Андрiй Коцюбинський. “Весiлля на Венерi”

– А ми вам, Валентино Іванівно, весну робимо!
ПРИКЛАД 3 ЖИТТЯ
Роберт Юхимович Сірий, обіклавшись книгами, журналами, газетами,
сидів за столом, щось мугикав і водночас думав.
Семирічний Едик, улетівши вихорцем до кімнати, трохи постояв,
розглядаючи батька з неприхованою цікавістю, і нарешті, шморгнувши
носиком, запитав:
– Тату, а на рибалку ти сьогодні ходив?
– Так. Ходив. Милувався ранковою зорею,- не сказав, а проспівав
міні-аріозо Роберт Юхимович.
– А де ж риба?
– У річці риба… Де ж бути їй? Рибка плаває по дпу-у-у…
Роберт Юхимович, напевне, в даний момент не мав претензій до життя,
отож йому бажалося співати.
– А де та пляшка, яку ти вчора ховав до сумки? -
– В рі… Що? Ах ти, лобуряка! Яка пляшка? Я таки візьмусь за твоє
виховання! Ось хутко зніму ременяку і почну, почну…
– Мамо-о-о-о!-скривилася жертва допитливості і вже ступила до кухні.
– Цить!-опам’ятався Роберт Юхимович і при-тис малого до.
грудей.-Мовчок. Ясно? Запам’ятай:
триматимеш язик за зубами – їстимеш пироги з грибами. Народна
“мудрість. На ось апельсинчик. І марш на вулицю! Якраз дощ перестав. Не
заважай мені. Термінова робота. Замовлення з газети, зрозумів?
Едик проворно крутнувся на одній нозі і підстрибом вибіг з кімнати.
Задзвонив телефон.
Роб’ерт Юхимович схопив трубку.
– Сірий слухає,-сказав офіційним голосом.- Що роблю? Пишу, Віталію
Кононовичу. Вранці побував на лоні, так би мовити, природи, наситився
красою, збагатився натхненням і ось-капітально засів писати статтю.
Назва? Як ви й радили: “Визначально домінуюча роль батьків у вихованні
своїх дітей”. Заголовок без химерій і викрутасів, зате ж тема актуальна,
глобальна. Здається, лід скрес і рушив, Ось-тільки одна заковика:
прикладів з життя малувато. Що? Мій син? Та, як ото гутарять старі люди,
бог милував. Кмітливий хлопчина, слухняний. Мене, приміром, розуміє з
півслова. Сусідські діти? Так це ж ідея! Он донька Сидоряка – одна чого
варта! І батечко-екземпляр, я вам скажу по секрету, рідкісний. Релікт,
так би мовити. Так-так,, прикладів хоч відбавляй. Умій лише подивитися
пильно навкруги… Тут не те що на газетну статтю, на дисертацію
вистачить!..

ЩОДЕННИК

На зупинці “Школа” до автобуса зайшов хлопчик і присів на вільне
місце.
Пасажир у пенсне, який сидів поруч і дрімав, розплющив очі і деякий
час прискіпливо придивлявся до юного сусіда.
Н’арешті обізвався:
– То в який клас ми ходимо? – В шостий.
– А щоденник можна подивитися? Інтересно, які ж ми оцінки маємо?
-Якщо є двійки, хутко’ зсадимо,-втрутився в розмову громадянин з
борідкою, котрий сидів ззаду.
Хлопчина, почервонівши, дістав з портфеля потертого щоденника, на
палітурках якого в абстрактному стилі було зображено моря й океани, гори
й ущелини, кораблі й танки…
Громадянин у пенсне вражено ахнув і заходився гортати щоденник. Той,
що з борідкою, через плече теж зазирав.
– Е-е, дорогенький, доведеться тобі вставати,- не забарилися з
висновком самодіяльні інспектори.
Хлопчик мовчав.
– Ось – з історії двійка! З фізики теж! З англійської мови
кілок!-читав голосно, неначе вирок, громадянин у пенсне. Пасажири
загомоніли:
– Бач, який! А батьки піклуються про нього. Зодягають. Годують. Ще й,
напевне, на морозиво дають.
– Он, пальто новеньке. І туфлі, і шапка.
– Та й сам нівроку, справненькийі
Хлопчик- ані пари з вуст.
Тоді громадянин з борідкою владно гукнув водієві:
– Зупиніть автобусі Ми тут попросимо декого
пройтися пішечком. Громадський транспорт-не
для нероб!
Коли автобус аж загув від обурення, хлопчик
підвівся і сказав ніяково:
– Пробачте, я вчуся на “п’ятірки”. Це не мій
щоденник, а Колі Морозенка. Ми з ним помінялися, бо Колю зсаджують з
усіх автобусів. А я їду до
нього. Допомагати вчити уроки… Пасажири притихли, а громадянин у
пенсне за усміхався і сказав:
– Приємно, коли поруч з тобою така хороша,
– чемна молода людина… л Пасажири весело загомоніли, вихваляючи
юного
супутника.

ІСТОРІЯ 3 “ГЕОГРАФІЄЮ”
(Сценка)
Класна кімната. Лариса схлипує. Леси.к потирає щоку. Федько
набурмосений. Оленка цивиться у .вікно. Заходить Вчителька.
Вчителька. Що тут скоїлось?
Лариса. А він, він…
Лесик. Що “він”? Сама… Я… Вона… Я ішов, а на підлозі лежала
книжка. “Географія”. Я наставив ногу і питаю: “Наступити можна?” А тут
мене штовхнула Оленка, і я… Я ж не хотів!
Оленка. Неправда! Я тебе не чіпалаї
Лесик. І чіпала! Я ж не збирався на книжку наступати, пожартувати
хотів…
Лариса. Не збирався, а наступиві Добрі мені жарти!
Лесик. Кажу ж-не винені І все! То Оленка.
Оленка. Що – Оленка? До чого тут Оленка?
Вчителька. Так. Розповідайте все по порядку! Ти, Ларисо…
Лариса. Я кинула на Федька “Географію”, бо він мене шарпнув за косу,
коли я ручку… не віддавала…
Федько. Ось бачите, Надіє Миколаївно, вона першою почала: ручку
заграбастала ще й пальцем. по вусі вдарила.
Лариса. Ось саме цього я й не пам’ятаю, вигадав, безсовісний!
Федько. Ага. Стою, а мене хтось по вусі – хрусь. Обернувся, а поряд
вона, Ларискаї
Вчителька. Все-таки чому книжка опинилася на підлозі?
Лариса. Він смикнув мене за косу, а я хотіла Дати здачі і… не
попала “Географією”. А Лесик безсердечно розтоптав її черевиком!
Лесик. Еге, а ти мене стукнула? Стукнула. І мою “Алгебру” жбурнула аж
до дошки? Жбурнула.
Лариса. А як ти мене стукнув і щоденник аж під шафу закинув?! І
взагалі – я додому не піду, доки він книжку не почистить…
Л е с й к. Раджу звернутися-до хімчисткиї.
Лариса. Тебе туди слід здати!
Вчителька. Все-таки я хочу знати: хто почав перший?
Лариса. Лесикі
Л ес й к. Лариса!
Ф едь к о. Оленка!
О л е н к а. Федько!
Вчителька. Мені все зрозуміло. Тепер ще одне. Як ви поводили себе на
уроці Жанни Петрівни? Продовжували з’ясовувати стосунки? Ось ти, Ларисо,
весь час якаєш, то й підеш до Жанни Петрівни прохати пробачення. Від
імені усієї четвірки.
Лариса. А чого це я? Хай іде Лесик.
Федько. При чому тут Лесик? Оленці треба йти!
Оленка. Здрастє!
Лесик. Якщо справедливо-.то Лариса хай вибачається!
Всі четверо кричать, махають руками.
Вчителька, Годі. Тихо. Я вас помирю врешті-решт; підете вибачатися
всі. Отак. Чого замовкли?
Голос з-за куліс. А що тут скажеш!
(Завіса)

СПОВІДЬ САТОСИ
(За Федором Маківчуком)
Опинився я в місті, яке від .Києва далі, як Горно-стайпіль, але
значно ближче, ніж Булонський Ліс.
Сиджу собі в скверику, гортаю книжечку місцевого сатирика. Може,
здибаємося, то вгадай, що казати замість рецензії. Слово – меч. От і
знайомлюсь, вишукую штрихи до портрета.
Коли це суне такий собі пророк зі Святошина – дядюра при галстуці і в
беретці. Пика, мов у тхора, в очах – глупа і непроглядна петрівчана ніч,
інтелект на мордяці і не пасся.
– Читаєш?- ні сіло ні впало питає хамлюка і мостить свою сідницю на
лавочці поряд зі мною. Нітакусінької совісті!
– Як бачите,- кривлюсь.
– Щось мені твоя пика незнакома,-голосом, як у шакала, тявкнув
мурмило.-Я тутечки всіх собак знаю, а тебе не встрічав. Здалеку до нас?
– З Києва.
– Яка ж нечиста сила загнала тебе сюди, в нашу глухомань?
– Я уповноважений по заготівлі макулатури,- хочу перевести розмову в
русло жарту.
– Ого, бачу – на почин дещо маєш. Оно те, що в руках. Слиш, а ти
случайно Маківчука не знаєш?
“Ти диви,- думаю,- цей харцизяка моєю персоною цікавиться. Чого б це?
– Знаю. А навіщо він вам?
– Так він же, архіграмотій,-кошмар моєї. жизьні!-вирячився, мов
розбійник, мочемордяка.
– Чому ж кошмар?
– Будемо знакомі. Бачу, ти чоловік хороший. Розкажу, як воно було і
як воно єсть. Я – Охрім Зануда. Попереджаю – наголос на першому складі -
За-ну-да. Письменник. Псевдонім – Сатоса, тобто сатирична оса. Так отой
же Маківчук – шкуру б з нього спустити!- ледве не угробив мене. Я йому
післав сто сімнадцять штук гуморесків, фій-літонів, афоризьмів, прозою і
в стихах, а він що написав? Цитую, бо вивчив той шедевр напам’ять:
“Зовсім нешановний Занудо з наголосом на першому складі!- Я
попереджав про наголос і його…- Більшості авторів-невдах я раджу
читати класиків, учитись, а вам…-Зверніть увагу, пише зумисно з малої
букви…- і класики не допоможуть, бо ви плутаєте грішне з праведним,
яєчню з божим даром. Не псуйте папір і людям нерви!” Жуть! Після оного
посланія можна і в могилу захурчати. Невже я зовсім бездарний?
“Воно ще й питає,- подумки дивуюсь,- архіне-здарний!”
– Я – сатирик-реаліст, борець! – продовжував парляндо унум етідем
куцорилий мудрагель.-Ні-. хто з сучасних гумористів-шарамижників не пише
такечки, як я, Сатоса. Ось, примєрно, кресонув я фійлітона про свого
сусіда. Такий, знаєш, мордо-пльоха, нахалюра-проби ніде ставити! Утнув
на двадцяти восьми сторінках, розмалював того Іва-ненка по всіх
параграфах, як бог черепаху. Чорти б у пекло не пустили! Ну і ф’ю-ф’ю в
мєсну газетку. Де там! Очі заплювали, наклепником охрестили, сволота!
Мелють, що Іваненко порядна людина, передовик, портрет на міській Дошці
пошани, примєрний сім’янин, активіст, а машину, мовляв, купив за
свої кревні. Галіматня! Знаємо ті кревні. Прикидається активістом,
примєрним… Злодюга він,. цупить усе з заводу, що тільки донесе. Отак.
Бояться моєї сатири, як тюрми. Ні рядка досі не надрукував. Товчуть воду
в ступі: слабе, примітивне, факти не підтвердились. Повіситись можна…
З одного тільки “Перця” сімдесят вісім відповідей маю… Міх, так би
мовити, бліх. Бояться, що переплюну всіх, паскудники. А брошурку отого
сонливого шмаркача викинь на смітник. Теж мені писатель. Видало
чортій-що, бо в Києві дядько.
Я сидів і слухав дрібновласницькі “страсті” жуч-ка-перошкряба. За
мудрим принципом згадував правила хорошого тону, хоча хотілося гарикнути
словами великого поета нашої епохи і бога пом’янути, а ще краще -
змазати цього суб’єкта по рилу, по іклах. „
Та – “пренебрежом”, як казав незабутній Остап Вишня.
Воно само здохне, наковтавшись власної-жовчі…
Як з’явився, неначе мара, так і зник несподівано Сатоса. Напевне,
щось запідозрив, бо такі ката-лажники нюх мають собачий…

***

Опісля перебирав у пам’яті імена гумористів республіки.
Симпатичні люди!
Пишуть сумлінно, дотепно, чесно.
Пошли ж їм, доле, багато-багато творчих тараз-дів, віку довгого,
безхмарного.
Думаю отак, ще й ще раз переконуюсь: добру справу ми все-таки робимо,
що і на гарматний постріл не підпускаємо до літератури всіляких
зануд-сатосів та іже з ними.
Амінь!

ЯК НАПИСАТИ САТИРИЧНИЙ РОМАН
(За Олегом Чорногузом)
На таці, звичайно, готовий рецепт, як комплексний обід в ресторані, я
не подам, але поділитися деякими секретами романотворення можу.
Найкращими посібниками в цій вельми важливій справі є все-таки
всесвітньовідомі сатиричні романи, а також, забуваючи на мить про
скромність, раджу брати за зразок і мої – “Аристократ з Вапнярки” або
“Претенденти на папаху”.
Слід з’являтися на світ неподалік від місця народження Степана
Руданського, Миколи Гоголя, Остапа Вишні, Олександра Ковіньки або хоча б
десь поблизу помешкання сучасного лауреата “Перця”.
Бажано починати з лірики, над якою б сміялися читачі, І поступово
переходити до гуморесок, над якими б оті читачі лили сльози.
Можна спробувати укласти порадник, наприклад, для тих, хто вперше чи
і вдруге одружується або розлучається, декілька гумористичних повістей,
дві-три літературні пародії на сучасні пригодницькі повісті тощо.
Автор сатиричного роману повинен бути, як баскетболіст, високий на
зріст (збирачі автографів помічатимуть віддалеки), симпатичний, ніби
кіноактор (художникам легше малювати дружні шаржі та портрети для
картинних галерей), надзвичайно скромний (як автор першої поетичної
збірочки), не вимагати спорудження пам’ятника в селі чи місті, де
пройшло босоноге дитинство, любити, як родичів, критиків
(особливо-хороших), вдячних громадян, котрі купляють ваш роман…
Автору сатиричного роману раджу нічого не вигадувати, а пильно, мовби
соціолог, придивлятись до людей, щоби побачити, скільки в них дивацтва,
що й послужить матеріалом для твору.
Надивившись, наслухавшись, ви уявно, а затим і на папері створюєте
заклад (трест, об’єднання НДІ типу “Фіндіпош” /див. “Аристократа”/) і
заселяєте його користолюбцями, пристосуванцями, кар’єристами,
підлипайлами, іншими людцями, котрі живуть, як мудро написав мій
знайомий рецензент, для задоволення матеріальних потреб, для втіхи тупої
зарозумілості…
Не вагаючись, використовуйте іншомовні слова, маловживані чи
напівзабуті вітчизняні, прості та субпідрядні речення, дивуйте читача
згадками про полководців, мислителів, кінозірок, імператорів,-форвардів
футболу.
В романі повинен бути головний герой. Такий собі син епохи і рожевих
ілюзій, котрий, орудуючи сильними, як ресори КрАЗу, ліктями і гнучким,
як фібропластикова палиця, язиком, прагне легкого і красивого життя та
високої посади.
Між іншим, застерігаю: бійтеся схожості вашого героя з Остапом
Бендером або Євграфом Сідалков-ським, бо хоча Ільф, Петров та я й
промовчимо, то читач копіювання не пробачить. І ви тоді на собі, як
Сірко на перелазі, відчуєте, що від смішного до насмішок один крок.
Необхідно також зауважити, що автор сатиричного роману – складного за
змістом і великого за розміром твору -повинен уміти: дивитися читачеві в
очі, затримувати грабіжників, розгадувати сни, грати в більярд, ловити
таксі, позичати (і не завжди віддавати) гроші,готувати каву і т. д.
Слід нагадати про пекельні, мов зубний біль, творчі муки, а також
сумніви: чи видадуть роман?. Життя зіткане з протиріч… Хоча – не
лякайтесь. Видадуть. Якщо талановитий. По собі знаю.

Отже, закликаю: вперед, тільки дуже сміливим – як деяким альпіністам
Еверест – підкоря-, ється актуально-викривальний твір. Дамо кожному
громадянину по сатиричному роману!
Постскриптум. Жарти жартами, а якщо серйозно, то скажу: для того, щоб
написати сатиричний’ роман, необхідні три речі: самописка, папір і
чашечка для кави.

МІЙ СМІХОСАД
(За Іваном Сочивцем)

Сади вабили мене з дитинства.
Я перекуштував стільки яблук, груш, слив, вишень, абрикосів, порічок,
смородини, що й нині оскома бере, хай тільки згадаю. Патрав дерева
сусідів. Щоб обносити їх, тьопав до ближніх сіл. Школу агрономії пройшов
таку, що просто вам у цій галузі – кум королю!
Ще в молодості задумав я одну делікатну справу: виростити свій сад,
один-єдиний у світі, неповторний, як шапка Мономаха, сад.
Давали ділянки – і я взяв клаптик.
Люди на Десні рибу ловлять чи сидять на колодах та лебедівські
усмішки слухають, а я коника викинув: узяв “сидора”, заступ – та й на
город.
Скопав грядку, заскородив. Потім роздобув чорнозему (напоумив
тамтешній садівник-любитель), удобрив грунт. Опісля, за наукою,
розпланував, що і де ростиме.
Біля доріжки садитиму гуморески. Веселі, жартівливі, глибокоіронічні.
Плодами, мріяв, угощатиму добрих людей. Ондечки, уздовж межі,
вирощуватиму фейлетони. Дошкульні,. жалючі, кусючі, уїдливі. “Гостинці”
для всіляких “фруктів”: хабарників, дармоїдів, утриманців, ледарів.
Трохи далі засіватиму нивку повістями. Ліричними і пародійними.
Праворуч, на осонні, вирішив викохувати рецензії на перші рукописи
молодих моїх побратимів по садівничо-сатиричному цеху.
Відведу, як належить, дещицю ділянки і під пар. На майбутнє. Для
мемуаресок, розповідей про те, як зійшла моя перша гумореска,
проклюнувся фейлетон, погнало пагіння повістей, тягнулись до’сонця
рецензії…
Помріявши, як перед екзаменом, під звуки березневої сонати, побажав
собі: “Не хекай, друже! Веселіш, юначеі”- взявся за діло.
Траплялося всіляке. Були й пригоди, як ото з тим стриженим, ставали
на заваді мудрі Гаврили, настирливі факіри на годину, відсталі елементи,
мохерові особи.Інколи на мене очі вирячали, не називали в доповіді,
брали в лайкові рукавички.домашні ангели та майстри красного життя.
Проти мене вживали педагогічні заходи, радили робити висновки, навіть
нагадували про харакірі, натякали про дві сторони медалі, лякали тіткою
і дядьком, богом за пазухою, кінцем світу.
Але я – нівроку!- в складних ситуаціях з великою силою переконання і
волі різав правду-матінку в очі, ішов до мети не манівцями, а
найкорот-шим шляхом і, напружуючи зусилля, проникав у таємниці
сміхосадівництва.
І, слава богу, прояснилось. Упіймав я жар-птицю: виріс мій видатний -
від мрії до дійсності!- сміхосад. Ні стихія, ні корогризи не беруть
його. Буяє, зеленіє, радує!
Врожай мій забирають видавництва, щепи я роздаю газетам, журналам, на
радіо, Регулярної – Як райські яблука на тарілочці, одержую швидко
надіслані листи з резолюціями, свіжину, кавуни і гонорари.
Як ви зрозуміли, сміхосадівником я став тому, що був великим
оптимістом, мав добру вдачу, не чекав милостині від дяді, а сам
трудився, не покла-даючи рук.
І не тільки для себе.
Щоб людям сміялосяі

ШТАНИ
(За Євгеном Дударем)

Будинок, у якому живу, лоджією на Індустріальну. Зручно. Все видно.
Тільки надто високо. Сімнадцятий поверх. А тут ліфт заклинило. Надовго.
Хоч диким сопрано кричи. А в мене джинси типу “Рохи”. Імпортні. З
наклейками. Вузькі. Тісні. Доки зійду вниз по сходинках – можуть
тріснути. Хоча й нові.
Подумав.
Хіба навпростець? По вірьовці? Я ж – бувалий альпініст. Всі скелі на
Гикавці облазив.
У комірчині знайшов, мотузок. Прив’язав за гак. Спустив додолу.
Витримає? Авжеж! Скільки там мене. Худий, ледве дихаю.
Готуюсь. Вниз хоч не дивись. Очі пнуться на лоба. Прірва! Минаю один
поверх, другий, третій.
Здалося, що ангели підхопили на крила. Посміливішав. Турурукаю.
Роздивляюсь. Праворуч стюар-десочка. Гасло: “Літайте літаками
“Аерофлоту”!” Ліворуч – порозвішуване. Дамське. Різних фасонів, різних
епох.
Краса! Хоч бери в самого себе інтерв’ю або співай. Ех, мікрофон би
оце! ‘З потужними підсилювачами. Утнув би я гумореску. Димарі б
реготали. Як оті мої слухачі в Палаці культури “Україна”.
Зирк униз, а піді мною, на тротуарі, Брижітт Бардо стоїть. Чи то з
Гондурасу, чи з Папуа – Нової Гвінеї. Притримує вірьовку і мене.
очима-лу-лавками гіпнотизує. Ще й усміхається. Зубки – як молоко.
Від слави ніде не дінешся. Хвацько крутнувсь, копирснув черевиками
повітря і… чую – тр-р-рісь. Штани! Точно-вони. І в такому місці, що ні
самому подивитись, ні людям показати. Оце сюрприз! Куди ж тепер? Вгору?
Сил не вистачить, не дотягну. Радикуліт обізвався. Вниз? Міжнародний
кон-. флікт.
А чорнявка ручкою мені, ручкою. Що, запрошує приземлятись? І чого їй
треба? Може, уявила, що наш будинок – пальма, а я сородич її? На ліані
гойдаюсь?
На всяк випадок повернувся спиною до чиєїсь лоджії.
А сусіди не дрімають. Якесь Хлоп’я відчинило кватирку і сирим яйцем -
хляп! Ну й виховання!
Коли це над самим вухом:
– Добридень, Женічко! Чим ти заклопотаний? Тренуєшся? Друга сходинка
хатха-йоги?
Я зрадів. Повернувся на голос фасадом. Це – моя співробітниця Стефа
Колибка. Шедевр без вуалі. Чоловік якраз на симпозіум рвонув.
Я загадково подивився на неї. Забув і про Брижітт. В мізках клацнуло,
як арифмометром: тут і заночую. Або хоч за коліно вкушу…
– Знаю, що без чоловіка нелегко,-почав по-діловому.- Якщо хочеш – до
тебе скочу… Візьмеш напрокат? Любиш гумористів?
– Коли ти став таким- нахабою?-процідила крізь золоті коронки Стефа.-
Крути-дихай! Укуме-кав?
“Потрібна ти мені, як собаці моторолер,-говорю внутрішнім голосом.-
Надутий бюстгальтер!”
Однак виходу нема. Вгору – страшенно далеко. Вниз – конфлікт.
Причалив до Стефиної лоджії.
Але гру довелося припинити.
Я остовпів. І перед тим як втратити свідомість, устиг спочатку
почути: “Ти, Стефо, не Ізольда, а ти, літаючий бабнику, не Трістан!”, а
потім помітити, як зі свистом на мою бідну голову опускалась качалка.
Очуняв на канапі. Вдома. Угледів дружину. В кутиках її вуст
стрепенулась антиусмішка. Рада, що живий.
– Ліфт полагодили?- питаю кволо.
– Ні, на руках несла.
Боже! Як ангели на крилах…
Обмацую себе. Голова з новою конфігурацією. Знак качалки. Сорочка
мокра. Штани… Штани! Як хлющ, розтуди і нехай! Мабуть, ціле відро
бухнула! Все. Амінь штанам! їх же не можна мочити. Не натягну-у-у!
В очах потемніло.
Я відключився.

СИПО-КІЙНО!
(За Андрієм Крижанівським)
– Ей, кебаб, люляй сюдиі
~ Не кебаб я, а критик! Зрозуміло тобі, дитя прерій? І, між іншим,
хто все-таки спалив Карфаген?
– Ага, знаєш, що я – Криж-Анївський?! Кльо-во! Невже читав? Що тоді
ще?
– “Лідер опозиції”. “Гномо сапієнс”.
– А “Крижану усмішку”?
– Теж. Кайф. “Бабця з Копенгагена”- рахат-лукум. “Телефонна пригода”-
фуете! “Стрибок з Парнасу”- пам’ятник з білого мармуру тобі ставити!..
– Мерсісікаю за компліментарій! І-просю до ресторації. На предмет
тет-а-тет. Подумаємо про вічність.
Окулярчики знімає:
– Карбова-ніц! Некредоздатний!
– Нюанс! Що-критик сплачував поетесам компліменти?
– Сміється той, хто сміє,- зуби вишкіряє, очиці жмурить, але
озирається, ніби хоче гримнути “Міліція!..”
Міліції нема. ‘ -(“Хіба за барки його бульдозерне? Сипо-кійно. Буфет.
Подвійним не звалю”).
– А що таке пам’ятка – знаєш?
– Ні!
– Там ятка. З плодовитоягідним. Напишеш рецензію? Га? Для тлустого
часопису? Охроталанови-ту. З принципово класових позицій?
За таке й канделябром можна. Гуляй, Дусю…
– Ах ти ж,- зводжусь,- камбуз, сієста, архівний кажан…
– А ти-шифоньєр. Пощезни, медузо обмороч-.на!
(“Сипо-кійно. Ні, ми не всі від мавп-не варто ображати ослів!”)
‘- Ти – халепа з хеппі ендом,- видаю культурно.- Вовни теперечки
настрижу! У!
– Знахабнілий гумористі- це він.
– Борець літературного фонду!- це я.
– Модерняга в білих тапочках! Першовїдкривач пляшок!- він. ‘ – Нижчий
духом!!!-я.
Хрясь по носярі. Лечу.
У нього – метр дев’яносто дев’ять. Мастодонт. А я? Концерт для
скрепки…
Хрясь!
…Сунична галявина.
Цілющі ягоди смачно цибають у кошик (“Редакторський?”).
Поринаю, в екскурс.
Дебелий критик. Кулацюри – як праски. Гуркало! (Гурк! Ало…), А
рецензухи не хоче утнути. На сатирика! Боїться. Кого? Чи: Аладдіну все
до лампочки?
Мізки масажую. Думки юрмляться в голові…
Поетам – ву-аль! У них є свої дантисти…
А тут…
Зате:
Сатира – меч! Не панегірик! Сатира – перець, Не безе…
А це – все.

СИРОЇЖКИ ДЛЯ ПРИЙМАКА БАБИ-ЯГИ
(Інтерв’ю з Валентином Чемерисом)

Я повертався з лісу. В електричці, позираючи на кошик з грибами,
міркував: чому це ми, літератори, часто пишемо про мисливців, риболовів,
а ось .Яро тихе полювання – вряди-годи. Тоді й вирішив на цю тему взяти
уявне інтерв’ю в прозаїка-гумо
риста, досвідченого збирача ї знавця грибів Валентина Чемериса:
Спочатку ознайомлю письменника зі своїми роздумами і запитаю:
– Ви б змогли, Валентине Лукичу, експромтом скласти, наприклад,
невелику байку з життя грибів?
– Будь ласка! Мухомор гордо стояв серед лісо-’ вої галявини і говорив
Білій поганці: “Як це чудово, що в лісі ще ростуть їстівні гриби і нас
не чіпають. Що буде з нами, отруйними, якщо вони зникнуть…”
– Дякую. А коли б видавництво “Веселка” замовило твір для дітей про
гриби? ”
– Я б створив повістину щось на зразок “Вітя + Галя + Боровик Петя,
або Друга дуель у селі Зелені Чаплі”. Сюжет такий. Вітя знайшов великого
гриба і подарував Галі Козачок. Це побачив Петя, який теж не байдужий до
дівчини. Ну, а далі, як мовиться, комедія, та й годі…
– А фейлетон?
– Прошу. Ось, наприклад, початок: “Все почалося з реклами: “Якщо ви
захоплюєтеся збиранням грибів, то в нашому магазині “Жар-птиця” можна
придбати сумочки з портретами відомих грибознав-ців, спеціальні ножі,
одяг, взуття, рідину “Живи, комарику!” Словом, у магазині все е, чого у
вас немає”. Але… Ось саме в цьому “але” знову ж таки-й ахіллесова
п’ята…
– Однак, на мою думку, слід було б починати з гуморески.
– З великою радістю можу запропонувати різним газетам і журналам, а
також передачі “Від суботи до суботи”, у майбутньому, зрозуміло, навіть
в комплекті, гуморески з такими заголовками: “Гамлет збирає опеньки”,
“Сироїжки для приймака Баби-Яги”, “Сморчки: сучасна трактовка”,
“Музикальний підберезовик”, “Закохана печериця” і т. д.
– Цікаво, чи написали б ви що-небудь ліричне?
– Ой ти, перше кохання!.. Молодий журналіст в автобусі – чого в
дорозі тільки не буває!- познайомився з чарівною дівчиною, котра їхала
по гриби. Журналіст закохався в неї – так починається щастя!- з першого
погляду, негайно змінив маршрут і опинився з дівчиною на лоні природи,
тобто в лісі. Як наслідок цієї історії, симпатичний юнак від редактора -
з профілактичною метою – одержав догану за невиконання спецзавдання
“Облава на донжуанів”, зате опублікував талановиту притчу про гриби і
був відзначений підвищеним гонораром. Твір може називатися “Нам спокій
тільки сниться після дощику в четвер”.
– А якщо на епічний твір замахнутися? .Наприклад, на історичний
роман?
– Чому б ні? Хоч я й не класик з туманності Андромеди, але пропоную
ось таку фабулу. Всемогутній Абу аль-Сіремеч, володар Мандриківських
плес і долин, страшенно любить трюфелі. Він дізнається, що далеко за
горами, за пустелями існує царство Трюфеліанське № 3, у лісах якого
трюфелів стільки, скільки в плесах Мандркківських – щупаків. Абу
аль-Сіремеч вирішує свою доньку КІ-савію Фанаберійську віддати заміж до
чужого краю, щоб ото породичатися з володарем трюфелевих багатств… ,
Уявного інтерв’ю до кінця я не здійснив, бо електричка прибула в
місто.
Я вийшов на пероні зателефонував-експериментувати спокушає свіже
повітря!- Валентину Лукичу, розповів про заочне інтерв’ю.
– В основному згоден з вами,-сказав письменник,- Щоб не морочити
голови, додам: про гриби ще можна написати пригодницьку ї пародійну
повісті, міжнародний фейлетон, східну трагедію, відшукати щось з
давньоіндійських джатак…
-А за гумористично-фантастичний роман, де б Ішлося про гриби, взялись
би?
Однак відповіді я не почув. Таксофон виключився. Знову турбувати
письменника було незручно. Та хіба й так не ясно? Валентин Чемерис
пробував свої сили в жанрі веселої ненаукової фантастики, і вдало. Отже,
до наукової – тим паче, у вік НТР- рукою подати.
Не святі… фантастичні романи пишуть.

ДИСКУСІЯ-СЮРПРИЗ
(За Юрієм Прокопенком)
– Алло! Друже! Я дзвоню з автомата. Написав гумореску. Сюжет
вималювався нехитрий, хоча ситуація неймовірна. В загальних рисах,
дозволь зауважити, дотепна річ. ”
– Тоді друкуй!
– Але спочатку в мене виникла невиразна підозра, а потім з’явилася
тверда упевненість, що…
– Тоді не друкуй!
– Однак- скільки сил затрачено, важко уявити!
– Тоді не тягни резину – друкуй!
– Розумієш, ця гумореска – матеріал для повісті. Можу взяти у
співавтори. ‘- Тоді не друкуй! -
– Кожна фраза бабахкає. Специфіка жанру. Соло на флейті…
– Тоді друкуй!
– Ти що? Перерізати бікфордів шнур? Вся громадськість на ноги
підніметься… <
– Не друкуй!
– Ех, пропаща ти людина, словом, пароль на хвилину! А ще’-друг
дитинства! Ти-жахливий тип! Хоч міняй професію…
– Тоді друкуй!
– Аварійна ситуація…
– Не друкуй!
– Гм, рятівна ідея:, використано технічний хід…
– Тоді друкуй!
– Правда, в творі е один, щиро кажучи, недолік…
– Не!..
– Сам по собі недолік зовсім несерйозний…
– Тоді дру!..
– Але…
– Тоді…
– Та розумієш…
– Друкуй!!
– Уяви собі…
– Не друкуй!!!
– Що ти заладив – друкуй, не друкуй! Я ДО тебе за порадою, а ти
згущуєш фарби. Ти що – в стані афекту?
– Якщо маєш стільки сумнівів, то навіщо публікувати гумореску?
-Ти що-збожеволів? Оригіналі Фаталісті Я її вже надрукував. Протри
очі. В останньому випуску бібліотеки “Перця”, Ага, сюрприз? Отож-бої

МИРОВЕЦЬКА ТЕЩА
(За Григорієм Шияном)
Давно доведено, що будь-яка новина облітає село вдвічі швидше, ніж
космічний корабель земну кулю. А та звістка, що в “Перці” надруковано
гумореску “Цегляна огорожа”, шугонула по Цибулівці, мабуть, ще швидше.
Адже майже кожна друга сім’я в селі передплачує популярний журнал. І
суть не в тому, що в ньому з’явилось моє творіння, для мене це не
вперше, собака зарита в змісті гуморески Написав я про бригадира
будівельників Панаса Овер-ковича Макуху, який з колгоспної цегли
вибехкав собі огорожу. Без ущербу сімейному бюджету, звичайно. Герой у
мене зветься Макухою, але усі впізнали в ньому… Василя Петровича
Смаленого, ватажка наших теслярів. Тепер хоч на вулицю не виходь.
Молодчина,, кажуть, добряче ти, мовляв, підсік Петровича. Наче в око
вліпив!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Грудень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Підписка

  • Цікаве