жде… Треба надумати, де то його цілісінький день діти,-насміхається
Федір, продираючи очі, як уже сонце геть-геть підіб’ється.
Кепкує Федір із свого несподіваного щастя й радіє йому. А проте сам
не знає, чого частіш почало западати йому на думку його трудове життя у
своїй кривобокій хатині, його Хівря – така клопітлива та неспокійна.
“Добра була вона жінка!”-дума він, і туга, тихо підкравшись, щипає його
за серце, в душі жаль прокидається: чого Хівря так швидко вмерла? “От би
коли зажили з нею! Не клопоталися б: все є… Не привів же
господь!”-дума Федір, а жаль розростається в його душі дужче, копирсає в
серці глибше; йому вже шкода й свого трудового життя.
– Хоч і важко було, часом гірко було, а все було чим жити, об чому
клопотатися! А тепер? Усе є, всього доволі, а жінки немає, дочки
немає… пропала сім’я! Все врозтіч пішло, шкереберть закопирсало! –
трохи не з плачем скаржиться Федір.
Поки ще жив у дворі, у прикажчиковій хаті, то було йому хоч з ким
погомоніти, словом перекинутись, і туга його не так діймала. А як
перейшов він у садок, у свою хату, як зостався сам собі, без роботи, без
клопотів,- тоді туга, мов гадюка, вп’ялася в його серце, немилосердно
ссала, кусала. Важкі думки окривали його голову, не давали ніччю спати.
Він не знав тоді, що йому робити, де себе подіти.
Частіше та частіше він почав звертати до підвального. Посидить,
погомонить і півкварти додому принесе. А горілка в підвалі смаковита та
добра!
-Дницеї- промовляє Федір до пляшки.- Заговори мою тугу!- і витягне
зразу до половини.
Загорить, запече коло серця, ‘розіллється по тілу якась тепла
радість; голова піде кругом, якісь легкі думки її вкриють.
– А все-таки панів кум – от що! – усміхається сам До себе Федір,
лягаючи спати.
Роздобрів від такого життя Федір, потовщав. Був колись сухий та
замлілий, а тепер?.. “Шия в нього – хоч обіддя гни, пика – як не лусне,
очі жиром запливають, сам у шкуру не втовпиться!”-кажуть про нього
дворові.
Добре Федорові, та ще й як!.. А Марині? Та й Марині в горницях не
лихо. Ходить Марина в тонкому біллі, носить Марина дорогі та пишні
убори, їсть Марина смачну та ситу страву, п’є солодкі чаї. Роздобріла
Марина, вибілилася, мов та панянка. Сонячна пригара зійшла з її повного
обличчя – біле воно в неї та рум’яне, мов те яблучко наливчате, й тіло –
недавно ще шорстке та жилаве, пом’якшало, налилося; руки й ноги – мов ті
кругляки виточені, кругом груди – в обійма не вгорнеш, а стан круглий –
рукою не обхопиш… Як іде Марина, то й земля під нею угинається!
Покойові кажуть, що Марину панське око пушить, бо чогось на неї дуже
пан задивляється. Та як його й не задивлятися на таку козир-дівку? Як
надіне Марина сорочку тонку лляну, затягнеться поясом шовковим та
обстебне на собі керсетку, а керсетка як не трісне в грудях, то хто
втерпить не глянути на неї? Чиїх очей не візьме на себе? Що ж Марина
повинна робити, щоб на неї не задивлялися? На те й очі, щоб дивитися! Та
й який з того прибуток, коли її будуть обминати? Яка Їй втрата, коли хто
подивиться?
– Хай дивиться – не поживиться! – каже Марина, граючи веселими очима.
Що божого ранку виносить Марина в світлицю дитя на погуляння.
Світлиця якраз поруч із кабінетом, де Олексій Іванович пробуває. Марина
чує, що він уже встав, щось нишпорить, чимсь стукає. Знає вона й те, що
Олексій Іванович так любить свого сина. А коли любить, то чому йому на
нього не подивитися, не порадувати очей?
Марина подає звістку: або стихенька пісню заспіває, або зачукика
малого.
– Уже Петрусь встав. Піти подивитися на малого,- каже собі Олексій
Іванович.
Виходить, погляне, -спитає, як Петрусь ніченьку спав.
– Мамка хвалилася-добре спали,-наче в дзвінок задзвонить, одкаже
Марина, кинувши скоса оком на пана, потім переведе любий та добрий
погляд своїх чорних іскрявих очей на невеличке Петрусеве личко, що
приткнулося, мов до рідної матері, до її лона.
– Ти гляди, не дуже його пригортай до себе, щоб у головку не
замулило,- каже Олексій Іванович.
– І чого б таки було йому мулько? – одказує, всміхаючись, Марина.
– Подушечок підмостила? – регоче Олексій Іванович, кинувши лукавим
оком на Марину.
– От ще вигадайте що! – махає Марина головою і, окрутнувшись на нозі,
повертається до нього своїми круглими, наче виточеними плечима та
широкою спиною.
У Олексія Івановича очі загоряться, чогось серце шпарко застукає.
– Ти, слухай,-каже він якось глухо, мов йому що зітхання затнуло,- ти
не дуже крутися, щоб часом не впала…
– Не заб’юся! – щебече Марина.
– Та ти, певно, не заб’єшся… А он воно…
– Хай господь милує, щоб я його впустилаї – жахається Марина й знов
щебече.- Як таке манісіньке, гарнісіньке та впустити? Та я б сама себе,
сучку, розірвала!
– А все-таки стережися. Береженого й бог береже! – каже Олексій
Іванович, мерщій ховаючись у кабінеті.
Чого? – Про те він знає, а Марині яке діло? Марина гуляє по світлиці
з дитиною сама. Сумно їй, сумно й дитині. Чому ж їй не заспівати, не
забавити хлопчика?
Марина співає, а її тонкий та дзвінкий голос доноситься через стіну
до Олексія Івановича, пестить його вухо, веселить серце.
“Гарна ся дівчина Марина,-дума Олексій Іванович,- з себе красива й
весела придалася. А це для дитини добре: його малі очиці веселитиме
краса вродлива, його невеличке серце радуватиме пісня весела, радощі та
веселощі вистилатимуть його невеличку душечку, і виростатиме хлоп’я не
похмуре та вередливе, а спокійно-веселе та добре…”
Ясно та легко стає на душі в Олексія Івановича.
– Треба Марину чим-небудь обдарувати. Вона ще краще буде сина
глядіти,- каже він і дивись – викотить до неї в світлицю таляра або
золотого.
– Лови! Хай пограється хлопець,- гукне на Марину.
Марина візьме, підносить ту іграшку до очей малого, повертає перед
ним на всі боки або покотить по долівці.
– Кіть-кіть! – забавляє, аж поки не обридне дитині та іграшка, поки
не почне воно очей од неї одвертати.
– Нате вам назад. Уже не хочуть панич гратися, награлися! – каже
Марина, просуваючи свою круглу руку крізь двері.
Дивиться Олексій Іванович на ту пухку руку й дума: “Та й чесна яка
душа в сієї Марини! Друга потаїла б гроші, сказала б-десь закотилися, а
вона- ні… Чесна душа!”
– Хай у тебе будуть! – каже він – Нащо воно мені! Ще загубиться!
– А загубиш, то не чия втрата – твоя: я тобі Їх дарую.
– Спасибі вам, паночку! – дякує Марина.- Я сих грошей ніде не діну.
Заховаю їх далеко-далеко, та тілько по неділях буду на них дивиться!
Весела Марина мерщій окриється з тим подарунком, кожному хвалиться, у
вічі тиче. Побіжить з ними й до батька.
– А мені сьогодні ось що пан подарував!
– За віщо ж він тобі подарував? – пита Федір, уже лизнувши й гостро
поглядаючи на Марину.
– Я не знаю… За те, мабуть, що дитину гляжу.
– То-то гляди!.. Бач, яка гладка стала,- відмовляє понуро Федір.
Чудно Марині, що таке батько плеще на неї. Там покойові їй проходу не
дають: пройде вона – очима так і проводять, за спиною регочуть; а тут
ихе й батько туди ж: “гладка” – каже… “Ну, то що, що гладка? Гарно
було б, коли б була гостра, як шпичка? То хоч глянуть є на що, а то
кілок кілком!.. “Гляди!” – каже… Кого гляди? Дитину ж он гляжу, з очей
не спускаю… Кого ж іще глядіти?.. Чи, може, це про те, що з паном
іноді жартую?.. То що ж? Він кум мені, я в нього дитя приймала… Хіба
пожартувати з кумом не можна?”
Вернеться Марина в горниці сумна-невесела… Стріне її Олексій
Іванович.
– Чого ніс похнюпила? – спитає, ущипнувши злегка за щоку.
– Гетьте, не лізьте! – скрикне Марина.- Он мені всі голову прогризли
вами.
– Хто – всі? – допитується Олексій Іванович.
– Хто? Дівчата… батько…
– А тому старому дурневі чого ще забажалося?- суворо спитає Олексій
Іванович – і одійде.
На цілий день після того й сварки, й гомону по всьому дому. Ніхто
нічим не вгодить Олексієві Івановичу: і те не так, і друге навиворот!..
Перешиває Олексій Іванович дівчат – на гречку, як кажуть, переганяє.
Піде в садок проходитись, до Федора заверне.
– А ти, куме, що там дочці чорт батька зна що плещеш?
Дивиться Федір сонними очима на пана. “Що ж я плескав їй? Коли?” –
думає і не пригадає.
– Гляди, Федоре, щоб не прийшлось розкуматися! Не знаю, хто тоді в
накладі зостанеться,- сердито скаже й піде.
“Розкуматися!-думає Федір.-Як то розкуматися? Ще такого не видано
було на світі… Та хто ж то вигадав таке? Хто довів до пана? Невже
вона… глади-маха?..”
І мороз лютий так не охолодив би Федорового серця, як та
думка-догадка. Здається, Федір і захмелився добре на сьогодні; отже, де
той і хміль дівся! В голові тілько гуде та на серці холоне.
Федір кинувся знову до підвального, приніс додому вже цілу кварту.
Сів, почав пити. П’є, п’є – не бере.
– Чи не помилився, бува, підвальний? Чи не всипав води замість
горілки? – промовив Федір і випив усе дощенту.
Сумно Федорові, нудно. Хотів піти проходитися – ніяк не встане;
схилилася голова – голови вгору не зведе, вона в нього, мов на мотузці,
на всі боки хиляється.
– А що, Федоре, панів куме! – ледве ворочаючи язиком, вимовляє
Федір.- Дожився? Здибало тебе щастя, що не втрапиш, як і відкараскатись
від нього? Еге, щастя, що трясця… Бач, як тебе стрепенуло!..
“Розкумаймося”, каже… Що ж? і розкумаймося! От комусь завгориш! Ще,
брат, Федора сплоха не зігнеш… Гнули його в три погибелі всякі недолі,
гнули, як лозу на каблучку… А що – зігнули?.. Виприснув Федір, як
клинець з-під обуха… І тепер виприсне… Ти його туди, а він тобі –
відтіля! Що ти йому зробиш? В’юн Федір! – і він на всю хату зареготався.
– Бодай уже всі так в’юном звивалися, як звивається Федорове серце! –
скрикнув він трохи перегодом, ударивши кулаком по столу, й заплакав.
Довго ще він сам із собою отак розмовляв, реготався та плакав, поки
не знеміг і, схилившись на стіл, не заснув.
Цілий тиждень після того отак кружляв Федір. Не. знав він за той
тиждень другого шляху, як із дому до підвального, а від підвального
додому. Крадькома він садком прокрадався туди, брав кварту горілки й
крадькома повертав додому, щоб, бува, не стрінутися з ким. Він почав
боятись людей, боявся рідної дочки, себе самого боявся. Не раз йому
западала думка: втекти куди-небудь, забігти без вісті, світ за очі. Все
одно де не пропадати… Він і так пропада. Нема в нього нікого, кому б
він сповірив своє горенько: рідна дочка – і та йому ворогом стала… Он
щось таке панові наклепала… Уже ж би він не виссав з пальця того, що
казав ото… Видно, вона йому про щось довела… Може, вже й близька
стала?.. Пани заздрі на ласощі… Що кума -то дарма!.. Як у серці нема
бога, то гріха не страшно… “А що, як то правда?”-думав Федір, і та
його думка наче ціпом по голові молотила, серце наче ралом драла. “Куди
ж ти втечеш від тієї думки? Немає на світі від неї другого втьоку, як на
той світ; немає іншого захисту, як під землею!”- думав Федір. “Ні,
брехня!- втішав він себе, позираючи на пляшку,-є залити-втопити!” І
Федір заливався, щоб забити собі памороки.
Певно, що він би таки їх забив, якби сама доля не допомагала йому їх
збутись іншим побитом.
Через тиждень після того, як пан нахвалявся з ним розкуматися, бариня
вперше після родин зволоклася з постелі. Суха та замліла ігісля недуги,
вона аж світилася і, обпершись на руку покойової Хвеньки, пішла
проходитись по господі.
– Мамка! А где Пьер?-спитала вона про сина, зустрівши мамку.
– Нянька панича понесла гуляти.
– На двор?.. Как би не простудила маленького!
– Ні, бариня, по хатах,- відказала мамка. .Бариня пішла далі. Пройшла
гостинну й залу. Все кругом неї блищить та сяє, все веселить очі.
– Кажись, все в порядке,- шепоче вона, простуючи до кабінету.
– Отвори,- стиха наказує Хвеньці.
Хвенька відчинила двері. Бариня ступила на поріг та так опукою й
посунулася додолу. Зачепилася вона, чи від чого – мов два знало! – впала
додолу…
Олексій Іванович мерщій підбіг до неї, підняв з долівки, положив на
крісло, щось підніс у пляшечці, давав нюхати, натирав виски.
– Вон! Вон!-обмираючи, шепотіла бариня. Потім почалися сльози,
посипалися прокльони.
До тих сліз і прокльонів додав свого репету й Петрусь із крісла, де
лежав він, вимахуючи голими червоненькими ніжками.
Прибігла мамка й мерщій винесла Петруся, а бариню перенесли в спальню
й знову положили в постіль.
Через годину після того Олексій Іванович виїхав з двору шляхом на
город, а через другу – серед двору проти вікон барининої спальні вивели
Марину в драній сорочці з зав’язаними на спині рукавами, посадили на
набиту сміттям підрешітку, почали стригти довгу косу, мазати голову
дьогтем, натикати пір’ям, а баринині покойові по одній підходили до неї
й плювали їй у вічі.
За що? Через віщо? Що зробила вона таке? Ніхто нічого не знав. Так
бариня наказала – та й годі!
Одначе Хвенька шептала жінкам та дівчатам, що тілько вона одхилила
двері в кабінеті, як звідти, мов стріла, вискочила розхристана Марина,
зачепилася за бариню та так її на долівку й повалила.
– Чого ж вона там була в кабінеті? А пан же де був? – допитувались
жінки.
– Та й пан же там – з нею!
– Он воно що! – рішали молодиці, а дівчата, похнюпившись, лукаво
всміхалися.
Федір спав п’яний, як нестямний грюк у вікно збу* див його.
– Хто там? Чого?
– Федоре, панів куме! Іди подивися, до якого шлюбу твою дочку
наряджають! – гукала на весь садок прикажчикова жінка, що з першого разу
зненавиділа Федора.
У хату вскочили два лакеї і, схопивши Федора під руки, не дали, як
кажуть, і вгору глянути – повели в двір. Федір, закустраний та заспаний,
хилився поміж лакеями то на той, то на другий бік.
– Аж ось і архірея ведуть! – хтось гукнув з купи, що кругом обступила
Марину. Купа зареготалася.
– Розступіться! Розступіться! – гукали лакеї, підводячи до купи
Федора.
Народ роздався. ‘П’яного та заспаного Федора підвели до дочки й
поставили проти неї.
– Подивися на свою кралю!.. Бач, як її нарядили! – злісно гукала
прикажчикова жінка. ”
– Марино-о!-тілько й зміг вимовити Федір, захитався і, як сніп,
повалився їй під ноги.
– Бач, як батько кланяється низенько своїй чесній дочці,- базікала
прикажчикова жінка. Другі всі мовчали та якось понуро дивились…
Це зразу щось як свисне, лясне!.. Марина нестямно скрикнула,
схопилася і, мов навісна, кинулася з двору. Баринин кучер Самійло з
гострим батогом гнався за нею й чесав по чім попало. Марина в драній
рядняній сорочці, що кругом неї так і майтолалася своїм дрантям, мов
вітер, мчала з двору в поле. Люди назирці її проводжали.
– Ач, як вивірчує!..- гукала, заливаючись реготом, прикажчикова
жінка.
Та народ уже не реготався. Дехто з повними сліз очима поглядав у
поле, як Марина, нестямно лементуючи, тікала; другі боязко озиралися
назад, де серед двору лежав блідий, як смерть, Федір. Усім стало якось
моторошно, страшно-Як загнав Самійло Марину аж геть за могили, що вже її
стало не видко, і вернувся у двір, то і Федора прибрали з-перед
барининих вікон. Його понесли до того ж таки Самійла на конюшню. Навіщо?
Прочуматися? Похмелитися? Ні, щоб проспався… Бариня на другий день
звеліла задля батька інше похмілля готувати. Самійло хвалився, що аж три
канчуки звелено в сирівці намочити. Та, видно, Федір, хоч і обмерлий
був, а про те догадався. На ранок його вже не було в конюшні; шукали по
всьому двору й садку, та ніде не знаходили. Кинулись у нову хату – аж
Федір висить безпечно собі на трямку в сінях…
Одрадяни, почувши про те, наче потетеріли. Та кара над Мариною, що
придумала їй бариня, та нагла смерть Федорова, мов страховище яке,
стояли перед їх очима, а в серці, на самому дні збентеженої душі,
ворушилось гірке почування, що то з кожним може таке статися, і ніщо в
світі не оборонить їх від того…
Пригадали вони тоді, що дід Улас плескав, як вони завидували
федоровому покуманню… Недаром він тоді казав: “Тоді скажеш – гоп, як
вискочиш!..” Недаромі.. О, той дід із нюхом!..
А тут ще після того через два дні й Самійло повісився в конюшні.
Любимий баринин жеребець пропав. Бариня кликала до себе Самійла,
допитувалася, від чого? Покойова Хвенька хвалилася, що бариня дуже
гнівалася, наказувала Самійлові, щоб він пам’ятав, що вона йому жеребця
не забуде. Самійло вийшов од барині дуже похмурий, а на другий день узяв
та й повісився.
Самійлова смерть так бариню чогось налякала, що вона з ляку трохи не
вмерла. Цілих два тижні лікарі не одходили од постелі недужої; гонці за
гонцями раз по раз літали верхи то в город, то в Одраду. Як трохи їй
полегшало, болящу перевезли в город, а на зиму вона з сином поїхала за
границю та вже більше й не верталася звідти.
Не вертався в Одраду й Олексій Іванович. Дім звелено було забити,
прислужників розпустити. Спустіло зовсім дворище, у ньому тілько
прикажчик зостався, та й той хваливсь, що в дворі небезпечно…
Люди гомоніли, що кожної ночі якась біла тінь виходила з Федорової
хати й прямувала до панського будинку, під барининими вікнами чогось
жалісно вила і все неначе когось викликала. А в садку десь набралися
сичі та сови і в самій гущавині сумно-сумно перекликалися…
Де ж Марина ділася?.. Марина безслідно зникла, пропала. Одні казали,
що, мабуть, вона себе в глибокому ставку або в колодязі поховала; другі
догадувались, чи не подалась, бува, на вільні степи, бо де-небудь би
проявилася, а то ніхто нігде її не бачив, нічого про неї не чув, наче її
земля проглинула…
Одрадяни тому не дивувалися. Хіба мало їм доводилося бачити всякого
дива на своїм віку? Спершу погомоніли трохи, а потім і забули.
Одно тілько їх дивувало: чого це дід Улас став такий бадьорий та
жартівливий? То було коли-не-коли хіба за хлібом присуне в село, та
смутний, та сердитий: і того лає, і другого костить. А то трохи не щодня
плентається по селу. Підмогоричив бабу-шептуху аж тричі на тиждень пекти
йому буханці.
– Надолужила мені лемішка з бриндзою! Осточортіла й каша з салом!
-скаржився Улас.
– Буханця, діду, закортіло? – питались люди.
– Атож… Хоч злидні, та з перцем! Не хоче кишка простого хліба –
буханця їй подавай! – жартував дід.
А це чутно, що Улас збирається зимувати в степу. Клопочеться за
провіантом на всю зиму, щоб доставили йому не на старе становище біля
села, а на літне – в степ, верстов за двадцять або й того більше.
– Чого це так у степу заманулося зимувати? – пита прикажчик.
– Повітря там просторіше, для отари здоровіше-Тут, біля села – ліси
та яри, звір шкодить; а там, як у бога за пазухою! – одказує Улас.
– Та з тебе ж, діду, там дудка буде!- регочуть люди.
– А як буде, то хтось заграє! – жартує Улас.
– А як же ти, діду, будеш сам зимувати?
– Чого сам?
– А з ким же?
– З самицею! – регоче дід.
– Ото! Чи бач, чого забандюрилося старому? – кажуть жінки.
-На старість воно так завжди: сивина в бороду, а чорт у ребро!- одно
жартує Улас.
– Гляди, діду, щоб він тобі не проломив йогої
– Стара кістка й чортові не подасться! Регочуть люди з смішних
дідових вигадок, і дід регоче, та все збирається у степ зимувати. Набрав
собі борошна, буряків, капусти, картоплі й скрився з села на всю зиму.
На весну він знов перекочував до села, тілько вже не сам, а з
помічницею. За його отарою приплелася якась чорнява огрядна молодиця з
невеличкою дівчинкою на руках.
– Що це, діду, за молодиця з тобою? – питають люди.
– А вам що за діло?.. Молодиця та й годі! – суворо відказує дід.
– От ти й знай: ішов сам зимувати, а вернувся з самицею та ще й з
саменятком! – поривалися жартувати жінки.
Дід мовчав. Поміж людьми ж ходила чутка, що молодиця – його небога,
сестрина дочка, з далекого села, зветься Пріською; була замужем, та
чоловік умер,- ото дід і взяв її до себе за помічницю.
Вийшла воля і дивне диво: одних до домівки привела, других з домівки
підвела. Скілько-то панів не пережило її,- померло! Зате багато
кріпаків, пропащих та померших, знову найшлося, ожило! Мов ті козачки по
весні, що, як сонечко ясне пригріє, вилазять з непримітних щілинок, так
вони, не знать звідки, поналазили в села та хутори.
Старий Башкир теж не пережив волі – помер; зате з дідової небоги
Пріськи та стала Проценкова Марина. Так в один день, взяла Марина та й
переродилася з Пріськи! “Я,-каже,-не Пріська, а Марина!” й одра-дяни
зразу признали її. Хоч Марина постаріла й понік-чемніла трохи, отже всі
признали її за панову куму. Дехто хвалився, що давно її пізнав, ще тоді,
як дід Улас перевів її в село до баби-шептухи, та, знаючи, якого лиха
довелося їй запобігти, мовчав.
Може, то була й брехня, тілько з того часу ніхто її не звав Пріською,
а Мариною, а найбільш – пановою кумою. Згадали одрадяни те чудне
покумання, а ще чудніше розкумання. Сама Марина їм повідала, як. вона,
тікаючи світ за очі, набрела на панську отару. Видно, вона була дуже
страшна тоді, бо всі вівці так урозтіч і кинулися; одні собаки не
злякалися; вони обступили її кругом і, не налучись на той час дід Улас,
певно, розірвали б. Що далі було, вона не пригадає. Знає тілько, як вона
опам’яталася. Була тоді ніч темна та невидна; дощ, як із відра, лив;
грім на весь світ гукав, блискавиці безперестанку світили. Де вона була
– не знала: під нею солома шелестіла, на ній рядно лежало… То, певно,
був якийсь захист, бо чутно, як дощ шумів, а кругом неї було сухо. Це,
розказувала вона, щось замурчало, а далі закашлялося.
– Хто то? – спитала Марина.
– Заговорила!.. Слава богу, заговорила!-почула вона чийсь голос.
Як уже розвиднілось, пізнала вона діда Уласа. Він біля неї, мов коло
малої дитини, ходив, із своїх рук годував і напував, поки вона зовсім
очуняла. На зиму в степ перевів, у землянці цілу зиму держав, на світ не
показував, поки в неї коси не одросли. На весну, як знайшлася в неї
дочка Килина, він перекочував з ними до Одради, ще ціле літо при собі
держав та вже восени поселив у баби-шептухи, наказавши, щоб вона себе
видавала за його небогу Пріську.
Отак розказувала одрадянам Марина, й люди, слухаючи її сумну
приповістку, йняли тому віри.
– Слава богу,- казали вони,- вже такого далі не буде. Минулися нашим
ворогам їх розкоші, увірвала свята воля того налигача, що в’язав нас;
охляне тепер несита пелька, що нас поїдом їла, та ще й як охляне, як
разом із людьми та й землю одберуть! – гомоніли люди, важко зітхаючи та
заздро поглядаючи на степи безкраї, лани широкополі та ліси
темносизі…- Все то наше буде! От тілько треба слушного часу підождати.
Що вони нам наділи ті, мов на сміх, тичуть? Та ще кажуть – і за те
плати! Яка плата, коли воно наше, нашими слізьми та кров’ю полите, нашим
потом та руками здобуте? Брехня то все, вигадки панські!.. Не брати
наділів, не брати! До слушного часу підождемо-все віддадуть, дарма
віддадуть!.. До слушного часу, братця, до слушного часу!
По всіх сторонах, з одного краю до другого, заходив кріпацький
викрик: “до слушного часу”, збентежив кріпацькі надії, заморочив їх
задурені голови. Всі в одну шкуру затялися:
– Не хочемо наділів! До слушного часу підождемо!..
А найбільше всіх башкиряни:
– Луснула стара собака, а щеняти не страшно! – гукали вони.
За другими – й одрадяни. Виїздив до них становий, справник; мировий
приїздив з опікуном, сам панич завернув, молодий та бравий, як дуб,
рослий.
– Хлопці! Раю вам наділи брати, бо вам же гірше буде,- казав він,
виступаючи поперед опікуна.
– Чули ми се не од тебе одного! Ти краще свою хрещену матір наділи за
те, що тебе он якого виняньчила! Ось приведіть лишень сюди Марину, хай
подивиться на свого хрещеника. Якби була знала, то малого б у колисці
придушила, щоб і світу не паскудив!- одказували паничеві одрадяни.
Утік Башкиренко від своїх колись тихих та покірних одрадян,
наслухавшись від них глузу та посміхів. А через тиждень в Одраду москалі
найшли, різками накидати панські наділи. Та не такі одрадяни стали, щоб
послухатись: вони й березову кашу поїли, а від наділів все-таки
одкинулися. Дехто й в царському домі, де великі вікна, посидів,
казенного хліба чимало переїв, а наділів не схотів брати.-Огороди та
хати- хай за нами, а наділів не хочемо! – в одну шкуру плескали
одрадяни.
На тому уперлися – так по них і сталося. Через півроку вийшло, що
панич їм огороди дарує, аби тілько підписали викуп.
Спершу й на тому затялися.
– Які там подарунки, коли воно наше? Споконвіку там жили, діди та
прадіди наші на тому пробували,- що ж там дарувати й що підписувати? Ми
– люди темні; може, там такого напишуть, що й знову неволі бути… Не
хочемо підписуватись!..
Та свої діди збили.
– Беріть, дурні, якщо дарують, дарованому коневі в зуби не дивляться!
Пишіться, що огороди беремо; на наділи тілько не пишіться. Наділи й так
не втечуть від нас,- раяли діди.
Так написали, підписали й втихомирилися. Поміж другими дістався
огород і дідові Уласу. Хоч на самому краї села, аж за майданом біля
зимового колись Ула-сового становища, отже, огород чималий, а найкраще
на ньому-хата: нова, простора, з великими вікнами. Старий Башкир років
за три перед волею вибудував її задля чередників та вівчарів. Тілько
недовго довелося їм користуватись тією хатою. Як умер старий, то череду
й отари розпродано, а хата зосталася пусткою, поки ото не дісталася
дідові Уласу.
– Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкунові, як дід Улас,
вона личить; отже, хай і він попотов-четься. Він звик на просторі,-
казали одрадяни, та не вгадали.
– Не звик я в чотирьох стінах топтатись та хатніх клопотів слухати,-
казав дід Улас Марині, перевівши її в свою хату від баби-шептухи.- Піду
на степи, Може, де задержалася хоч невеличка отара. Дурно за вівчаря
стану, аби біля овець, бо вівця – смирна собі, лиха тобі ніякого не
заподіє,- одно плескав усю зиму дід Улас, а на весну зібрався й подався
кудись із села, кинувши на догляд Марині свою хату з огородом.
– Хай вона тобі буде… Он у тебе дочка мала, а в мене – нікого. Як
вернуся та вмру – поховаєш, а не вернуся-живи собі!-додав, прощаючись.
Підписавши умову з одрадянами, Башкиренко, як тілько заполучив викуп,
зразу й майнув заграницю, а одрадяни засіли на своїх огородах. Хто мав
який-небудь шматочок свого поля, сяк-так його шкрябав, засівав; а хто не
мав – приставав за половинщика до того, в кого було поля багато; панська
ж земля зоставалася неорана, несіяна. По широких ланах, де колись жито
та пшениця буяли, бур’яни поросли та будяки красувалися, а по незораних
степах-чистий пирій позсихав на корню, хіба хто з кріпаків задля своєї
потреби невеличкий шматочок викосить. Страшенною пустинею все те
оддавало, розором та занепадом одгонило. І справді, то був занепадок.
Пани не знали, що з землею робити, як і кому її збути; маєтки пустіли,
нищилися, височенні палаци по селах стояли з розбитими вікнами, забитими
дверима, дірчавою покрівлею й дожидалися, коли їх негода повалить.
На той час жиди налучилися. То таке зілля, що заздалегідь поживу чує,
як те гайвороння на падаль налітає… Так і вони налетіли. Не знать
звідки взялись, наїхали й позабирали панські землі під оренду-звісно, за
ту ціну, яку самі призначили. Пани й тому раді:
краще що-небудь, ніж нічого. Мерщій здали землю в оренду, а самі
врозтіч: хто в город на службу подався, хто в губерню та столицю на
веселе життя поїхав. і
– їдьте, їдьте собі та назад не вертайтесь: нам просторіше буде! –
проводжали їх кріпаки, радіючи, що панські добра пустошаться й що
незабаром усе те буде їх. От тілько прийде слушний час – усе нам верне.
А жиди тим часом своє діло робили: по селах шинки позаводили, за
горілку й робочих наймали, і всяку всячину міняли: курей, гусей, яйця,
сукна, полотна- все, що земля родила й на собі носила, і що людські руки
виробляли.
Минув рік-другий – і знову панські лани заколосилися житом-пшеницею;
панські степи окривалися наймитською косарською піснею – не вільною та
веселою, а зачмеленою жидівською горілкою. А після того незабаром
почалося й межування: панські землі докупи зводили, кругом села, мов
залізним путом, обгортали. Оренда пішла вгору, земля подорогшала, а
“слушний час” не приходив та й не приходив… Не раз і не два доводилося
глибоко чухати потилиці тим, хто відкинувся наділів.
Та нікому то так не далося взнаки, як одрадянам. Кругом села-скілько
оком не скинь-папські лани та луки; став, що з нього за кріпацтва ніхто
не боронив води брати та скотину напувати, одійшов до панського садка,
його тепер валом обнесли, од села одго-родили – водопою нема; колодязі –
господарські, та й то де-не-де. Прийшлось одрадянам – хоч пропадай!
Кожна курка, гуска оплачена й переплачена за ту потраву; свиней на
прикорнях держали, скотину зовсім звели.
– Навіщо та скотина, коли за неї тілько плати, а робити нею нічого та