напосідатимуть – не відіб’єшся!
– Стій-стій, дорогенька! Здогадуюсь. Ага. Он в чому річ! Ну й
хитрюга, ну й лис! Вчора Павло Криштун мене в буфет затяг. Пивом
пригощав..,
– От бачиш – ти вже й на гачку!
– Ну родич, ну Павло! Товк мені, що просто так, мовляв, угощає, а
воно на здогад буряків, щоб дали капусти!
– Що ж ти думав? У Криштуна четверо. Підростуть-в інститути полізуть.
Кому-кому; а Толико-ві не дадуть спокою. Коротше, Миколо, будьмо
обачними. Хай самі пробивають дорогу в науку!
– Правильно, Хомівно. Ти в мене сама – як про’ фесор. Не попадусь
більше, а те пиво Павлове -” добрячий для мене урок.
Марина Хомівна ще раз пильненько оглянула листа.
Внизу несподівано побачила приписочку дрібненькими літерами.
Прочитавши перше слово “Мамочка!”, вона хутко вирядила чоловіка за
свіжою водою, а потім дочитала: “Зимову сесію не склав. Стипендії не
дають, сиджу на бобах. Виручай синочка. Батькові не кажи., Голите”.
Холодна вода підоспіла вчасно.

МУЛЬТИФІКАЦІЯ
Дорогі товариші з телестудії!
Ми вас любимо і шануємо, дивимось ваші передачі. В години дозвілля,
звичайно. Але особливо під час свят. До півночі не гасне голубий вогник
в куточку. Либонь, кожен міг би підписатися під цими словами. На жаль, є
в нас одне “але”…
Словом, розповімо все по порядку. Для повної ясності.
На свята збирається наша кумпанія в когось одного. Ну, значить,
сходимось докупоньки, всідаємось за стіл… Ось тут і починаються наші
муки. Ви тільки уявіть, скільки з нами дітлашні. Адже в Олі двоє, в Маші
аж троє, в Дусі одне, в Жені теж одне, але варте п’ятьох розбишак. Де ж
їх подінете? На вулицю не випустиш, бо потім не позбираєш,
поза-бігають…
Ага. Так отож. Ледь повсідаємося ми за столи, як і починається
какофонія. Інка Машчина хоче “на ручки”. Візьми на руки, то вона пнеться
ніжкою холодець помацати. Петрик Олин залазить під стіл і лоскоче нозі
мамі й тьотям. Старшенькі теж добрі “халамидники. Одне кричить: “Мамо, а
Вова б’ється!” Інше репетує; “Тату, а Клава дражнитьсяі” Тільки й чути:
“Віддай, це моя машинка!”, “Я хочу їсти!”, “А я хочу отуди!”
Словом, пекло пеклом.
Один порятунок – мультфільми.
Як тільки з’явиться вовк на екрані, малеча хутко збивається біля
телевізора, і в кімнаті настає тиша і благодать.
Але скільки там того фільму! П’ять чи десять хвилин.
Так ми оце уклінно просимо: не показуйте на. свята хокею, футболу,
кінофільмів, фігурного катання, спектаклів, а крутіть увесь день
мультики. Заради спокою наших діток. І ради нас теж. Хай живе
мультифікація!
За дорученням товариства — такі-то…

НЕМАЄ ПІДХОДУ
(Лист до газети)
Шановна редакціє! Прошу пропісочити у фейлетоні директора школи № 11
Леоніда Гавриловича Муригіна. За віщо? Поясню, як є. На тому тижні
стукнуло нашому чаді шістнадцять рочків. То ми з Глашею, тобто жінкою
моєю, вирішили відзначи-.ти Геночці іменини з вигадкою. Хай залишиться в
пам’яті. Ага. Задумали ми з Глашею подаруночок вручити синові в школі, У
Геночки є магнітофон класний, японський чи гімалайський, точно не знаю,
джинси, мопедик – усе, так би мовити, що парубкові нада. На честь
повноліття купили мотоцикл “Ява”. Техніка “мирова. Домовились про курси
водіїв. Хай вчиться. За плечима не носити. Згодиться.
Купили отож “Яву”, я подався до директора школи. Так і так, мовляв,
пропоную перед заняттями організувати лінійку, в смислі – всіх школярів
поставити в шеренгу, включити маршову музику, і ми з Глашею вручимо
Геночці мотоцикл. Шикарно? А то ж як?! Я скажу промову, вчителі хай би
теж виступили. Директор там чи класна керівнич-ка. Можна подарунок і від
школи. Отак виклав усе начистоту директорові, а він як закричить: “Це що
за фокуси? Ви хоч розумієте, що кажете?” Кажу, що розумію. Він тоді:
“Прошу вийти з .кабінету. І щоб ноги тут вашої не було!” Бачите, як
вивернув! Я – ні з місця. Кажу, мотоцикл чекає хлопця, подарунок на
іменини, а ви… Ви травмуєте дитині душу! А ще педагоги… А класна
керівничка: “Де ваша совість?” На свідомість мою тисне. Та я, може,
свідоміший утричі од них. Так і Глаша моя каже. Отож, не домовились ми,
бо вони своєї співають, а я своєї, а ще кажуть, щоб вчителі в одну дудку
дули з батьками. Якраз!
Учора на педраду викликали. Не пішов. Хай попросять гарненько. Поки
що-нема мені з ними про що говорити. Не розкус-или хлопця, то й сиплють
у щоденник двійку за двійкою…
Нема в них підходу до таких діток, як наш Геноч-ка, а ще повча.ють.
Такий день Геночці зіпсували! Не годиться! Не годиться”!!
Прошу, намильте шию Леоніду Гавриловичу Му-ригіну. Інакше буду
скаржитися вище. Я найду на нього управу!
Оникій Супоня, батько.

З ВИХОВНОЮ МЕТОЮ 1. Трофей Акотатька

Він хвилину стояв біля дверей кабінету завідувачки зосереджувався,
мов штангіст перед останньою спробою взяти рекордну вагу, і нарешті
постукав рішуче.
– Увійдіть!
Переступив поріг упевнено, привітався ґречно, ніби досвідчений
страховий агент.
Завідувачка запросила сісти і, наче слідчий, запитала:
– Прізвище, ім’я, по батькові?
– Бугрій Олег Крисанович.
– Де працюєте?
– У тресті “Промбуд”.
— Де живете? ‘ – На провулку Лівому, 27.
‘- Ви неодноразово дзвонили і прохали “Трьох мушкетерів” Дюма.
Знаєте, напевне, що це дуже популярна книга і за нею полюють спекулянти,
або пірати книжкових морів, як їх називають бібліотекарі.
Слухаючи завідувачку, він крадькома поглядав’ на шафу, що
виблискувала в кутку кабінету.
Завідувачка помітила, куди косує відвідувач, і пояснила:
– Ці дефіцитні книги ми видаємо, точніше, я особисто видаю за
спеціальним формуляром і тільки тим читачам, котрим довіряю, як собі.
Про варіанти, якими часто прикриваються нечисті на руку, як-от:
“украли”, “загубив”, “немовля пошматувало”- не може-бути й мови.
Прочитав книгу-поверни. Ніяких замін. Прошу ваш документ.
Він подав посвідчення особи.
– І застерігаю,- продовжувала щось на кшталт інструктажу
завідувачка,-“Трьох мушкетерів” не беріть з собою на роботу, в театр чи
на стадіон. Бережіться піратів, найнебезпечніший у їхньому клані –
Георгій Акотатько, або Жора Книгокрад. Навіть у друзів та родичів цупить
книги, тому й охрестили його так. Ви мешкаєте в провулку Лівому, а Жора
– у провулку Правому. Отже, обходьте цю-вулицю десятою дорогою.