Панас Мирний. “Лихо давнє й сьогочасне”

й ні на чому? – казали одрадяни й жалкували, що послухалися наговору про
“слушний час” та відкинулися від наділів.
Тепер би й назад, та не можна. Добивалися Одра-дівщину хоча в оренду
взяти, давали паничеві дорогшу плату, ніж жид давав, та панич не схотів.
Він із загра-ниці вправителя-німця прислав, а німець і ровами обкопався,
і огорожею одгородився. Одрадяни все далі та далі нищіли-пустошилися;
тини осувалися – нічим їх городити, хати старіли, кривилися – нічим
полагодити, оселі дірчавіли-осувалися… То старці немічні жили, а не
колись заможні хазяїни господарювали. Тілько й надії, що на заробіток у
того ж таки німця.
А чи багато ж то в нього заробиш? Він про те тілько й дбає, як би
найменшу плату дати; він про те тілько й мислить, як би без людей
обійтись… Усе якісь новини заводить, машини виписує.
От і цього року: розчитували та розкладали одра-дяни на жнива. У
панича такі жито та пшениця поросли густі та високі-благодать божа! Буде
паничеві, та достанеться й женцям. Одрадяни вже лічили, скілько-то
заробітку спаде на їх долю, що треба зоставити на харч, а що – продати.
Нікого не заманювала думка на вільні степи, на далекі сторони. Чого його
з місця зриватися та втрачатися, коли тут і на нашу долю буде?.. Сиділи
одрадяни по своїх хатах та дожидалися, коли їх покличуть на жнива.
От уже й пора наставала. З других економій приїздили рядчики наймати
одрадян, давали плату не малу.
– Чого нам забиватися? У нас жнива під носом!- одкинулись одрадяни.
Ждуть-пождуть, а їх все-таки на жнива не кличуть, Коли це дивляться -
торохтить шляхом з города через село якась машина, блищать на сонці її
залізні зуб’я та снасті, червоніють викрашені бильця, колеса; сама
низька, розкарякувата.
– Що то? – питаються одрадяни вожчиків.
– Хіба не бачите? Машина! – одказують ті.
– Бачимо, що машина. Та яка?
– Хліб жати. У одрадян кольнуло в серце.
– Як се – хліб жати? Що се ви? Хіба є така машина?
– А кат його знає! Видно, що є; бачте ж – веземо! Одрадяни вірили й
не вірили… Вони зроду-віку не чули, щоб машинами можна було хліб жати.
Коли скрут та невправка – кинеш серп, за косу візьмешся, а щоб
машиною?..
– Та то нас дурять, щоб ціну збити! – втішали старі люди.
– А лихий знає тих німців! Може, вони, на нашу погибель, і таку
машину вигадали. Бачте – торік же привезли молотилку,-толкувались
молодші.
Тая чутка збентежила все село… А що, яксправді? І тут не стали, і в
других втеряли… Що ж прийдеться зимою кусати?
Надвечір у село прийшов прикажчик до машини хлопців наймати.
– По два семигривеники в день – хто стає?
– Тю-тю! Ви подуріли!.. Як це можна по два семигривеники на жнива
ставати? Малий, бач, день,- його і в рубля не вбереш, а вони – по два
семигривеники!
– Та більше не велено давати. Та це не на жнива, це до машини.
– А багато до неї треба?
– Нащо багато? Всього трьох чоловіка та в’язальників з десяток.
– Та що се ви – подуріли? Таку силу поля тринадцятьма душами підняти?
– То не наше діло: нам так велено. Хочете – йдіть, а не хочете – з
другого села візьмемо.
– Беріть! Управляйтесь!
Одрадяни одкинулися, думаючи, що то німецькі крутні, щоб ціну
збивати.
– Нехай собі із другого села беруть, а ми подивимося та підождемо.
Більше ждали! Ще буде таке, що німець сам до нас прийде кланятись…
Підождали одрадяни до вечора – не йде німець та й посланців не
засилає. На ранок вони побачили, що посланці верхами кинулися з двору в
різні сторони.
– Поїхали дурнів шукати, їдьте!- сміються одрадяни.
Той день призначався задля зажину. Отже, через те, що одрадяни не
схотіли до машини ставати, зажину не було. Німець бігав по двору, гукав,
лаявся, а одрадяни, слухаючи те через яр, реготалися.
– Чи бач, яка його гарячка б’є? Аж піна з рота скаче!
– Ми то тепер регочемо, а чи не доведеться нам на кутні зареготатись,
як німець справді машиною весь хліб підніме? – спитав хтось.
– Та то дурять нас! Не вір!- забили баки неймовірному.
Того ж таки вечора йшло через село дванадцять чужих парубків і
допитувалися шляху до економії.
– Навіщо вам економія?
– До машини найнято – хліб жати.
Одрадяни похнюпилися. Цілу ніч вони погано спали, а на ранок, ще до
сонця, піднялися й якось боязко позирали на панський двір.
Аж ось почало й сонце зіходити, з двору донісся томін. Незабаром
виїхала звідти парою кіньми машина й подалася на поле; за нею йшло
дванадцять парубків, німець, прикажчик.
– Бач, яку червону шкуру потягли! Ану, ходімо та подивимося, як вона
буде шкобертати,- казали одрадяни й собі за машиною сипнули в поле.
Ось коней зостановили біля ниви. Німець сказав щось прикажчикові, той
з усіх ніг помчався у двір.
Поки одрадяни перейшли через яр і наблизилися до машини, прикажчик
уже біг з двору, несучи на плечах косу з грабками.
– Нащо то? Машині помагати? – хтось спитався, і всі зареготалися.
– То шлях для машини прокосити,- одгадував другий.- Велика, бач,
пані, щоб не заросилася!
Регіт та жарти не стихали, аж поки прикажчик не прокосив уподовж
усієї ниви дороги.
– Сідай на козли, поганяй! – скрикнув німець, беручи ззаду за бильця
машину.
Один парубок сів; коні сіпнули, пішли по ниві, а слідом за ними
зашкобертала машина; ті зубчаті коси заходили-загарчали. Аж ось вона
черкнулась жита, вхопила, наче рукою, чималий кущ, нахилила… Ж-ж-ж!- і
вивернула на землю зовсім готовий сніп, тільки взяти та перевеслом
перев’язати. Далі за першим – другий, за другим – третій, так рядком і
вистилає ниву.
Одрадяни як побачили оте, то й дух у їх грудях сперлої Всі наче
померли – затихли, одними тілько очима слідкують за машиною. А вона вже
геть подалася, червоніючи полем та валячи снопи за снопами. Одрадянам
здалося, що то не снопи, а то їх голови стеляться по рівному полю…
Ніщо на світі так не вразило їх серця, як та машина. “Нащо вона?
Споконвіку, з дідів – з прадідів так велося, щоб хліб руками збирали…
І всім було, всім діставало, на всіх мати сира земля родила, всіх
годувала… А тепер от зразу стало мало… Для одного мало оцих ланів,
степів безкраїх? Господи! Ну, та й лукавий же та ненажерливий твоє
сотворіння – чоловік!” – думали одрадяни, вертаючись додому.
Що тепер їм зосталося робити? З самого малу їх пристановлено до
землі; з давніх літ вони тілько й знали – біля неї ходити, хліб
пахати… А от тепер – ні землі, ні хліба! Куди ж їм повернути? Де себе
подіти? Голодна смерть чорним круком носилася над їх головами, гнула
додолу.
Неначе тіні німі, мовчазні, ходили вони один біля одного, соромились
один на одного глянути, боялися один одному слово сказати… Замість них
так голосно деренчала машина з поля.
– Іч, як співає! Що то вона’ каже? – спитався невеличкий хлопчик у
другого.
– То вона стогне, що людям нічого буде їсти! – одказав той,
зітхнувши.
Та розмова невеличких хлоп’ят зразу всіх дорослих розбудила. Всі вони
голосно заговорили.
– То все отой німець! То він на наші голови накладає. Убиймо невіру,
як ту собаку!..
– Що се ви мовите, нерозумні голови?- почали гарячих охолоджувати
старі діди.- Якого гріха на свою душу хочете взяти!
– Та за такого й бог не каратиме, люди не осудять! – гукають молодші.
- Який там гріх -собаку задавити?.. Не пропадати ж нам всім через
одного?!.
– Гай-гай! Та й дурні ж ви та нерозсудливі! – одно охолоджують діди.-
Що з того, що німця вб’єте? його вложите – другий буде: не буде
Галя-буде другая!..
– Що ж нам робити? Що нам казати? Як його в світоньку з малими
діточками прожити?
– Що робити? Треба за розум взятись-он що треба робити! Треба
прирозуміти, як ту бісову машину скасувати. У ній одній усе наше лихо,
від неї наше горе…
– А не один, бач, біс, що машина, що німець? Одну скасуємо – друга
буде! – гукають молодші.
– Все, та не все: поки-то другу дістануть, а хліб треба вбирати! -
розжовують діди.
Повеселішали трохи одрадяни. Справді, що треба машину скасувати!
Тілько як то його? Та й хто за те візьметься? Хоч би не були дурнями та
не одкидалися од наймів. А то тепер чужі стали. Своєму безпечніше можно
було б шепнути, а чужий ще видасть!..
Надія, що на хвилину звеселила була їх засмучені голови, почала зразу
меркнути-зникати. Перед очима знову вставала голодна смерть.
Цілий день тупцювалися одрадяни, не знаючи, що їм робити, як
виплутатися з тії біди, що негадано-не-сподівано скоїлася над їх
головами. Що машину скасувати, то вже й бог велів. Одно: як його й кому?
Прохали коваля. Він біля заліза ходить, краще знає. Так і коваль
одкинувсь.
– Як я,- каже,- її скасую, не бачивши зроду, що воно таке? Може то
така сатана, що й тебе натроє переріже? Щоб машину скасувати, треба
розуму та ще й неабиякого.
– То ти піди подивися!
– Дивися, коли там нічого не видко! Треба знати, як її зробити, то
тоді знатимеш, як її розтиряти,- од-казав коваль.
Отже одрадяни все-таки послали коваля до машини. Пішов той та й
вернувся ні з чим.
– Там треба розуму, та ще й розуму!-одно плеще. Коли трохи перегодом
доноситься з поля крик, гук. Хлоп’ята, що цілий день бігали черідкою за
машиною, не бачивши зроду такого дива,- тепер, як вітер, неслися в село,
тілько курява шляхом вставала.
– Що там таке трапилося? Женуть вас геть, чи що? – допитувалися
одрадяни хлоп’ят.
– Машина пропала! Машина пропалаї – гукають ті.
– Як пропала?
– Поламалась к лихій годині.
– Чого?
– Та Івась Кабанців палицю підставив. Вона ту палицю як підхопила, як
черконе! Так к лихій годині всі зуб’я й сплескалися! Тепер тілько смиче,
а не ріже.
Одлягло одрадянам. Вони знову кинулися до коваля.
– Ой, та й митець! Розуму, кажеш, треба, розуму! А он невеличкий
хлопець і без твого розуму її скасував. А ще ковалем зветься!
Смичуть коваля хто за рукав, хто за сорочку, а хтось підбіг та зразу
насунув йому шапку аж на очі. Зовсім подуріли з радощів! Насилу коваль
вирвався від них та втік. Кабанцевого Івася всі трохи на руках не
носять.
– Ось хто наш спаситель! Ось хто спас нас від голодної смерті. Як
будемо восени в городі на ярмарку, цілою громадою тобі свистуна купимо,-
жартують батьки.
Івась, спершу боячись, щоб батько прочухана не дав за те, що такої
шкоди наробив, тепер почав хвастати та вихвалятись.
– Я,- каже,- назнарошне так зробив. Загородив пужално та ще й
повернув!
– Молодець, Івась, молодець! – вихваляють батьки.- Змалку призвичайся
свого захищати! Так їм, бісовим панам, усе й роби шкоду! Не милують вони
нас – і ти їх не жалуй!
Аж ось вгляділи одрадяни, що машину повезено у двір. Побігли до
шляху, чимдуж гукають:
– Нажерлася ненажера, що й зуби поламала! Так і треба вам, клятим!
Хотіли, бач, бога перемудрити. А він, милосердний, не попустив того, щоб
святий хліб його отак нехтувати та збавляти!
Радіють, неначе малі діти. Дехто й до шинку навідався, восьмуху
задавив на радощах.
– Тепер же, братця, як будуть на жнива наймати, ціни держіться!..
Гострив на нас німець зуби, хай же .тепер попоцока ними!
Радяться, почому ставати. Городять таку плату, мов справді їх хто
наймає та ще й просить, наймаючи. А тут уже й вечоріти стало. Раді та
веселі порозходились одрадяни вечеряти та лягати спати; дехто,
сподіваючись, що назавтра прийдеться на жнива ставати, і серп позубив,
косу нагострив.
Заходило одрадянам звечора сонце ясно, а на ранок вставало в хмарах
та негоді!.. Так їм здавалося, сонце ж по-вчорашньому світило й гріло,
та одрадяни того не примічали, бо кляту машину знов поволокли з двору на
поле, знов вона загарчала, валячи та вивертаючи снопи за снопами.
– А що, не я вам казав, що треба розуму та ще й розуму! – реготався
тепер коваль над учорашніми глумильниками.
– йди собі к бісовому батькові із своїм розумом!-уже навсправжки
лаялися селяни. їм було досадно. Вони дізналися, що разом з машиною
привезено декілька зайвих кіс, що ото їх установлено нові, а позублені
віддали в поправку.
Та вже, видно, одрадянам сама доля служила. Опівдні знову поволокли
машину в двір. Погонич якось задивився й не доглядів, як машина смикнула
батіг з його рук, підвернула під себе, й знову об пужално коси
поскліпувалися. Німець розлютувався, гукає до наймитів, збавляє всім
плату на поправку машини.
– Як то це? А ми чим винні!-гукають у свою чергу наймити.- Ну й
вивертай з винуватого, а а усіх – за віщо?
Німець і слухати не хоче. Наймити погомоніли, погомоніли між собою,
плюнули на свою зароблену за півтора дня плату та й потягли ні з чим
ланами додому.
Зостався німець без робочих з поламаною машиною. Знов прикажчик
забігав по Одраді, вигукуючи:
– Хто хоче стати по два семигривеники на жнива? Тепер уже одрадяни не
одкидались. Вони тілько злегка докоряли.
– Набрали чужих, а тепер знов до своїх!.. Звечора радилися – кому
йти; цілою громадою вибрали й щось шепталися. На ранок виставили
дванадцять чоловік, та все здорових.
Закипіла робота – аж горить! День пройшов благополучно, і німець,
радий, пообіцяв ще гривеника накинути на чоловіка, коли всі й далі так
щиро робитимуть.
На другий день не пощасливило: машина переломила косу об здоровенний
дрюк, що непримітне десь серед поля взявся. Отже нічого – нову косу
вставили й знов поволокли.
– Воно й добре цією машиною хліб брати, та то-негаразд, що вона так
часто ламається! – казали одрадяни німцеві…
На третій день знову благополучно, а на четвертий, виряджаючи на
ранок хлопців до машини, одрадяни щось їм таємно шептали…
– Глядіть же – на ямці, на ямці… Та не спиняйте коней!..
Виїхали хлопці на поле з машиною; чи протягли, чи не протягли її
разів зо три вподовж поля, як біжить. один у село.
– Чого? Забув що?
– Де там забув!.. Нещастя…
– Яке нещастя?
– Зовсім к лихій годині скрутили в’язи машині!
– Як саме?
– А так! Якраз на ямці – видно, вже на зло – хтось набив у землю
прикорнів та ще серед них і залізяку завтовшки в руку встромив. Ми,
звісно, про те байдуже. Та й кому в голову зійде думка, що там
небезпечно? Жнемо собі; Грицько коней поганяє, машина добре бере.-
Добираємось до ямки. Грицько коней дужче пустив, щоб разом вихопитись з
ямки; машина аж гуде та ріже. Коли се як загарчить, як зашкобер-тає!..
Дивимось – одна залізяка, що нагинає до машини пашню, летить к бісовому
батькові; далі спідня зубчаста коса, а там і верхня – мов хто руками
бере їх та геть одкидає! Не встигли й оглянутися, як машина скакнула в
ямку та так шкереберть і перевернулася… зупинили коней. Поглянемо – аж
отакенна завтовшки залізяка у ній застряла й не тілько тобі коси, а все
поламала! Кружало так і тріснуло; залізну примостку, що на ній снопи
клалися, вдвоє зігнуло, в землю вгородило; на що вісь товста та залізна
- так і перегоріла!.. Одно колесо від неї аж геть-геть одкотилося!
– Нажали, значить? – не то з радістю, не то з докором вимовляли
одрадяни.
– Нажали! – одказав парубок.- Там німець – як не плаче… Нас
винуватить… Машина, каже, п’ятсот рублів коштує, а ви її не
догляділи… А чим ми винуваті? Як ти її доглянеш, коли хтось у ямку
прикорнів набив та ще й залізяку встромив? Не йти ж нам поперед неї та
не доглядатися, чи нема там чого-небудь!..
Одрадяни мовчали. Дехто пішов на поле подивитися, що сталося з
машиною; дехто, махнувши рукою, промовив: “Хай винуватить!” і пішов до
хати.
Опівдні прикажчик ганяв по селу та вигукував:
– Бога ви не боїтеся, отакої шкоди наробити!.. Усім селом тепер
одвічати будете.
Одрадяни й слухати про те не хотіли.
– Чого нас до тії шкоди тулити?.. Наприймали спершу чужих, не дали їм
заробленої плати – от і відайтеся з ними! А до нас нічого чіплятись,-
одказу-’ вали вони на те.
Отак дошукувались, дошукувались винуватого та й плюнули. А тимчасом
хліб треба вбирати, та ще й не гаючись, бо не тілько жито й пшениця
поспіла, а ячмінь аж покляк. Прибіг знов прикажчик.
– Ставайте на косовицю за плату!
– Не хочемо за гроші. З копи давай! -одказують одрадяни.
Нічого німцеві робити, прийшлося віддати з копи. Одрадяни трохи не
всім селом вийшли в поле: чоловіки та парубки з грабками, а жінки та
дівчата снопи в’язати.
– Отак буде краще: по-божому та по-давньому, як і за батьків
робилося! А то вигадали – машину:
і другим лихо і собі не на прибуток,- казали одрадяни, шпарко
беручись за роботу.
Скінчилися жнива; почалося порядкування та вбирання того, що сира
земля зародила. Загупали ціпи по Одраді з ранку до пізньої ночі;
закуріли киптягою токи, де перевівали купи намолоченої пашні.
Загула-засвистала і в панському току молотилка, невеличкою галкою
чорніючи коло страшенних стогів, що біля неї, :мов вавилони, здіймалися.
Все то вона намірилася пожерти за який-небудь місяць!
– І не подавиться, клята! – казали одрадяни, слухаючи про те, що вона
за день по сто кіп збиває. Хай збиває! їм до того ніколи встрявати;
треба мерщій за своє хапатися, біля свого порядкувати. Гірка нужда вже
гомоніла по хатах, а тут ще й за подушне надавили. Одрадяни крутилися,
як мухи в окропі. Мерщій хліб прибирали та вивозили на продаж, не
заглядаючи вперед, чи надовго то його стане – аби мерщій дірки залатати
та розпірки позапихати. Урожай того року не густий вдався, всіх обдурив:
з копи ледве-ледве по три мірки вибивали. Як полічили одрадяни, то хліба
не то що до нового, а хоч би до різдва стало. А проте не дуже в тугу
вдарялися.
– Слава богу й за те, що є, а там побачимо, що ще буде. Може, пошле
милосердний, що горлата ненажера втомиться, як і косарка, тоді ще трохи
замолотом придбаємо. То сим, то тим боком зиму перебудемо. Аби через
зиму, а там, як люди кажуть, вовка самі ноги годують!- казали одрадяни,
сподіваючись на панські стоги та на те, що, може, подавиться
молотил-ка-ненажера.
А “ненажера” тимчасом не тілько не давилася, а ще більше зіхала та
дерла свого рота: не тілько від ранку й до вечора гула та свистала, а ще
й ніччю торохтіла на всю Одраду. Та й доторохтілася!.. Вихопилася якось
під вітер іскра з високого димаря, мала-невеличка сама, а великої шкоди
наробила, разом пожежею весь тік обхопила. Таке огнище розвела, немов
серед пекла: по землі густий дим стеле, до хмар жарке полум’я засилає…
Вночі страшно було глянути на те:
чорне небо, як розпечене залізо, червоніє; криваве зарево на всю
округу світить та сяє; панський двір і Одрада сумно позирають на те
вогненне море, бездуж-. ні що-небудь зробити, як-небудь запомогти горю;
собаки глухо виють, налякані невиданим дивом, і їх глухі заводи сумом та
жалощами розносяться по всіх усю-дах. Моторошно й страшно!..
Три дні й три ночі, не втихаючи, палало; на четвертий дейь випав дощ
і загасив пожежу. Чого не знехтував пекельний вогонь, то те докінчила
дощова вода: величезні стоги розлізлися, розпалися; замість них
страшенні купи попелу й недогар’я чорніють.
Одрадяни якось сумно на те дивилися. Не то щоб їм було жалко, а
досада більше діймала їх.
– Скілько то добра за одним разом пропало!.. А все через жадність та
ненажерливість людську. Вигадали машинами молотити – вогню до соломи
підкладати, на те тілько, щоб бідному чоловікові не дати заробити шматка
хліба. От і не далиі.. Самі пожили? Ні людям, ні собі!
Настала осінь з її негодою, пішли дощі дрібні та безперестанні з
сивими непроглядними туманами, й лихо прийшло з ними в Одраду. Один
бідкається, що хліба обмаль; другий плачеться, що вже нестає, третій
стогне – і посліднє з засіка вишкрябав… По хатах крик та плач стоїть,
дітвора репетує: “їсти хочеться”, а матері гукають: “черви б вас поїли,
кляті!” і годують дітвору духопеликами. На вгородах чоловіки сновигають,
не знаючи, куди б його забігти, де сховатися від того пекла, що по хатах
позаводилося.
Зате в хаті, де жила Марина, тихо. Як дід Улас пішов від них,
зосталися Марина одна з дочкою малою. Треба було їй самій про все
думати-гадати: й про одежу дбати й про харч старатися. Де ж ти всього
того одними руками захопиш? Без хазяїна, кажуть, і худоба плаче. Хоч у
Марини й не було худоби – нікому було плакати! – зате сама Марина не раз
і не два вмивалася рясними, як надавлять її злидні та недостачі. А коли
ж було таке, щоб вони її не давили? Гірко та трудно їй приходилося жити.
А проте вона, хоч і скрипіла, та все не подавалася-турбувалася й про
себе, й про дочку. Тепер Килина давно вже на порі стала, давно дівує. І
ростом вийшла-висока та брава, і красою взяла – наче квітка та, що
ранком розцвітає. Одно тілько – сумна завжди. Та як його не сумувати,
коли злидні та недостачі в печінки в’їлися; як його веселою бути, коли
дрантя та лаття покриває молоде тіло?.. Не дивно, що сумна Килина
вдалася. А під сей рік і Марина мовчанки справляє. Що їй і про й що
говорити, коли ще до жнив вона позичками жила, а в жнива хоч і заробила
з дочкою кіп з десять, та треба було молотника наймати, позички віддати.
Глухо й німо в Марини в хаті; високо стіни морок окриває; у побиті
вікна не світ заглядає, а на світ витріщилося ганч’ір’я з вікон; у хаті
холод панує, а голод німоту справляє; сама хата, колись висока, тепер
понижчала-присіла; двері покривилися, не пристають щільно; оселя
подірчавіла, осунулася; зокола стіни не рівні та білі, а брудні – аж
чорні, пошпуговані дощами та полупагіі негодою.
– Дочко! Ти б, може, де найнялася, до кого-небудь на зиму стала? Сама
б я сяк-так перебилася,-казала Килині з осені Марина, коли ще було в неї
півклунка борошна.
– До кого ж я стану, мамо?.. Найміть, я з радістю,- сумно одказала
дочка.
“Найміть! найміть! – наче молотком гамселить Марину в голову.- Кому
його найняти? Хто найме? У селі заможні господарі своїх у город
збувають. У них хоч е у віщо одягтися, е чим туди доставитись. А Кили-ну
- голу-босу й простоволосу – як пустити? Хто її таку найме?”
Мовчить Марина, доїда свого півклунка. Незабаром і доїла… Ні
пилини, ні крихтини!
– Дочко! Що його робити? – хл’іба немає. Ти, може б, пішла по селу та
роздобула де хоч півмисочки…
Килина по селу біга, до колін у непролазній калювд свої ноги топить,
роздобуває того борошна. Під добрий час, то, дивись, і роздобуде, а
більш усього вертається додому з порожньою мисочкою.
– Килино! Піди, моя дитино, на поле… Як жали, то багато там
колосків на полі зосталося. Назбирай. Може, не з кожного птиця випила,
може, в якому й зерно задержалося…
Килина на поле чухрає колосків збирати, їй на те щастило: не
проходило того дня, щоб вона з півклунка пшеничних колосків додому не
приносила. Хоча були між ними з проростом, були й зовсім трухлі,
та-сількісь! Просушать та обімнуть Марина з Килиною ” колосочки, а на
вечір і є в них горщик куті.
Раз якось пішла Килина на поле за колосками зранку, та вже й вечір, а
її немає.
“Господи! Де ж се вона ділася! Чи не перестрів, бува, її лихий
чоловік, чи не зустрілася із звіром у полі?” – думає Марина.
Ниє-омлїває материне серце. А тут уже й ніч наступає, непроглядна
темнота надходить. Марина ні жива ні мертва. Коли чує – щось лізе в
хату, ледве лізе…
– Ти, дочко?
– Я, мамо.
– Де ж се ти була так довго? Де барилася?
– Світіть, мамо, світло. Благодать божа!
– Яка благодать?
– Як засвітите – побачите… Марина засвітила. Килина перед нею
стояла, а біля Килини аж п’ять снопів пшениці лежало. .
– Де це ти, дочко? – аж скрикнула Марина.
– У току, мамо. В панському току, де була пожежа. Там під купами
попелу багато таких снопів зіс-талось.
– Мовчи ж, дочко, щоб ніхто не дізнався!
– Та се ж я й дожидалася до смерку, щоб ніхто не бачив.
Обсушили ті п’ять снопів, обім’яли. Пильнували кожне зерня, щоб де не
запропастилося! Набралося аж півклунка зерна.
Наварили куті – димом та гар’ю несе від тієї куті. Сількісь! Все ж
поїсти є що, витопити є чим, та й бігати Килині з мисочкою по селу не
треба. Як уже на сході зерно, Килина викрадеться під вечір, а як смеркне
- тягне додому п’ять снопів; і знову в них є, поки не стане.
Отак вони жили вдвох. Пильнували про одну кутю, більш ні про віщо. З
людьми не водилися. Та й коли їм було з ними водитись? І які з ними води
та переводи, коли в кожного своє лихо?.. У того жінка занедужала, той
сам лежить в обложній; там син умирає, там дочка вже вмерла. Пішла на
людей пошесть та хвороба всяка: різачка та пропасниця, а найбільше -
обкладки. Скілько від них дітвори перемерло! Оце зранку любе-миле бігає;
дивись, в обід – розгорілося, розпалилося, на горлянку жаліється, а на
другий день і богові душу віддає… За малими почало й великих косити:
не проходить того дня, щоб двох або трьох не ховали. Заздалегідь почали
ями копати. Спершу плакали за помершими, а то й плакати перестали. Коли
їсти нічого, то навіщо його й жити? Одні собаки не переставали щоночі
вити -чи то вони вмирущого чули, чи вили від голоду?.. Сум пішов по
селу, страшний, нелюдський сум обняв його… Де вже було під той час
Марині до людей або людям до Марини? Кожен сам себе знає, себе одного
беріг. А прийшлося-таки так, що й про неї люди згадали! Та ще як! цілою
громадою прийшли прохати!
Прочули одрадяни, що панич вернувся з далеких країв і буде в Одраді.
Давні думки знов окрили їх голови, давні надії заворушилися в душах… А
може. панич віддасть їм в оренду Одраду? Як побачить, що ті мудрі та
розумні управителі тілько до шкоди та розору доводять, то, може, і
відгукнеться на їх давне жадання…От і цього року – скілько то добра
пропало? А через віщо? Через недогляд, через вигадки мудрих – дуже вже,
бач, перемудрили… Що не кажи, а не панське діло біля землі ходити: і
клопоту багато, та. й -утрати не мало. Саме краще: віддай людям та
готові грошики бери.
Знову почали одрадяни сходитись до гурту та радитись поміж собою.
– Коли б то скоріше панич приїхав! Підемо всі до його, до одного
підемо й дітей заберемо з собою. До ніг упадемо, слізьми прохатимемо -
хай візьме від нас свою невіру, хай віддасть нам в оренду Одраду. Хіба в
його тілько й землі, що при Одраді? Багато є й по других сторонах. Хай
на тій, коли вже хіть є, його німець господарює, а цією нам поступиться.
Наші батьки його батькові вірно служили, то невже ж він не зглянеться на
наше убожество, невже попустить нашим животам пропадати? – так гомоніли
одрадяни поміж собою, гоноблячи надію в серці про оренду.
Ось одного дня опівдні хтось ще здалеку запримітив, що ридван котить
в Одраду шестериком.
– То він, він! То його сам бог до нас засилає!-мовили одрадяни й
виставилися в дві лави по вулиці.
Ось показався шестерик і в Одраді, несучи за собою адоровенний
ридван. Вікна в ньому зачинені та ще й фартушинами завішано, високі, мов
верстви, коні важко тюпають; у них селезні грають та калюка з-під коліс
розкидається на всі боки. Ось вони вбігли у вулицю. Тісна вулиця задля
шестерика; коні одно до другого туляться, щоб не зачепитися об тин.
Одрадяни поступилися в двори, шапки скидають, низько вклоняються… Та
їх ридван не примічає – котить собі з затуленими вікнами; один тільки
кучер вигукує; “Ну, дияволи!”-та докупи зводить коней. Шестерик не
забарився промчати селом і повернув у панський двір.
– Махнемо через яр навперейми! – хтось гукнув, і декілька з молодих
кинулись бігти.
– Постойте! постойте! – загукали на них старші.- Бачите- у вікнах
нікого не видко й шибки затулено. Видно, спить панич. Виморився за
дорогу та й заснув. Нічого сьогодні його турбувати, хай на завтра.
На завтра – ще ні світ, ні зоря, а вже по Одраді ходить гомін від
двору до двору: кому йти? як доступитися?
– Та кому ж найзручніше, як не хрещеній матері? – хтось пораяв.- Хай
спершу вона піде, понесе буханця, з приїздом привітає, замовить і за нас
слово, вивідає – як там… А тоді вже й ми за нею доступимося.
– А справді, що так!-загукали всі й мерщій майнули всім гуртом до
Марини.
Марина тільки що встала й не вмивалася; очі в неї заспані, волосся
розкуйдане.
– До тебе. Марино, з проханням! Запоможи- горю! – загомоніли.
– Якому? Що за рада? – питає Марина.
– йди до двору. Доступися до панича, тобі до нього вільніш
доступитися- Все ж, бач, хрещена мати;
тебе не прожене. Йди, замов за нас добре слово, не дай живцем
пропасти. Попроси його, хай віддасть нам Одраду в оренду…
– Як я піду туди? Як доступлюся до нього, коли в мене сорочка драна,
одежа лихая? – замовила гірко Марина.
– От ще що вигадай! йди так, покажись такою… Дрантям та латтям
скоріш уразиш панські очі!
– Не піду я туди старчихою, не піду! – одрубала рішуче Марина.
Громада задумалася. “От ти й знай! Що ж тепер робити?” – дехто
загомонів.
– Хіба на всьому селі не знайдеться ні в кого доброї сорочки або
плахти залежаної? – гукнув хтось,
– А справді! Біжи, в кого є, та мчи мерщій! – загукали одрадяни й
повернулися до Марини.
– Не турбуйся, Марино, одежею. Нарядимо тебе, як грапиню! Тілько й ти
нас уваж.

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве