Ольга Кобилянська. “Людина”

його дому… а там… — тут і урвала.
З ляком підвела старенька очі на молоду дівчину. Такої
бесіди вона ще від неї не чула; так суворо, безоглядно ніколи
вона не говорила. В які мрії заганялась вона при своїх
спосібностях! А знала свої думки так удатно прибирати в слова,
що сказав би-сь деколи, що воно дійсно так, а не інакше. Однак
вона любила сю дівчину, немов свою рідну дитину, і думала, що
вона нізащо в світі не повинна далі ступати тою тернистою й
небезпечною дорогою.
— Прислухуючись твоїй бесіді, Олено, — обізвалася по-
важно, — можна б утратити віру в добрі прикмети мужчин. Од-
наче я в тебе питаю, я маю до сього право. Чи був і Стефан без
блудів?
— Стефан? Ні, — відповіла трохи згодом Олена, під час
коли її великі очі глибоко засяли. — Він мав також свої блуди.
Був нудний педант, був заздрісний, був гарячка і мав ще блуд
одідичений, про котрий довідавшись, я з жалю та розпуки мало
що не збожеволіла. Се була тайна, його батько збожеволів з
пиття і помер з того, а він, Маргарето, як-небудь і не пив нало-
гово, однак пив радо. Ви розумієте, що се значило для мене ма-
ти такого чоловіка (а я змалку бридилась усіми напитками), у
котрого та взгубна пристрасть могла вибухнути кождого часу?
Однак ми любились, і, віруючи в нашу любов, ми думали се ли-
хо перемогти. «Лише при твоїй помочі», — говорив він бува-
ло, — «зміг би я ту нещасну хворобу задавити, а з другою
жінкою… ніколи». І я вірила, що мені вдасться його вирятувати,
при чім і натерпілась би, може, чимало, однак що було то все
для мене? Я ж його так любила, Маргарето! А тут? Що за рація
виходити за сього чоловіка? Ми вели б неустанну боротьбу між
собою, котра б остаточно мусила виродитись у ненависть. Так,
як я його знаю, то він не звернув би ніколи з шляху, раз обрано-
го; а я, Маргарето, я не єсьм натурою, котра б могла зносити на
своїм карку панування другого.
— Такі думки, дівчино, — відповіла стара дама, хитаючи
жалісно головою, — не доведуть до нічого. Коли, бач, усе роз-
береш, усюди заглянеш, так і стрінеш усюди ключку. А все ж
таки він узагалі відповідна «партія» для тебе, і ти привикнеш до
нього. Привикає чоловік, боженьку, чи до одного! Тим скорше
до людини: з днини на днину, з місяця на місяць, а там… о, ти не
знаєш, як гарно може ще твоє життя уладитись, які хвилі береже
ще воно для тебе! Чи хочеш, може, сама, на самоті жити, от, хоч
би так, як і я? — І гіркий усміх промайнув по її старечім зжу-
ренім лиці. — Чи розумієш ти хоч трохи, що то значить бути
злишнім? Або чи розумієш ти направду, що то таке убожество?
Недостаток болить, журба мулить, пригноблює, робить вовчку-
ватим, убиває! А як старість настане, сили уступлять. Олено?
Фахової освіти не маєш. Чи хочеш сукні паням шити? ноти ціле
життя відписувати? Хочеш, Олено?
Молода дівчина мовчала, її голова спочивала на згорнених
на столі руках; ледве що видно було її бліде лице із спущеними
віями.
— Хочеш сього, Олено? — обізвалась іще раз із притис-
ком. — Ні, годі тобі того хотіти! Ти дійсно не можеш мати ще
правдивого розуміння про нужденне вегетування, а то мусила
би ти його повітати, як свого ангела-спасителя!
— Ніколи, Маргарето; лучче вмерти! — почулося стиха.
— Умерти? — глянула понад окуляри на дівчину стара
Маргарета. Був се ледувато-насмішливий, а заразом милосерд-
ний погляд, що на ній спинився. Опісля зареготалась вона і, бе-
ручись наново за панчоху, почала одностайним голосом дальше:
— Коли Стефан умер, казала, що також мусиш умерти; а
прецінь жиєш. Не вмирається воно так легко, Олено; вір мені.
Раз — се було, як і мій чоловік помер (щось у рік, як ми побра-
лись); — я думала тоді теж, як і ти, про смерть. Не знаю, чому
не вмерла я, як і не знаю, чого живу? Всі вдовиці і старі панни,
Олено, вони нічо. Остатні належать ще до тих безталанних, що
ще до того і смішні. Самотні блукають у життю, без приюту, без
становища, сказала би-м, без змислу, ат! — жиють, щоб не
вмерти. Наприклад я: смерті не бажаю, як в молодих пристрас-
них днях. Знаю, що кінець сам прийде, а буде се сумний, глухий
кінець… Чи хочеш і ти вести таке життя? Чи, може, хочеш для
«ідеї» жити? Наприклад, писати? Се тепер… неначе хороба в
жінок. Опроче, для ідеї живеться доти, доки не треба за кусни-
ком хліба побиватись. Виб’є однак та година, так ідеї переста-
ють бути метою життя. Врешті, нехай собі й так. Думаєш, од-
нак, що праця для ідеї заступить тобі се живе щастя, котрого ро-
зуміння мусить ще жити в твоїй груді, бо ти ж любила і була
любленою? Чого ж, питаю ще раз, чого ж хочеш, Олено?
Немов змучена, підняла Олена голову і з відверненим ли-
цем оперлась мовчки о поруччя крісла, ще й очі закрила рукою.
Боже! Дійсно, чого ж вона ще хотіла? що оставалось їй ще
хотіти? Писати? До того не мала вона таланту, а всяке дилетант-
ство було їй ненависне. Отже, що ж їй почати? Думати? Говори-
ти? Майже на се виходило. А наколи на се вийшло, стало
смішним…
Стара дама завважила муки молодої дівчини і, не зміняючи
ні пози, ні тону, говорила далі:
— Дійсно, Олено, в тім взгляді не можу похваляти твого
рішення. Що задумуєш чинити, воно, їй-богу, недобре!
Однак вона чула, що добре. Чула, що коли не буде придер-
жуватися сеї думки, то пропаде, як тисячі перед і за нею.
А того вона не хотіла.
— Що мучить тебе, моя дитино? — обізвалась знов, бача-
чи, що Олена сиділа безмовно та нерухомо. — Невже ж тобі
жаль твоїх поглядів на життя, котрі ти, може, змінити мусила б?
Іди ж бо. Іди! Яка ти собі там і поступова, а в тім напрямі оста-
лась ти все-таки ідеалістка. Оглянься лиш у життю і скажи сама,
чи подружжя, котрі лучились без любові, в тисячних случаях не
щасливіші від таких, що справді не раз лиш любов мали за
підставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване
«розумне подружжя», а ти замість того любуєшся в романтич-
них засадах і не хочеш у те вірити, що ми не в силі кермувати
нашою долею, що на те є вища сила. Правду сказавши, світ
висміє тебе, довідавшись, що через те відмовила К., бо його не
любила!..
— Світ, Маргарето? — відказала гордо Олена, і згірдливий
усміх промайнув по її лиці. — Та маса наших знакомих? Ані їх
хвальба, ані їх догана не були ніколи в силі постановити для ме-
не якесь правило! Мені просто неможливо розстатись із дум-
кою, що так, як воно є, є недобре; що наступить одначе хвиля, в
котрій правда сміло заволодіє; справедливість перестане бути
якимось даром ласки, і настане час, коли жінка не буде приму-
шена жертвувати свою душу фізичним потребам…
— От і маєш, Олено! Твої погляди про правду становлять
власне причину твого терпіння. Се головне вони творять розлад,
безталанну дисгармонію в твоїй душі. Завернись, люба
дівчино! — казала вона серйозно. — Завернись, доки ще моло-
да, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собі ска-
зати, що серед людей осталась ти одна-одніська!
— Годі мене вже урятувати, — відповіла молода дівчина,
сумно усміхаючись. — Не в тім змислі, в якому, було, задумали.
Одначе, одному мушу заперечити. Мої погляди не такі
ідеалістичні, як ви думаєте. Коли б була, як доктор А. казав,
менш розважним критичним умом, не була б я ані в часті такою
безталанною серед нинішнього ладу суспільного, не була б я
такою самотньою, якою єсьм дійсно.
— Твоя уява надто роздразнена.
— То дайте поживу моїй душі; дайте мені серйозну, трива-
лу працю. Одначе ніколи не стояло виразніше перед моєю ду-
шею, що єсьм «нічо», єсьм якимось недокінченим, неповним
сотворінням, котре, оставшись таким, саме не здолає опанувати
долі! Що мені з самої волі? Що остається мені? Нічого, Марга-
рето, нічого, крім прокляття, насмішок і милостині.
Трохи згодом, немовби собі що пригадувала, додала
рішуче, ніби більше до себе:
— Нехай врешті все б’є на мене, я хочу до остатньої хвили-
ни оставатись праведною, а хто в силі чинити більше, нехай ро-
бить…
— А за потреби життя забула, серце? — спитала знову вдо-
виця, посилаючи мрачний, майже острий погляд з-поза оку-
лярів.
— Моральна нужда як абсолютна бідність — се одне й те
саме. Наслідки їх однакові. Будьте ласкаві, — додала опісля
спішно, — дати мені аркуш паперу. Хочу написати до нього.
Вона встала, перейшла звільна кімнату і станула врешті пе-
ред старою женщиною. Ніколи не видавалась вона їй такою по-
важною, однак ніколи й такою чужою.
— Се твоя невідмінна постанова?
— Невідмінна.
— І чи ти того свідома, що запропащуєш сама свою буду-
чину?
— Так, я того свідома, що не брешу…
Годі, бог з тобою, безталанна!
* * *
Щось у годину пізніше покинула Олена стару товаришку.
Надворі стало ще темніше. Ледве що десь-не-десь блимали зорі,
а по місяці таки мчалися хмари. Лише вихор гудів та свистів
безнастанно, та гнав тихими улицями…
Прощання обох женщин було холодне і німе. Щось стануло
між ними, що їх роз’єднало; вони обі се порозуміли…
Сміливо кинулась Олена в нічну темряву. Сильний подув
вітру загасив світло в руках вдовиці, а двері за молодою
дівчиною луснули сильно і замкнулись.
Чого, властиво, вона хоче? — пробурмотіла стара нетерпе-
ливо і вертала звільна напомацки у свою світлицю. — Чи при
умі вона?
* * *
Чаша горечі, яку довелося випити родині Ляуфлерів, не бу-
ла ще повна. Нові, зовсім незнані чудні звуки наповнили солод-
кою гармонією серце Германа-Євгена-Сидора. Наче одним за-
махом зрозумів він поезію, в котрій зливалось місячне світло й
соловейкове щебетання. Зрозумів журчання чистих хвиль, зро-
зумів золоту їх пісню, казочну. Зрозумів сумраку вечірнього ча-
родійну силу. Він потонув у найніжніших чувствах… він, Гер-
ман-Євген-Сидор… любив. Одначе його любка (була се жидівка)
оставалася глухою для тих його чудних, сердечних звуків. Його
просьбу, щоби стала його дружиною, відкинула вона рішуче і
холодно. Його горя і розпуки не в силі описати ніяке слово
людське; і він постановив зникнути із сцени подій. Сталось воно
тим чиним, що він вистрілив собі в лоб…
Недовго по тім усунено радника з служби… і гарні, золоті
часи, про котрі знав оповідати він, його товариші та добрі зна-
комі, — стали tempi passati!
* * *
З чотирьох доньок була лиш найстарша і Ірина замужня.
Перша вийшла за старого, однак багатого кавалера і приживала
безжурно далеко від родичів. Ледве що раз або два в рік питала
листовно, як живеться родині. Тоді звичайно Олена відписувала
їй точно й коротко. Обі сестри ніколи не годились з собою, а від
часу, як найстарша віддалась, відчужились ще більше. Тяжко
приходилось тепер Олені до неї і її мужа відсилати письмо, кот-
ре мало характер просьби. Той її швагер мав далеко від міста
кільканадцять фальчів поля з обійстям, і теє хотіла тепер пані
радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали іншого
виходу з лихих обставин. Частина пенсії, котру з ласки полише-
но радникові, була така мала, що ледве вистарчила б на життя
одному. Крім того, були в них ще й довги і, заки тих не сплаче-
но, не можна було грошей обертати на інші потреби. Довго тре-
ба було ждати на відповідь, дуже довго, — аж і прийшла на-
решті. Зять, хоч і неохотно, пристав на предложення своєї свек-
рухи і заключив тверду, некорисну для них угоду, котру однак і
Олена мусила підписати.
Небавом відтак переселилася далеко-широко знана і пова-
жана родина (з виїмкою наймолодшої доньки, котру найстарша
забрала до себе: «заки заакліматизуєтесь» — писала) в нужден-
не пусте село і почала нове життя.
* * *
Минув уже п’ятий рік, відколи проживали на селі, відлучені
від інтелігентного світу, від усяких товариських зносин. Кождий
виїзд у місто був сполучений з видатками, і для того вони рідко
коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч і яку там малу суму
грошенят відложити. Винаймлені поля приносили мало доходу,
а про частішу продаж яких-небудь продуктів рідко коли мож
були думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне,
приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Він про-
сиджував цілими днями в нехарних сільських корчмах, п’ючи та
сперечаючись з мужиками. Тут і вироблював їм різні подання і
супліки та залагоджував і інші справи, а за те платили йому му-
жики горівкою або і грішми, котрі відтак пропивав знов з ними.
Ніхто не здержував його більше від такого життя. Коли при су-
перечні попадав у злість, поводився наче божевільний. Одного
разу вернувся він більше, як звичайно, напідпитку додому. На
його вид впала радникова в таке роздражнення, що не могла
спокійно заховуватись. Вона лаяла, проклинала і казала йому
назад вертати туди, де провів цілий день. На столі біля нього
лежав великий залізний молоток; розлючений її словами, шпур-
нув ним за жінкою. Близесенько біля її виска пролетів він і упав
Олені перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на
нього і потрясла його сильними руками.
— Гадюко! — кричав він несамовитим голосом. — Кара
божа! Відчепися, коли не хочеш почути отсього молотка, щоб
раз назавжди успокоїлась!
Далі махнув за нею рукою, щоб її ударити, однак втрафив
уже в воздух. Вона звернула голову до нього, і страшний зим-
ний усміх викривив її уста.
— Зноси тягар, батьку, доки ще матір жиє. Не забувай, од-
нак, що родичі винні, коли діти суть для них тягарем, — і вийш-
ла.
Вона була тою, котра управляла цілим господарством і на
котрої плечах спочивав гаразд цілої родини. Так — цілої роди-
ни. Від двох років проживала й Ірина при родичах, та вже вдо-
вицею. А і наймолодшу Геню виекспедійовано назад додому, —
«щоби привикла до відповідних обставин та мала образ своєї
будучини», — як писала найстарша. — «За урядника не вийде,
бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще най-
лучче випровадити її на добру ґаздиню і охоронити її від усякої
вищої освіти, котра в нашій родині відіграла таку нещасну
роль…»
* * *
Була осіння сонячна днина… Пізно по обіді. В селі панувала
тишина. Велика часть мешканців забралась на ярмарок, а й на
полях не видко було нікого. Давно позвожено все додому, і да-
леко та широко видко було голий простір, — далеко, доки око
засягне! Сумний, тужливий був се вид. Мимовільно зверталось
око до темного дубового лісу, котрий, припираючи до західної
сторони села, становив для себе якийсь окремий світ. Близько
біля нього йшла сільська дорога, і не один утомлений
вандрівник, не один робітник звертав під старі дуби, щоби в їх
тіні відпочити. Осіннє червоножовте березове листя дрожало
безнастанно на лагіднім вітрі і набирало при західнім сонці
рішуче кривавої краски. Особливо ж вражала одна група беріз
очі всіх прохожих. Вони росли на узгір’ю, низько до землі схи-
ляючи свої сплетені віти, і ніби умисне висунулись із лісової
гущі, ближче до дороги. В ясних місячних ночах виглядали їхні
білі повигинані пні із срібним листям, наче грізні мари. Тепер,
правда, виглядали вони мирно, привітливо. Се завважила, ма-
буть, і Олена, що вийшла отеє із глибини лісу та оглянулась за
місцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором
биту дорогу, а не бачачи на ній нікого, усіла потрохи знеохоче-
на…
Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п’ять років глибо-
ких слідів на її лиці? Так — і ні. Вона належала до тих щасли-
вих, котрі не старіються скоро, на котрих лиці відбивалося, од-
нак, духове життя. Потемніло та обгоріло колишнє лілієвобіле
лице. Біля уст уклалась морщина, котрої перше не було і котра
надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму і утоми. Лиш
очі сиві дивились однаково лагідно. А що ще більше вчинив із
нею той час? Той, хто не проживав у безлюднім місці,
відірваний від усяких товариських зносин, тяжко працюючи в
неустанній одностайній боротьбі а журбою, той і не в силі
оцінити наслідків такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої
кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергійних, а
надто ідеально уложених натур — як таке життя. Шумна се
фраза, будто би природа сама могла чоловіка вдоволити. Недба-
лим, до думання лінивим, вона вистарчає; вдовольняє вона і
мешканців міста, що опускають галасливе товариство, щоби на
свіжім воздусі скріпити зав’яле тіло; однак, ніколи не вистарчає
вона для мислячих, діяльних людей. Від днини до днини, від
місяця до місяця примічала Олена на собі наслідки того тупого
бездушного життя. І вона була остроумна і надто добре ро-
зуміла людську натуру, щоб не знати, то з часом перейде не-
замітно до тих людей, котрим розходиться лише о фізичний
добробут.
Змовчу про тоті хвилі, в котрих переживала вона несказанні
муки, в котрих її молода душа, що бажала діяльності, силкува-
лась переломити вузькі границі, якими окружало її теперішнє
життя. Як той спійманий орел, побивалась вона у в’язниці, ду-
мала неустанно про вихід з тої глухої одностайності; і як все на-
ново мусила переконуватися, що теперішнє життя дожидало її і
в будучині. В такі хвилі сум страшний налягав на її душу, і в
таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-
гостра, ба, безмилосердна! Незамітно упадала вона під вагою
німих мук. Правда, сі муки можна було завважити на її лиці, од-
нак ніхто не журився нею. В господарстві, котре було на її го-
лові, йшло все звичайним ладом, і лише спущені віка і якась
утома свідчили про її психічні терпіння…
…………………………………………
Хустка зсунулася їй з голови, однак вона того не завважала.
Її ціла увага була звернена на мурашню, що піднімалась ма-
леньким горбком біля неї. Вона думала про поділ праці у тих
комах, а нараз і пригадалась їй чомусь стаття Писарєва «Бджо-
ли».
Було вже доволі давно, коли се читала. В яке гарячкове
роздражнення попала тоді по прочитанню того твору! Як багато
гарячих думок піднімалось тоді в її душі проти «трутнів»… —
Тепер читала вона дуже рідко.
Начеб забула і себе і все навкруги, так задивилась на комах.
Як вони ворушились, бігали, все однаково, безперестанку, без
утоми. Тут панував строгий лад, і кожда комашка мала свою ро-
боту. Чи життя, яке кипіло в тім світі дрібних створінь, збудило
в її душі яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до ки-
шені, витягнула пом’ятий лист і прочитала. Чинила се, може, в
сотний раз. Се був лист, писаний до неї ще перед двома
місяцями її найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати
обійстя й поля, випущені в оренду; що радить Олені заздалегідь
порозумітися з новим властителем щодо дальшого винайму
грунтів, бо в противнім разі могли б уже за рік остатись без
пристановища. Їй неможливо інакше зробити, обставини прине-
волили їх до сього; сини й дочки попідростали, а наука чимало
коштує і т. д… Всі знали о тім і всі сумнівались, чи остануться
дальше на господарстві. Здавалось, що жиють тепер, лише до-
жидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна і горда
женщина, зломилась. Ледве можна було її пізнати.
Лише воліклась під вагою щоденної тяжкої журби. А коли
Олена розповіла їй зміст листа, вона сплакала, замість що-
небудь на відповідь сказати. Ірина, звичайно хоровита, жила
лише сестрою, про котру часто говорила, що вона — її «сила»,
ще вона єсть сею точкою, що в’яже її з життям. Наймолодша се-
стра, давно доросла, гарувала, побивалась, неначе мужчина, до-
ма і по полях. Одне ставало другому до помочі, одначе, підстава
цілої будівлі стала порохнявою і захиталась…
Ще мовчала Олена. Ще не мала відваги поділитись із ста-
рою ненькою й обома сестрами найновішою вісткою, себто тою,
котру одержала вже від нового властителя їх пристановища. На
її запитання щодо дальшої оренди відповів він коротко,
привітно, що по упливі року відбирає поля і стане сам
ґаздувати…
Над тисячними вихідними точками думала бідна дівчина.
Думала, як би оберегти родину від грозячої абсолютної бідності,
нужди; щоби їм при оповіщенню сумної звістки подати заразом
і нову спасенну раду. Одначе не видумала нічого. Не видумала?
Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось
від найновішого часу. І дійсно. Ніколи не виходила вона з дому
так часто і не бавилась так довго по прогульках. Особливо ж
сусіднє село її немов причарувало…
…………………………………………
Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а її по-
гляд полинув знов долиною по дорозі. Сонце ладилось заходи-
ти, і на заході запалало небо рожевим блиском. Нараз долетів до
неї туркіт воза і тупіт кінських копит. Вона заворушилась і
вп’ялила очі в той бік. Показався малий легкий візочок, тягне-
ний двома палкими кіньми. В нім сидів одніський мужчина і по-
ганяв сам коні.
Лице її спалахнуло кров’ю, а серце затовклось сильно.
Візок приближувався чим раз, то скорше. З-під тонких скорих
кінських ніг вилітали іскорки, а вона, затявши зуби, почала
звільна спускатись із горбка. В очах її горів дивний огонь, ніздрі
дрожали…
Мужчина, побачивши її, здержав одним рухом коні і
привітався. Був се гарний, сильний мужчина, літ, може, 29. З
його одежі мож було відразу відгадати, що він був лісничим.
Він сміявся, показуючи з-під вуса ряд густих, білих зубів.
— Я вас пізнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою
забрати! — сказала вона з притаєним зворушенням.
— Буде мені мило, дуже мило! — відповів він радо.
Опісля зробив їй місце біля себе по лівому боці, поміг
усісти, затяв коні, що аж підскочили, і відтак помчався уперед…
Почали бесідувати. Він тішився, що стрінулись, а вона
відповідала ввічливо і скоро. Він говорив багато. Між іншим,
оповідав (що вже вона й знала), що він лишається у барона в
сусідньому селі і дальше у службі, а може, і на завсігди. Що ка-
зав йому, Фельсові, нині в місті, що закупив ще одне село; далі,
що і заміняв собі нині коня, он того сивого гуцула…
Олена подивляла гарного коня. Він ішов дуже гордо і мав
густу гриву, котра майже зовсім закривала голову. Від часу до
часу підкидував бутно голівкою вгору; був очевидно, ще моло-
дий і мало запряганий.
— Поводити кіньми становить особливу приємність, —
сказала вона. — Мені так і сверблять пальці, коли бачу, що
другі поганяють.
— Таж се можете й ви вчинити, — відповів, усміхаючись.
А той усміх був широкий і без значення.
— Але ви мусили б мене сього навчити.
— Для чого ж ні? Така учениця зробить мене гордим! Мо-
жемо врешті зараз зачинати.
Тут і передав їй поводи і навчав, як їх держати, коли і як
стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз
заглянула йому глибоко й уважно в очі. Він мав великі, голубі,
потрохи безвиразні очі й виглядав свіжо і дуже молодо.
Вона поводила так, як він казав, а його погляд спинився на
її тонких руках.
— Але держати треба неабияк! — завважила, повернувши
голову легко за ним. — Чи ви не втомлюєтесь ніколи?
— О, я? — він сміявся. — Сього в мене не буває.
— Ціле тіло неначе в напруженні…
Його погляд так і промайнув по ній і спинився на її м’якім
профілю, її щоки зарум’янились потрохи, і вона виглядала дуже
гарно.
— Пані дуже ніжні, однак ми, мужчини, всі єсьмо сильні.
— Зате ми, жінки, витриваліші. Не повірите, може, що я
можу раз по раз витягати п’ять до шість відер води…
Він широко отворив очі.
— Дійсно?
— Можете мені вірити, я все кажу правду. В його очах по-
казалось щось ніби подив, а заразом і співчуття. Вона була така
гарна…
— О, пані, ви не повинні щось подібного робити!
— І чому ні? Як нікого нема, а треба худобу напоїти, то му-
ситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаєте се
самі.
А він справді був добрий господар і знав, що воно не йшло
інакше. Одначе, щоб вона щосі подібного робила, ще й говорила
про се так свобідно — вона, що зовсім не подобала на тих, що
займаються такою працею.
— Пані, ви дуже господарні.
— Я не перебираю в праці. Опроче знаєте? Я завсігди кажу:
чим ти є, тим треба цілком бути. Інакше не дійдетесь ніколи до
мети!
— О, певно, — відказав поважно. — Доньки нашого свя-
щеника також дуже господарні. Наприклад, старша, панна
Омелія, вона дуже образована панночка. Грає на фортеп’яні, від
неї й дістаю я завсігди різні часописи до читання.
— Т-а-к? — завважила протяжно Олена, і в сій хвилі по-
тягнула вона сильніше поводи до себе. — Ви, певно, буваєте
там частіше?..
— Не надто часто. Панна Омелія дуже привітна, просить
частіше заходити; однак моя служба не позволяв на се, хоть і як
би сього бажалося. А ви, пані, знаєте панну Омелію?
— Знаю, — сказала вона байдужно. — Чим вона вам
імпонує? — спитала трохи згодом і обернулась бистро до нього.
Холодна, насмішлива усмішка промайнула ледве слідно по її
обличчю. Він відчув її.
— О, мені! — кликнув, зарум’янившись, теж насмішливо.
— Я так думала. — і знов усміхнулась.
— Чому б мала мені імпонувати?
— Знати те — се ваша річ.
— Так я сього не знаю, — відповів він свобідно. І він
дійсно не знав того. Не любив він узагалі думати, а був більше
чоловік чувства. Се зрозуміла вона з першої хвилини, коли з
ним познакомилась.
— Читаєте радо? — спитала його опісля.
— Радо.
— Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.
— А ви, пані, не читаєте?
— Тепер ні. Не можу.
Він дивився на ню цікавим поглядом; очевидно, не розумів
її.
— Так мені лучче, — відізвалась стиха.
— То лиш час забирає, — обізвався, — а надто жінкам при
господарстві. Вже мужчина, то примушений читати…
Вона відвернула голову від нього, і її погляд полинув десь
далеко. Сонце сховалось уже за темний ліс, і остро, виразно
вирізувались його лінії на огняночервонім небі.
Їй стало холодно, і вона стиснула одною рукою кордикову
хустку під бородою і пробувала її тісніше зв’язати. Чи коні по-
чули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий
побачив що-небудь край лісу, бо скочив убік так, що легкий
візок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Бли-
скавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була
на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана освободи-
лась, а він став лютий і ударив коні, що рвались уперед, немов
скажені.
— Бестія, — муркотів крізь зуби.
— Я тому винна, — промовила.
— Ні, — відповів нетерпеливо. — Се лучається нині вже
третій раз. Однак, я його від сього відзвичаю. Ви переляка-
лись? — додав опісля м’яким голосом. — Я був би, прецінь, не
допустив, щоб ви впали!
Вона не відповідала нічого.
— Я стала боязлива, — говорила вона тихо з сумним
усміхом.
— Як? — і він нахилився трохи вперед.
— Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виїжджаю рідко,
а наші коні старі й супокійні.
— А чому рідко виїжджаєте? — спитав він.
— Коні все в роботі, годі їх відривати, а других просити не
хочу!
— Сього вам і не треба чинити, — сказав із відтінком гор-
дості і увічливості. — Тих драбів ось тут мушу щодня
проїжджати, щоб стали слухняні. Можете їх кождим разом
дістати, наколи лише захочете.
— Дякую, одначе без вас я не поїду, — сказала вона м’яким
голосом.
Чудно-приємне чувство так і обгорнуло його. Він знову на-
хилився крихітку, і їх погляди стрінулись. В її очах затліло щось
наче огник, і він глядів через хвилину в її гарне лице з очевид-
ною приємністю. Опісля підвів гордо голову і сказав рішуче:
— Я й не допустив би, щоб ви самі їхали. А і не маю нікого,
на кого б міг коні супокійне лишити. За чотири дні мушу знов
їхати до міста. Наколи б ви, пані, мали охоту, то ми могли б
спільно відбути малу подорож.
Вона не відповідала скоро. Стала лише ледве замітно
блідша; а трохи згодом сказала:
— Хочу…
Дальша їзда відбулася супокійне і «лівий» ішов послушно,
неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очі
спинялися з подивом на гарних лініях її обличчя, на її устах. Та-
кого він її ще не бачив і не чув, щоб вона коли так бесідувала.
Правда, бував з пару разів і в домі її родичів, хоть лише за оруд-
ками, однак тоді бувала вона завсігди тиха, занята. Деколи ви-
давалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним,
сиділа біля нього. Він відчував її дотики. Нині була вона зовсім
іншою. А те, про що говорила і як говорила, було рішуче
інакше, як се буває у других дівчат. Неподалік її помешкання
просила його станути. Наколи наставав на тім, щоб її завезти аж
перед дім, відповідала живо.
— Мушу ще на хвильку зайти до учительки, — і подала
йому руку на прощання, причім уникала його погляду. — Далі
хотіла б я вас о щось просити, а властиво остерегти, — додала
м’яким шепотом, — щоб ви не їздили так напрасно кіньми, не
довіряли дуже власній силі… Ви надто відважні…
Він схилився й поцілував руку, що спочивала ще в його
руці.
— Добре! Смію однак за чотири дні по вас вступити? Вона
потакнула мовчки головою, а опісля того він завернув візок і
від’їхав. Ще раз оглянувся за нею і поздоровив її. Вона стояла,
випростувавшись, а холодним усміхом на устах, немов на чатах,
і дивилася за ним. Опісля з’явилось теє неприязне «щось» у неї
між очима, і здалось, що її горда постать западається в себе… З
похиленою головою і з посоловілим поглядом вертала вона до-
дому. Ледве що замічала поздоровлення деяких знакомих
газдів…
* * *
Чотири дні пізніше, якраз о тій самій порі, затримався знов
візок пана лісничого біля помешкання Олени. Він вискочив ско-
ро і зняв її. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже
втомлено, відповідала одначе привітно й лагідним голосом. При
прощанню він поцілував знов у руку, а вона просила його при-
ходити.
Розуміється! — кликнув він радісно, — і то так часто, як
часто позволите…
* * *
З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була
дражливіша, як уперед, ба не раз аж різка. Часто траплялось,
що, коли Ірина несподівано вимовляла його ім’я, Олена уникала
її погляду. Молода жінка бачила, що з нею діється щось замітне,
одначе не питала. Знала доволі, що заговорить вона лиш тоді,
коли сама захоче…
…………………………………………
Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз писати
до нового властителя в справі оренди.
— Пождімо ще, мамо, — відповіла знехотя і немов задиви-
лась за чимось у вікно.
— Ще ждати? Таж ти говорила мені про се ще перед двома
тижнями; я не вірю, щоби дожидання принесло нам який-небудь
рятунок.

Страницы: 1 2 3 4 5

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве