Ольга Кобилянська. “Людина”

два роки з дому, щоб студії покінчити, щоби вернутися зовсім
«готовим»; тоді й мали свої заручини оповістити, а там і побра-
тись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталі тифу й помер,
бідачисько, таки у В. Адже се, мабуть, знаєш?
Радник не знаходив слів, щоб виразити своє зачудовання,
аж по якийсь хвилині сказав сумним, гірким тоном:
— А я об тім нічого не знав! Правда, він бував часто в моїм
домі, вештався чимало біля неї, однак ніколи не приходило мені
щось подібного на думку. А вона… і се ж подяка за мою лю-
бов? — кликнув огірчений. — За мої батьківські старання? Ох,
як се болить, болить!! Тобі, чужому, ввірилась, а перед своїм
батьком, перед рідним батьком, могла щось такого затаїти!..
— Успокійся лиш, чоловіче, — утихомирював доктор. —
До мене теж не приходила, щоб своє серце якраз передо мною
вилити. Прийшла, щоб попросту порадитися зі мною, як з
лікарем. Мучила її безсонність, і гарячка до крайності підтинала
її сили. Вона несказанно багато терпіла, І то тайком; а се, ста-
рий, вимагає чимало сили. «Не могли б ви, дитинко, мені сказа-
ти, — питався я, — що більше-менше могла би сьому бути за
причина? Ви ж бували звичайно найздоровіші з цілої родини»!
«Чи се мусить бути, пане докторе?» спитала вона.
«Авжеж, дитинко; се задля вас самих».
Нате й розповіла дрожачими устами, розповіла мені. Цілу
історію. Я ледве затаїв своє зворушення. Яка шкода, що доля
обоїх так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а їх по-
томки, старий… їх потомки… ех! — тут і замовк нараз.
— І що ж далі, докторе? — питав радник пригнетеним го-
лосом.
— Нічо. Просила лиш, щоб я об тім нікому нічого не згаду-
вав, а з нею самою також про те більше не говорив. Коли я спи-
тав, чому про те з своїми не говорить, відповіла:
«Нащо?»
«А так собі, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmerz»
(Поділений біль це половина болю (нім.).
Вона похитала головою.
«Hi, пане докторе; перше треба мені самій перемогти горе;
як довго воно в груді лютує, ніхто мені не помож е».
— Вона, Епамінондасе, одна а тих, котрі самі з собою
справляються.
Радник лиш зітхнув.
— Якби вона була хлопцем, — почав наново лікар, — були
б з неї і вийшли люди. А так жінка… що почне жінка з надвиш-
кою розуму при горшках і мисці?
— Ох, доленько моя! — застогнав радник; — як же ти мене
гірко навістила, мене і моїх безвинних дітей! Тепер же я ро-
зумію, чому вона за К. вийти не може.
— Ну, що до сього питання, то спробуємо ще, — відповів
доктор. — Супроти отрути вживається також отрута. Як
віддасться, так і затреться все горе, вся гризота. Таких випадків
маємо доволі. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде
слізьми заливатись… може, навіть сильно заливатись: любила
його, бач, чимало, нема тут що й сумніватись, однак чи ж для
того має вже ціле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж
не женяться вже в світі удруге ні вдівці, ні вдовиці?
— Ах, розуміється, що женяться!
— Адже людина — лиш людиною! — доказував лікар. — І
чим властиво більше? Нічим більше, ні менше як… звіриною, і
то товариською, розумною звіриною. Спосіб відживлюватися,
боротьба о існування, спосіб розмножуватися — все те вона має
таке саме, як звірина. Сього годі заперечити, наколи не хочеться
йти якраз супроти всякого розуму. А що єсть по правді, те й по
розумі. Будемо отже доти апелювати до її розуму, доки вона
квінтесенції не зрозуміє. А коли зрозумів й віддасться, то побіда
по нашій стороні. Тут і втихомириться усякий біль, прибуде ро-
дина… одне, друге… домашні клопоти і т. і., і буде ще мені і тобі
вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що
Haupttrefferi (великий виграш (нім.)!
Говори з нею! — умоляв радник. — Говори, одинокий мій
потішителю! Я не в силі. О, боже! За що караєш ти мене так
тяжко!
* * *
І доктор дійсно говорив з нею. Умів так приладити, що за-
став її саму дома. Лежала в фотелі недбало одягнена й курила.
Він довго її не бачив, і вираз її лиця здивував його. Все здава-
лось у тім лиці супокійним. Ні сліду ніякого горя. Сказав би-сь,
все життя в ній завмерло, лиш між бровами спрягалось щось…
щось, чого він не розумів, що однак здавалось йому знакомим.
«Божевільність», мелькнуло йому через думку. І з пильною
цікавістю звернув назад на неї погляд та на її пречудні, тепер
супокійні очі.
— Чого дивитесь на мене так чудно, пане докторе? — пи-
тала вона, привівшись.
— Ви… ви… курите, Олено? — спитав змішаний, не даючи
ніякої відповіді на її запитання.
— Адже бачите…
— Але ж бо досі ви не могли знести папіроски в жіночих
устах!
— Так. Однак мож і полюбити се, що передше нена-
виділось. Наприклад, папіроску в жіночих устах. — І знов за-
мовкла.
Він почав був говорити про нервовість, і що вона мусить
берегтись. Говорив багато про обов’язки, котрі маються супроти
себе й супроти других; особливо проти родичів. За-мітив, між
іншим, що людина — звірина привички і що суть люди, в кот-
рих чутливість — джерело всякого безталання…
Вона лиш десь-колись відповідала, і то віднехочу, байдуж-
но. Нарешті він почав говорити і про їхні домашні обставини,
порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризо-
ту, його зламаний душевний настрій…
— Не мож інакше збирати, як сіялось… — закинула вона
байдужно. — Родичі самі винні, що він пропадав. А пропадав
він без рятунку. Опроче… я вірю і в дідичність блудів.
Критичний у вас розум, Олено, — говорив він з важкою
міною, — аналізуючий, розважуючий дух. Вам я можу щось
важного відкрити. Правда, се, що скажу, невідрадне.
Des Lebens ungemischte Freude ward keinem Irdischen zu Teil,
(Ніхто із смертних не був цілком щасливий. — Фр. Шіллер). —
цитував вій патетично. — Однак ви зумієте се перенести, ба, і
других навчити зносити такі пригоди…
Вона нічого не відповідала й не питала нічого. Думала лиш,
що сильним духом суджено й багато перенести. А він почав го-
ворити. Зразу манівцями та оборотами, а трохи згодом таки
прямо, без усяких застережень. Протягом одної години
довідалась, що всі вони знищені, що її батька через якусь-то су-
му, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, віддалять зі
служби.
Вона не ворухалась. Побіліла лиш, немов стіна.
— На те була я давно приготована, пане докторе, — ледве
прошепотіла. — Давно; однак, що можна проти того вдіяти?
— Проти того… нічого! Надіймось, що, може, йому, хоть з
ласки, друга або і третя частина пенсії дістанеться. Ви однак
можете чимало вдіяти?
— Для кого?
— Для ваших родичів, для вашої сестри, а найбільше для
себе.
— Справді не знаю…
Знаєте, Олено, прийміть К…го. Він незабавки проситиме
вас о руку…
Стало тихо.
— Не можу.
— А чому?
— Бо, як ви й самі сказали, в мене аналізуючий і розва-
жуючий дух, критичний розум…
— Не розумію вас зовсім; говоріть ясніше!
— Бачу, що не розумієте мене. Буду отже ясно говорити.
Не люблю його, і наші погляди на життя розходяться далеко. Я
не в силі його й себе оббріхувати.
— Ви сього й не робите. Він вас хоче, а ви годитесь на се.
— Не зношу його й сумніваюсь, чи зможу ще кого-небудь у
життю полюбити. Се вам відомо, пане докторе. А подружжя без
любові се, по моїй думці, брудні відносини. А я не хочу в ніякі
такі входити.
Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що мож і полюбити
се, що ненавиділось.
— Так, але папіроска — се не людина.
— О, Олено, Олено, — кликнув він. — у що ви вжилися?
Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливій, пересадженій уяві?
Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так ча-
тувала на його слова.
— Подумайте, ради бога, і про свою будучину. Згляньтеся
на нещасних, горем прибитих родичів. Не залишайте задля
якоїсь уяви стати для них підпорою. І ви можете колись бути
матір’ю!
— Дальше, пане докторе, дальше…
— Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди
дінуться ваші родичі, наколи не прийдуть звичайні місячні
гроші? До найстаршої сестри? Вона має сама вже діти; і, як нам
обоїм звісно, хоробливо скупа. До Ірини? Доходи вчителя музи-
ки, хоч і спосібного й дуже інтелігентного, худенькі. Крім того,
він хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звісно мені аж
надто добре, а і вам не може се лишитись тайною. Що станеться
з вами, з наймолодшою сестрою? А батькові й матері аби не бу-
ло де на старість і голову склонити?!
— Чи ж я тому винна, пане докторе?
— Сього я не кажу; однак ви не смієте забувати, що він і
ваш батько!
Він мій батько, а я його донька…
Старого чоловіка обгорнула сильна нетерпеливість.
— Ради бога! — скликнув. — Адже діти мають якісь
обов’язки супроти родичів! Се би вам прецінь знати!! А наколи
всього іншого не хочете узнавати, то мусите признати, що він
вас живив!
Її очі замиготіли.
— Тут і дійшли ми до мети… — сказала вона з зимним
усміхом, під час коли з її лиця неначеб зникла й остання кра-
пелька крові. — Живив мене. Сього я не можу забути й ніколи
не забуду, пане докторе, ніколи! — сказала врочисто. —
Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а вла-
стиво відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і те-
перішній устрій суспільний вивінували, хочу собі сама заробляти
на кусник хліба, а заробленим щиро ділитись з родичами… Од-
нак задля обов’язку проти волі сковуватись з мужчиною, з
обов’язку його і себе оббріхувати… В чім мені тут добачувати
святість обов’язку, коли самий сей обов’язок стане брехнею? За-
киньте вашу думку, пане докторе! — сказала, глибоко
віддихуючи і слабо усміхаючись. — Я не вернусь більше з раз
обраного шляху. Бачите? — додала вона. — Я дійсно одна з тих
«розважних критичних умів», котрі ані себе, ані других не ща-
дять. Я все аналізую й не маю милосердя ні над собою…
— Ні над вашим батьком?
Так, пане докторе.
— З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить не-
людський егоїзм, якась божевільність. Ні, — говорив він
згірдливо, — ви, справді, не спосібні до самопожертвовання!
— Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се,
що силує мене виходити замуж за К…го, зі сторони моїх… також
самолюбство.
— Ви софістка!
— А ви лихий оборонець правди, пане докторе…
— Гірко будете ви колись сього жалувати! — кликнув
він. — Ви ще не знаєте життя, однак воно само буде вас бато-
жити й здере полуду з ваших засліплених очей! Страшна буде
для вас тота хвиля, в котрій каяння і сумління обізвуться в
вашім серці!
— Я супроти усього озброєна! — говорила вона з тим са-
мим слабким усміхом, а її очі стали мимоволі вогкі.
— Не проти всього, Олено; проти безмилосердної прози
життя — ні. Опроче, вже й сильніші характери, як ви, зламали-
ся.
— Як ви се розумієте?
— Біда ломить і залізо, а ви лиш людина… Вона здригнула-
ся і глянула на нього несамовитим поглядом.
— Ніколи, пане докторе, — відповіла опісля з супокійною
гордістю. — Власне для того, що я людина.
По його лиці промайнув якийсь загадочний усміх. Він
піднявся і схопив капелюх.
— Зносіть із гідністю наступаючий удар! — сказав і подав
їй руку на прощання.
Дякую вам за ваше співчуття пане докторе! — відповіла
холодно.
* * *
Щось у дві неділі після сеї розмови вернув радник сильно
підпитий додому. Доктор оповістив йому результат своєї розмо-
ви з Оленою, а внаслідок сього і внаслідок випорожнених ба-
гатьох фляшок був він у лихім настрою.
Він змагався з жінкою, котра робила йому гіркі докори
причини його нещасного налогу й наслідків; які він тепер на
них спровадив. Він відгукувався їй грубими словами, заявляю-
чи, що не має зовсім наміру так поводитись, як се дурним бабам
захочеться. Він був уже доволі довготерпеливим: тепер однак не
стає вже і йому тої сили…
— Як можеш такі дурниці плести, чоловіче! — боронилась
радникова. — Хто оставався завсігди паном своєї волі й розпо-
ряджував грішми? Хіба ж я? Сліпа я була й недосвідчена, що не
наложила тобі зараз в першого разу поводів; не найшлась би я
нині в такім положенню, котре доводить мене до розпуки. Тобі
маю завдячити, що нині люди показують на мене пальцями; на
свої старі літа буду жебрати кусника хліба в дітей або в заро-
зумілих свояків! Однак лучче умру, доки се справдиться!
— Ха-ха-ха! — розсміявся чоловік замість усякої відповіді.
Радникова стривожено повернула до нього своє лице, що в
остатнім часі сильно вихуділо.
— Ще й смієшся! — питала вона гірко-згірдливо.
— Ти мені хотіла би поводи наложити? — реготався він
злосливо. — Ти, що не маєш навіть настільки сили, щоб супроти
своєї доньки показати свій материнський авторитет? Зноси ж
тепер наслідки твого ліберального виховання й любуйся дум-
кою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не
хоче й чути про К…го.
Радникова так і здригнулась при його словах; було по ній
видно, що вона угиналась під їх тягарем.
— Чи се дійсно правда, Епамінондасе? — питала вона
несміливо й нервово дрожачою рукою відсунула на столі лампу
набік, щоби ліпше заглянути йому у лице. Се не могла бути
правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим средст-
вом супроти всякої нужди для неї і для її бідненької наймолод-
шої дитини.
— І я хотів би, щоби се не була правда… — відповів радник
насмішливо. — Тепер можеш іти до неї і їй подякувати. А коли
ні, то наложи їй поводи… Чому ж ні? Дрантя бабське! — про-
бурмотів під ніс і зачав нервово ходити по хаті.
Жінка сіла та лиш закрила лице руками…
— 3 наймолодших літ мала вона завсігди свій розум! —
лютував він дальше. — Робила мій дім посміховиськом та ме-
тою всяких дотепів. А тепер ще хочеться їй доповнити мірку
безталання? Те вже їй не вдасться. Ще жию я; а коли до сього
часу з батьківською волею ще не познакомилась, то познако-
миться з нею тепер. Вона мусить за нього ви йти!
— Сього вона не вчинить, Епамінондасе! — простогнала
радникова. — О, коли б я була тоді передчувала, що той буде
причиною її нинішнього поведення! Якою ненависною, якою
незносною бувала для мене його присутність!
— За твоєю спиною піддержувала вона любовні зносини,
кореспондувала, а ти була сліпою й глухою! — говорив радник
дальше. — Тепер збирай, що посіяла! Що мене стосується, то
кажу ще раз, що я покажу їй, хто голова родини. Не буду
терпіти, щоби вона противилась моїй волі задля якогось бо-
жевільного фарсу. Буду… — і він замовк нагло. В покоях почу-
лися легкії кроки, а трохи згодом стала Олена на порозі. Була
одягнена в темний плащ, голову завила в чорну хустку, а під
пахвою держала грубий звій нот. Здавалось, що ступає дуже не-
охотно, однак побачивши радника і зламану матір, в одну мить
усе зрозуміла і приступила ближче.
— Іду до Маргарети, мамо, — сказала, вагаючись, — і не
буду дома на вечері. Ключ від мого покою забираю з собою, бо,
правдоподібно, забавлюсь довше, а повернувшись, не хотіла б я
нікого будити.
Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув ви-
зиваюче перед нею.
— Що за діло маєш тепер у вчительки музики? Надворі ллє
дощ немов із коновки, і я думаю, що в такий час не виходиться,
як не муситься.
— Справді, так, тату; і я мушу.
— Чого?
— Маю там діло, — відповіла неохотно.
— Що ти можеш увечері у старої вчительки за діло мати?
Може, знов яку тайну? Яке rendеz-vоus? Бережись! Все має свої
границі, і я перестав бути зглядним і терпеливим!
Молода дівчина приступила скоро до стола і поклала зви-
ток нот. Її біле змарніле лице відбивало сильно від чорної хуст-
ки, а в тій хвилі схилила його глибоко вділ… було їй, очевидно,
тяжко виявити се, до чого забиралася…
— Се ноти, котрі я відписала за гроші; мушу їx віднести, —
говорила поспішно. — Більше в мене, тату, нема ніякої тайни…
Радникова прокинулась на софі, а радник станув у першій
хвилині мовчки, наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В
слідуючій уже хвилі приступив він кількома кроками до неї, а
його очі заіскрились.
— Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти
відважуєшся мені ще і в тім нечесть робити? Схаменись, бо-
жевільна! — кричав він дрижачим із лютості голосом. — Як
довго ще в мене стане терпеливості!
— Що хочете тим сказати, тату? — спитала вона спокійно,
звиваючи назад розсипані ноти.
— Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям у лице
подивитись, коли згадаю, що моя донька своїм дурним поступо-
ванням дає причину до всяких поговорів; що відкидає поважно-
го чоловіка, й замість того, наче бідолашний писар, маже ноти
за гроші; що безчестить моє ім’я, цілу мою родину; шо хоче a
tout ргіх відогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь. — кричав, —
встидаюсь, кажу тобі!!.
Вона лиш поблідла, і очі її здавались більшими; опроче ос-
талась, як і перше, спокійною.
— Годі мені вам помогти, тату, — відповіла вона. — А що
предложення поважного чоловіка не можу прийняти, а не хочу,
щоб моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама
заробляти. Як вам і другим ся справа представляється, не можу
я, розуміється, знати; однак інакше поступати також не можу.
— Ти однак мусиш, коли я кажу!! — кликнув голосно, гру-
бо. — В остатній хвилині пізнаєш ти ще, що батько голова ро-
дини, що його воля — воля всіх!
— Чому якраз в тім випадку? — питала Олена, і її великі
очі зачали миготіти.
— Бо — ти дурна, і я собі того бажаю! Вона здвигнула пле-
чима й легко усміхнулася.
— Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в життю дру-
гого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те
наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама
єсьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право
йти за собою або проти себе. Для того кажу раз на завсігди, що
не вийду за К…го, і що ніколи, ніколи не буду жити брехнею…
— Позавтра він тобі освідчиться, і ти приймеш його! — го-
ворив він біля неї засапаним голосом,
— Позавтра довідається, що не стану його жінкою…
— Олено, змилуйся над твоєю нещасною матір’ю, набери
розуму, — побивалась радникова.
— Маєте ви, може, наді мною милосердя? — питала вена з
несказанним огірченням. — Бере, може, хто мою думку і чуття
на розвагу? Наче якусь штучну механічну пружину натягали б
ви мене і пристосовували до обставин! Я однак не дамся до сьо-
го ужити! Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої са-
мостійної людини, а коли б вам те прецінь удалося, тоді ус-
покійтесь… Тоді… я — не я…
— Яка подяка за мої безсонні ночі, за мою муку, мою лю-
бов материнську! — стогнала радникова. — Що жие в твоїм
безталаннім серці!
— Правда, мамо, й те, що виплекалось.
— Прокляття на тебе, невдячна гадюко! — засичав радник.
Вона збиралась до відходу, однак на ті його слова задержа-
лася. Звернувши легко голову, глянула на нього із співчуттям.
— Ваші слова, тату, мене не болять… — говорила. — Вам і
не слід інакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер
провадив, вами володів, вам і велить говорити. На мене не має
він ні впливу ніякого, ні сили. Вважаю його лише нездоровою,
брудною силою, котра не має змислу для чистого шляхетного
чувства; тій силі в грязі гаразд, вона рада б усе їй противне за-
гарбати у свій круговорот і приглушити. Іду! — говорила вона
дальше. — Не маємо собі більше нічого сказати. А так як справи
стоять, не будемо мати і на будучину собі нічого сказати, ані
розумітися не будемо.
— Я тобі маю лише стільки сказати, — кричав радник, —
що позавтра приймаю освідчення К…го. Ти ще неповнолітня, а
тепер — іди!
Вона знову станула, наче прикована, а її очі засвітились
чудно.
— Так? — сказала протяжно. Хотіла ще щось сказати, од-
нак, надумавшись трохи, замовчала. Теє «щось», що доктор
порівнював із помішанням, показалось нараз у неї між очима.
Не підводила повік більше. Не сказала ні словечка. Забравши
ноти з стола, вийшла.
Між старими урвалася розмова…
II
Еs lebt
in mir
die
Liebe
zur
Freihe
it, der
feste
Entsch
luss,
mich
nicht
knecht
en
lassen
zu
wollen
, es sei
von
wem
es sei;
nimme
r mein
Haupt
zu
beuge
n, wo
meine
Seele
es
nicht
kann;
mein
Leben
zu
leben,
wie
ich es
verste
he,
den
Weg
zu
gehen,
den
ich
mir
vorgez
eichne
t, und
mich
durch
nichts
von
diesem
Wege
abbrin
gen zu
lassen;
durch
keine
Schme
ichelei
,
durch
keine
Drohu
ng,
mag
er
denn
fuhren
,
wohin
er
will…
(«Allz
eit
voran
» von
Fr. Spi
el-
hagen)
.

У
мені
живе
любов
до сво-
боди,
в мені
твер-
да по-
ста-
нова
не да-
ти се-
бе по-
нево-
лити,
ким
би це
не бу-
ло;
нікол
и не
хили-
ти
своєї
голо-
ви, де
цього
не
може
моя
душа;
жити
своїм
жит-
тям
так,
як я
сам це
ро-
зумію,
іти
шля-
хом,
що я
сам
наміт
ив,
куди б
він не
вів, і
не да-
ти
звести
себе з
цього
шляху
ніком
у ні
підле
щуван-
ням,
ні по-
гро-
зами.
(«Зав
жди
впе-
ред».
Фр.
Шпіл
ьгаген
– нім.).
До тої самої незначної хатини, отіненої старинезними сме-
реками, з котрої Олена виходила з Лієвичем перед майже трьо-
ма роками, прямувала й сього вечора. Темніська ніч укладалась,
а дощ лляв неустанно. Від часу до часу піднімався сильний
вітер і бив її дощем так у лице, що волосся на чолі перемокло, а
рука, що піднімала довгу сукню, заціпеніла із студені… Се був
один із тих неприязних зимних вечорів осінніх, котрі заганяють
додому усе, що лиш має яке-небудь пристановище…
Утомлена вступила Олена в хату. Тут мешкала її стара вчи-
телька Маргарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути
здавна, однак стала для неї щирою порадницею й подругою.
Який лагідний супокій, який мир привітали її в тій тихій
кімнатці! Була лиш напівосвітлена. В притикаючім маленькім
салоні, котрого двері стояли широко отворені, сиділа старенька
дама при фортеп’яні, цілком затоплена в Шопені. Він був її лю-
бимцем, і вона виконувала його твори майстерно. Без шелесту
розгорнулась дівчина з плаща та хустки, тяжкі коси так і роз-
пустила по плечах. За висками товклись у неї живчики, а голова
сильно розболіла із зворушення.
Під вікном стояв старомодний фотель старої дами, а перед
ним столик до роботи. Тут і опустилась вона, щоби спочити, як
се часто робила. Се не першина, що її гонили та слідили, наче
яку небезпечну дику звірюку…
Наче хвилі, припливали до неї м’які звуки фортеп’яно. Раз
любовні пристрасні, то знов западали вони глибоко в душу; ніби
бавлячись ними, перейшла Маргарета незамітно на іншу тему.
Начала Шопена «Impromptu fаntaisie».
Тихесенько розпливались звуки, то зливались, виринали
нові, пориваючі, чародійні, наче опановуючи себе, немов тая
скована пристрасть, коли чоловік з болю задрожить, застогне, а
далі вмовляє в себе: «спокою, спокою, спокою!»…
Як часто і прислухувалась Олена тій штуці, все однак, то
відчувала при тім і думала, було однакове. Та сама гарячозимна
дрож обгортала її, приковувала та загадочна сила музики, що
нас пориває, додає сил, дотикає нас до найглибшої глибини
душі… Нині однак в тій хвилі прокинулась вона так бистро, на-
чеб її доторкнувсь який лихий демон; прокинулась і сховала
розпучливим рухом лице в долоні. Се ж був його улюблений
твір. З того однак часу не хотіла його більше чути. Правда, ста-
ра вчителька не могла знати, що вона тут сиділа немов на виг-
нанню, а так і мусила прислухуватись; а хвилі звуків не мали
милосердя. З їх глибини виринула згадка і стала живою карти-
ною. Одного разу, коли обидвоє зайшли до Маргарети на музи-
ку, а вона відогравала «Impromptu» по-мистецьки, тоді і виявив
він їй кількома словами свою любов. Смеркалось, наче нині. Він
сидів, уперед похилений, підперши голову на руки, і прислухав-
ся. Неподалік від нього сиділа вона. Посередині гри встав нараз
і приступив до неї. Яка одинока незабутня хвилина! В якім не-
описанім зворушенню находився він тоді — звичайно
спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш
відгомоном тої музики — скована пристрасть. А вона?
Найніжніші нерви дрожали, тремтіли в ній. Адже обоє носили в
серцю любов, однак і обоє були горді, вразливі, і одне не хотіло
другому признатись, аж таки він перший почав…
Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила гли-
бока, могуча, піднімаюча сила, котра не знає ніяких перепон,
нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з
собою, часто руйнує те, що закони і звичаї, і час з трудом збуду-
вали…
Правда, що музика підсичує і біль у людській груді аж до
божевільності. Музика пірпала тепер і молоду дівчину у свої
обійми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо, та так сер-
дечно, що ціла її гнучка стать тремтіла. Оклик виривався їй з
уст, однак вона притисла руки ще сильніше до лиця, заціпила
зуби, хотіла бути спокійною… О, боже, спокійною!.. Адже не на
се прибула вона сюди, не се гнало її в бурливу ніч, не сього вона
бажала, бажала!.. Горде, непогамоване чувство!! Хто його не
знає!..
Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на
спинці крісла, і лише рука закривала очі…
Пізніше, коли вже стара дама перестала грати і увійшла з
світлом до кімнати, найшла молоду товаришку незвичайно
втомленою. Не здивувалась вона її присутністю; то було вже її
звичаєм приходити незамітно й несподівано, а часто вже по
якійсь хвилині назад вертати. Від часу смерти Лієвича стала во-
на такою непосидючою…
— Ще йде дощ надворі, Маргарето, — мовила Олена між
іншим і притисла чоло до шиби. При тім вдивлялась у нічну
темряву, начеб хотіла там конче щось добачити. Замість того
бив дощ голосно о вікна, а поза углом хати свистів та вив вітер,
немов хотів насилу зірвати стару хатину. Лише старі смереки
шуміли перед нею успокоююче і горнулись охотно за вітром.
— Невже ж ти знов хотіла б відходити? — питала вдовиця з
тривогою, а заразом любо… — І то в таку непогоду? Вибий собі
лиш те з голови, я тебе не пущу.
— Ні, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як
собі їх на нині бажали, а далі хотіла ще дещо оповісти, дещо на-
писати…
— Лист?
— Лист.
Тут і розповіла вона старій жінці все, що пережила в ос-
татнім часі, від сцени з доктором, аж до бурливої розмови з
батьком.
— І що ж задумуєш чинити, Олено? В неділю з’явиться на-
певно. Дожидав, як мені здається, лиш приїзду своєї матері,
котру хоче тепер взяти до себе.
— Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його
намір щодо мене; заким однак рішуче приступить до діла, му-
сить одне дізнатись; а то, що дівчина, котру задумує на ціле
життя взяти за жінку і по котрій з певністю надіється, що буде
становити «душу» його дому, не любила його ніколи. Що коли б
я хотіла за нього вийти, то вийшла б лиш з тої причини, щоби
родичам, одній незабезпеченій сестрі і собі придбати якесь при-
становище. Не єсть се ніяким услів’ям, під котрим вона
рішилась-таки вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощади-
ти неприємної, а подекуди і понижаючої хвилі, а заразом хоче і
очиститись від закиду, будто вона слабує на гордоту і химери.
За нього не вийде. Не могла б сього ніколи вчинити; попросту
вона не може зобов’язуватись до доживотної брехні…
— Се в тебе, Олено, дійсно не…
— Жарт? Ні, Маргарето, правда. Вдовиця мовчала через
хвилинку.
— Кождий має свої погляди на такі речі, — обізвалась
опісля; — однак, як то кажуть: «і мудрому чоловікові не встид
послухати поради…»
— Для мене нема поради, Маргарето, — відповіла тихо
Олена. — «На милування нема силування», так само і на пова-
жання; а вироблені погляди на життя, котрі тісно зв’язані з на-
шою совістю, також не даються скинути, наче та одіж.
— Сього я й не хочу сказати. Я хотіла була лиш спитати,
що властиво думаєш зробити з собою, коли не хочеш віддатись?
— Задумую жити по своїй натурі і по правді.
— По правді! — усміхнулась сумно старенька женщина. —
Не знаю, що собі властиво під тим думати. Одначе, взявши все
на розвагу, то що ти маєш супроти особи К…го? Що тепер його
не можеш любити, розумію дуже добре. Що, оскільки тебе
знаю, може, взагалі не будеш його любити, знаю аж надто доб-
ре. Думаю однак, що людська натура доволі знана, щоб будува-
ти на то і на будучину: наприклад, що привикнеш до нього. Він
добрий чоловік, се кождий знає. Він досі щиро спомагав матір, а
тепер навіть бере її до себе. Сього не вдіє нині кождий.
— Дійсно! — перебила її Олена, гірко усміхаючись. —
Рідка великодушність! Кождому відомо, що доки він учився,
вона, вдовиця, гірко роботами заробляла грошики, щоб його
удержувати на університеті. Що її тепер, коли вже перестала
бути продуктивною силою, не виганяє надвір, то вже імпонує
світові!
— Ох, Оленко! Огірчення чинить тебе несправедливою.
Він не грає, наприклад, у карти, не п’є, а те, бач, чимало значить.
— Ні, зате він чоловік холодний, з вирахованням, котрий
лиш хоче вживати, котрого «я» становить для нього одинокий
світ. «Уживати, бо лиш раз живеться» — се його засада, котрої
він і пильно держиться. «Однак при тім і другим дати жити» —
се не його засада, Маргарето. На те спустіться. Се егоїст і чо-
ловік гордий, котрого, як вихвалювався раз перед Стефаном,
нічого на світі не дивує, котрий усього вживав, усього скошту-
вав, котрого ніяка жінка не в силі довший час придержати, бо,
мовляв, знає наперед про кожду, що потрібував би лише палець
надставити, а мав би їх десять нараз. Його, наприклад, важні
соціальні питання життя нічого не обходять, бо на те, мовляв,
єсть доволі студентів, філістерів і інших божевільних. Для нього
його завід — то лиш дійна корова; а про мене говорив раз Сте-
фанові: «Чи думаєте, що ся хоть крихітку ліпша від других? У
неї, як і у всіх жінок, остатня філософія: «віддатися». Я їх знаю.
Наколи б мені її дійсно схотілося і була б уже моєю, тоді й по-
лишила б усі свої ідеї, при помочі котрих робиться тепер така
інтересна в родинному гнізді. Зрештою, і не сміла б мені їх у мій
дім заводити. А до делікатної кухні, яку я люблю, вона й не па-
сувала б». Що мені з такого чоловіка, Маргарето, без любові? І
чим була б я для нього? Нічим більше, ні менше, як ключницею