Панас Мирний. “Лихо давнє й сьогочасне”

Назносили Марині одежі – той те дав, другий друге тиче.
– Мою, Марино; надягай! Нехай хоч моя одежа панича побачить,- каже
один.
– Бери мою! Моя буде краща,- перебиває другий.
– А моя новіша!- гукає третій.
Толкуються одрадяни… і сміх, і лихо!
Умилася Марина, причепурилася, нарядилася… Де її й старість ділася,
де й краса взялася! Хоч і знівечена лихом, притоптана голодними
злиднями, отже, як ‘прикрила Марина ті злидні доброю одежею та
вишарувала лице холодною водою, то воно в неї так і зашарі-дося, краскою
грає, зовсім молодою Марина виглядає!..
– Гляди, Марино, щоб ще, бува, в тебе німець не закохався! Та
вузлувата тварюка так і стріляє очима, як побачить, що красне!-регочуть
одні, а другі радять:
– Знаєш що, Марино?.. Наряджай і дочку та йдіть разом. Покажися, як
там кажуть, личком! Вона в тебе така, що не стид показатися. Та. вона ж,
здається, і з рідні трохи,- зразу в вічі кинеться. Кров-не вода!..
Нарядила Марина й Килину. Як квітка та поміж травою, так червоніє
Килина в новому уборі. Личко в неї хоч і замліле, та біле; очі, як зорі,
грають; над очима чорні бровенята дугами послалися, мов бархатні рамця
зверху ясні очі оточили, товста коса аж за пояс сягає. А вбори мов но
заказу прийшлись на Килину: синя керсетка так і обхопила широкі плечі,
високі груди; червона крайка впилася в тонкий та гнучкий стан, а
червчата плахта, мов пук квіток, облягла кругом неї. Як наділа ще Килина
черевички-сап’янці – картина, а не людина! Усі дивувалися на неї.
– Що то воно значить панського роду та благородного
коліна!-дивувалися люди, а найбільш усіх Марина. Вона на Килині добачила
своє давнє, згадала про свої молоді літа та аж заплакала.
– І красу, і здоров’я бог дав, та щастя не вгадав! – плакалась
Марина.
– Годі, Марино, не плач,-утішали люди.-Не мути краси своєї. Воно так
кожному на світі: те є, другого не дістає; одного й багато, а другого
ніяк не запобіжиш… Збирайся у двір, пора вже!
Провели Марину трохи не до самого двору, а як Марина ввійшла у двір,
чоловіки поприсідали в ярку дожидати: коли Марина буде назад повертати й
чим-то їх порадує. Ждуть-пождуть – Марини немає; уже й сонце високо
підбилося, уже й на обідню пору повертає, а Марина не показується.
– Наша, братця, взяла! Видно, Марину, як поважну гостю, прийняли-бач,
і досі не вертається. То-то розживемося!- радіють одрадяни.
– А що, як Марина нас змилить? – обізвався хтось.
-Як то змилить?
– А так: об собі поклопочеться, а про нас забуде…
– Що це ти, дурню, верзеш! Як же це можна? Хіба не однаково вона з
нами страждала? Ще, може, більше від нашого.
– То-то й є, що страждала. ІПро себе більше й дбатиме. Як голодний
чоловік, то він і рідного батька за шматок хліба продасть!
– А що ви думаєте! Хіба не правда! – піддержав ще хтось.
– Та ні! Такого не може бути. Марина не така людина та й на собі
звідала панську ласку… Певно, не забула того, що якби дід Улас не
приберіг, то пропала б; зна, що за свого треба держатись: свій і
пожаліє, і не видасть!-забивали баки неймовірним. .
– Згадали про діда Уласа,- промовив хтось.-Де ТО він тепер? Живий ще
чи помер?.. Певно, нема вже на світі… Скілько літ минуло, як пішов од
нас!
– Давно то було, давно. Килина ще, здається, і дівкою не була, як він
кинув село, а тепер, бач, давно вже Килина дівує.
– Мабуть, вже й Кісточок не зісталоеь від Уласа- потліли!
– Якби живий був, то вернувся б або звістку подав. А то скілько часу
пройшло, а про нього й чутка пропала! Певно, помер.
– Того не минеш: всі там будемо… А проте шкода Уласа. Хоч і чудного
з себе вдавав, та певний був, громадський чоловік: свого нізащо не
видасть…
Отак гомоніли поміж собою одрадяни, сидячи в ярку та дожидаючи
Марини, а Марини все не було. Вже сонце почало з півдня звертати; вже
деякі, виголодав-. шись, махнули додому хоч чого-небудь перехопити;
вже повернулися й назад, а Марини все немає… Почало вечоріти.
– Ходімо, мабуть, додому. Завтра дізнаємося,– рішили одрадяни й
сумні повернули в село.
“А що як справді Марина змилила?- скребла кожного за серце
думка.-День не малий: здається, можна б за цілий день хоча звістку
подати… А то – ні Марини, ні звістки!”
Не хотілося одрадянам тому вірити, та на серці, на самому споді душі,
заклюнулося недовір’я й росло, ширшало, піднімалося вгору, мутило тихую
радість, застилало сумним почуванням ясну надію…
На другий день, ще ні світ ні зоря, як одрадяни кинулися до Марининої
хати. Хата стояла чогось розчинена, на столі лежав боком розбитий горщик
з недоїденою кутею та окривав холодний морок голі стіни. Ні Марини з
Килиною, ні їх убогого збіжжя одрадяни в хаті не знайшли. Ще більший сум
обняв їх голови.
– Значить, Марина верталась, коли збіжжя немає й хату кинула
розчинену… Чого ж то так крадькома?- допитувались вони самі себе.
Перше недовір’я перевернулось у Віру, що Марина змилила їх. Гірка
печія вхопила за серце. Отже, кожен ще здержувався, не знаючи, що то
справді так.
Тілько вже на третій день, як панич поїхав,одрадя-ни запевно
дізналися, що він дуже радо прийняв Марину, звелів німцеві одвести їй ту
хату, що покійний батько вибудував у садку задля Марининого батька, а
Килину так понравив, що й з собою взяв.
Отоді все зле та лихе, що було за душею в одрадян, Зразу вивернулось
зі споду, зринуло наверх. А найбільш тоді, як Марина через прикажчика
вернула їм одежу, що наряджали її з дочкою, як ішла до панича.
– А що, одігріли змію біля свого серця!- гукали перші неймовірці.
– Хто ж знав, хто гадав, що таке каторжне задасться, таке проклятуще
зародиться?.. Дочки, бач, не пожаліла, а то ж чужих!- казали ті, що
йняли віри.
– Та що ви плещете про дочку?- спиняли старші люди.- Вона ж хоч яка
там не є, а все ж сестрою йому доводиться… Як же то можна? Не звір же
він буде!
– Навіщо ж він узяв її з собою? Чого така шана та дяка матері?..
Знаємо ми тих панів! Що їм з жиру робити?..
Лютували одрадяни страх як! Пустили про Марину з Килиною недобрі
вісті; казали, що Марина продала паничеві свою дочку, а сама біля німця
ворожить.
Та Марина того не дочувала, до Марини те не доходило. В теплі та в
добрі вона згадувала ті лихі години, що їй приходилось переживати, і
дивувалась, як то вона їх пережила.
– Було таке – ні зернини, ні соломини! їсти нічого, топити нічим.
Коли б не паничів тік, то досі б з голоду опухли!- хвалилася вона
німцеві й розказувала, як Килина поміж кучугурами попелу знаходила
недогорілі снопи й носила їх ніччю, щоб ніхто не бачив, додому.
– Там ще багато є хліба, якби вимолотити,- додала.
– Ну, та й що з того? Куди той хліб годиться?- спитався німець.
– Люди б поїли.. За одробіток позабирали б,- одказала Марина.
Німець чогось мугикнув, а на другий день, на диво всій Одраді, звелів
до току машину котити, недогар’я молотити.
Йшлося вже до різдва. Люті морози скували землю, прикрили її снігом
глибоким. Пошесть на людей почала стихати – чи то холод її задавив, чи
всі ті, кому суджено було вмерти, перемерли. Зостались тілько ті, до
кого й смерть боялася приступити; зосталися задля того, щоб повідати
нащадкам, чого то чоловік не переживе та не перенесе!.. Хліба,
справжнього хліба, вже давно не стало. Той хліб, що їли люди, був
випечений з усякої всячини: там була й полова з остюками, і земля з
куколем та горошком, і жолудів підкидали задля смаку. Такий хліб тілько
заможніші їли, а біднота й того не знала; надолужувала картоплею,
буряками, та й те вже було на сході, і те матері видавали видавцем
дітям, наказуючи, “не все зразу жерти”. То був справжній голод, голодне
лихо, що примушувало про все на світі забувати, про себе одного дбати…
Одрадяни, як ті вовки, тинялися по вулицях та по городах, розривали
кучугури снігу, сподіваючись знайти на смітнику який-небудь завалящий
огризок; виходили за село в чужих однімати; вигонили голих і голодних
дітей милостині прохати; били тих, що нічого не приносили додому.
Тоді саме німець гукнув по селу:
– Хто хоче хліба до нового врожаю позичити або за одроб’іток взяти,
йди до двору!
Як та галич, налинули одрадяни у двір, до комор, з мішками та
лантухами. А там уже Марина стояла та ключами побрязкувала.
– Бачте, добрі люди! Чула я, що ви мене кленете та проклинаєте… А
за віщо? Що ж мені було робити, коли панич не схотів вам землі віддати?
Чим, каже, вони будуть платити, коли їм і самим їсти нічого?.. Хіба не
правда то? А ви кленете!.. Та сількісь! Я злого не пам’ятаю і от вам ще
в пригоді стала. Якби я не вговорила Карла Карловича вам хлібом
допомогти, з голоду б усі пропали! – стріла вона одрадян з докором.
– Та то лихі наші вороги отаке на нас наклепали!
Щоб ми та вас? Щоб ми та вам?.. Та хай бог боронить!-кланяючись,
белькотали одрадяни.
Марина, вдягнена в криту сукном кожушанку, зап’ята товстим шерстяним
платком, у добрих юхтових чоботях, не дослухалася, що їй казали люди;
вона, як та дзиґа, крутилася, наказувала робочим, щоб, вигрібаючи із
засіків борошно, не дуже мірки вивершували й насипали в підставлені
людьми мішки та лантухи. Вона лічила, скілько кому всипано, а німець
тута ж сидів за невеличким столиком та записував. ^
Вернулися одрадяни додому з повними мішками за плечима, раді та
веселі. Жінки кинулись до мішків борошно обдивлятись.
– Чого ж се воно чорне? іПополам із землею? – питали жінки.
– Де там земля? То воно трохи з горілим, бач же й димом припахає…
Спасибі й за це!-дякували чоловіки.
Вчинили те борошно, хліба наробили, спекли… То не хліб білий з
борошна, то кізяк чорний з попелу та гарі!.. А проте, смакуючи, їли та
дякували Марину.
– За що ви їй дякуєте? – питали жінки.- Воно ж треба за те горіле
колись добрим віддавати.
– Коли-то буде та віддача? А вона тепер запомогла!- одказували
чоловіки.
А Марина того ж таки вечора, наливаючи чай німцеві, казала:
– Бач, якби не я, то ви б і не догадалися горіле в діло пустити! А
тепер, як літа діждемо, назад добрим вернемо.
– Бо твой мужик – дурак! – одказав німець, заїдаючи солодкий чай
пухкою з маслом булкою.
Через тиждень після сього несподівано вернувся в Одраду дід Улас.
Старий та немічний, він ледве волочив ноги, обпираючись на довгу
ґирлиґу. Обличчя в нього було сухе, як кістка, жовте – аж чорне, борода
рідка, як молоко – біла, одні густі брови чорніли, настовбурчившись над
запалими очима.
– То смерть іде! смерть прийшла! – гукали хлоп’ята, тікаючи врозтіч
від діда Уласа, як він ковиляв через село до своєї хати.
Не веселим привітом, не теплом та радістю стріла Уласа його хата;
вона дихнула на нього холодом пустки; забитими дверима та чорними
дірками замість шибок примушувала його повертати назад.
– От ти й знай!- промовив Улас, поглянувши на хату.- Пустує… Та,
здається ж, вона?.. Здається, я не помилився? Де ж Марина ділася? Невже
й її довелося пережити!
Дід Улас почвалав довідатися про Марину до зборні. Там він дізнався,
що Марина тепер угору пішла, панією стала. Люди йому розказали все про
Марину: і як вона своїх обійшла, як дочки не пожаліла, як тепер людей
наділяє горілим хлібом.
– На, дідусю, сам розкуштуй, що нам доводиться їсти!- казали йому
одрадяни, тикаючи Уласові шматок хліба, сухий та чорний, як кізяк.
Дід Улас узяв шматок хліба, мовчки подивився на нього й сховав за
пазуху.
Переночувавши в зборні, він на другий день подибав у двір провідати
Марину.
Марина спершу не хотіла до його вийти, думала – За милостинею старець
приплентався.
– Одріжте шматок хліба та винесіть йому!- порядкувала Марина.
Слуга вернулася з шматком назад і повідала господарці, що дід не за
милостинею прийшов, а хоче бачитися з самою господинею.
Нехотя вийшла до його Марина.
– Чого тобі треба, діду?
– Не пізнаєш мене? – міряючи очима, спитався Улас.
– Господь тебе знає, хто ти. Багато вас швендяє тепер! – неласково
одказала Марина.
– Може, й багато; чув я – голодом господь карає… А, певно, в тебе
був один тілько дід Улас? Пам’ятаєш його?..
– То ти будеш дід Улас? Пам’ятаю,- як же не пам’ятати? Колись мені у
великій пригоді став… Чого ж тобі, діду, треба?
– Чого треба, питаєш? Тебе бачити… на тебе подивитись. Бач, ти
тепер не та стала, що була колись.
Пам’ятаєш, як дід Улас переховував тебе від лиха?
– То давно було!- якось вирвалось у Марини.
– Давно, кажеш? А тепер? – спитав дід Улас, пильно дивлячись на
Марину.
– Що ж тобі тепер треба від мене? Може, їсти хочеш, то йди до хати -
нагодую.
Дід увесь затрусився, голова й борода ходором заходили, а очі з-під
настовбурчених брів, як вугілля запалали.
– Марино, Марино!- замовив він старечим охриплим голосом.- Не їсти я
прийшов у тебе прохати… І без тебе нагодувало мене лихо так, що вже
їсти не хочу… Я прийшов довідатися, чи правда все те, про що люди
кажуть?
– Що ж вони про мене кажуть?- граючи очима, спитала Марина.
– Недобре кажуть. Марино!.. Як тебе колись лихо спіткало, вони тебе
приберегли й не дали лиховіі тебе посісти, а як їх прикрутило голодне
лихо, то що ти з ними вчинила? Якого хліба даєш їм, у позику? Ось на,
подивись! – і він витяг з-за пазухи той шматок хліба, що сховав учора.
– Коли їм не згодно брати трохи присмаженого, то хто ж їх до того
силує?- байдуже спитала Марина.
– Голод, Марино, голод! – глухо бубонить дід Улас.
– А мене хто чим годував, як з голоду пухла? їм тепер вадить трохи
присмажена пашня, а того, не бійсь, не хотять знати, що якби не я, то й
такої б не було. Годі про дурне, діду, базікати, даремно часу гаяти!-
одказала, повертаючись, Марина.
– Дурне, кажеш?- спитався дід.- А щоб же ти була давно здуріла,
клята!-гупнувши в землю ґирлиґою, скрикнув дід.
Марина, мов її що шпигонуло, випросталася й гордо позирнула на діда.
– Чи в тебе, діду, усі дома?- покрутивши в себе пальцем над лобом,
призро спитала його.- Чого ти прийшов до мене? Лаятися? То йди собі
заздалегідь бо, тілько пам’ятаючи давнє, я не велю тобі в три шиї
дати!..
Дід Улас увесь затіпався, хотів плюнути Марині в вічі та від немочі
тілько на землю плюнув, кинув геть від себе шматок хліба, що показував
Марині, і повернув з двору.
Він пішов знов до зборні та як ліг відпочити, то вже більше й не
підводився. Сторож розказував, що всю ніченьку він бубонів із собою. Все
кликав Марину, то корив її, то вговорював покаятися.
– Марино, Марино, – гукав він, витріщившись у сволок очима,- кажеш,
що пам’ятаєш давнє лихо?.. Правда, що й то лихо було,- тяжке лихо, що
нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте
те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не
примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо
настало?.. Ох! Сьогочасне лихо – то справжнє лихо!- метаючись на всі
боки, вигукував дід Улас.
На ранок він затих, а об обідній годині й на той світ переставився.
Як обмивали тіло, то знайшли в діда на шиї гаманець, а в гаманці дві
сотні грошей та якусь бомагу.
Паламар, читаючи по складах ту бомагу, повідав одрадянам, що дід Улас
одписує Марині свій город і дві сотні грошей, аби тілько вона приберегла
його на старість та поховала.
– А тепер же як бути? – спитався хтось, як паламар скінчив читати
бомагу. Уперед виступив сам староста.
– Ке сюди бомагу!- сказав він паламареві, взяв у руки, підійшов до
печі, що топилася на той час, і кинув бомагу в огонь. Вона зразу
спалахнула й незабаром покрилася білим попелом.
– Отак бути! – сказав староста.- Діда Уласа як слід поховаємо, що від
‘його грошей зостанеться – на церкву дамо, щоб поминали його праведну
душу, а город-в обчеське піде.
(1897)

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве