Ольга Кобилянська. “Людина”

— Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе. Радни-
кова задоволилась. Вона знала, що ся дівчина не говорила
ніколи на вітер. Ірина, що якраз у тій хвилі увійшла до кімнати,
почула остатні слова.
— Що ти знов береш на себе, Оленко? — спитала журли-
во. — Може, знов ті утяжливі гафти? Лиши їх; заплата за них
надто вже мізерна!
— Вас беру на себе! — відповіла в тоні, ніби жартовливім.
Ірина приступила й собі до вікна, і її погляд задержався на
сестринім лиці. Виглядала змучена, а попід очі виступили пер-
стені. Вона знала, що сестра терпіла на безсонність.
— Дуже сумний отакий осінній краєвид на рівнині! —
відізвалась Олена, щоби повернути розмову на щось інше. І
дійсно. Надворі було дуже сумно. В городі видно було садови-
ну, чорну, сумну, без листя, а вітер так і здіймав сухе листя вго-
ру й уносив усе далі.
Дрібонький дощик сіяв неустанно вже з самого ранку. На
голих полях виглядало пусто і глухо. І ворон не було видко, як
звичайно: десь також пощезали, може бути, полетіли в ліс…
— Маю тобі передати поздоровлення, Олено, — заговорила
Ірина по якійсь хвилині, під час котрої обі мовчки задивились
на краєвид. Олена спаленіла і перелякалась.
— Від Фельса. Я була в учителів і подибала там його.
— Так? — обізвалась Олена, одначе обернулась у сій хвилі
до столика і чогось шукала. Рівночасно вийшла з кімнати рад-
никова, котру викликала наймолодша донька.
— Що ж він там робить?
— Не знаю. Останеться там, правдоподібно, аж до вечора.
Дожидає вчителя, що поїхав у місто на ярмарок і мав йому щось
привезти. Мені видиться, Олено, — додала вона по хвилі, — що
він інтересується тобою.
— Так? — сказала вона зворушеним тоном. — І що ж,
Іринко?
Іринка здвигнула плечима.
— Він добрий чоловік, але дуже ограничений…
— Ну, так, але все я; таки він має доходи; а головна річ: він
добрий чоловік!..
Тривога і здивовання заграли нараз на лиці молодої удо-
виці. Вона не розуміла сестри, одначе не могла не зрозуміти то-
ну, в котрому вона се сказала.
— Здається мені, що він пересиджує охотно в жіночому то-
варистві, особливо в молодім… — казала вона далі звільна, не
зводячи очей із сестриного обличчя.
— Був там ще хто? — спитала неспокійно.
— Ні, але погляд, котрим мене зміряв, упав мені в очі. Оп-
роче, що він нас обходить?
Чудна зміна зайшла в Оленинім лиці, її очі заіскрились, і
вона сказала швидким і різким голосом:
— І чому б не мав він нас обходити?
Молода жінка замовкла та в наглім перестраху спустила
очі. В тій самій хвилі приступила Олена до неї, вхопила її за ру-
ку і поцілувала.
«Я ж його не люблю», хотіли вимовити її побілілі уста, од-
нак, не вимовили. Грудь її підіймалась із сильного зворушення.
— Не думай зле про мене! — простогнала вона тремтячими
устами.
— Не знаю нічого, — втихомиряла Ірина, глибоко звору-
шена.
— Мені діється так, немов тій собаці, що покірно зносить,
як її копають, — сказала Олена. Опісля відтрутила сестрину ру-
ку від себе і скоро вийшла з кімнати.
Ірина осталася одна, і її очі звернулись, як і передше, на
краєвид. Тим разом уже не бачила нічого. Так лише блукали її
очі безцільно, несупокійно, а несказанно важке, сумне чуття об-
горнуло її душу…
Що сталося з дівчиною? Чи любила Олена? Сьому не могла
вона вірити. Вже ж будучи такою, якою вона була, не могла то-
го полюбити. А коли б уже так сталось, то, боже милий, якого
роду була ся любов?..
Вона так і затопилась у важку задуму, одначе небавом
відвернулась назад від вікна. Висока, струнка стать мигнула
попід вікна… Наче блискавка, блиснула одна думка в голові мо-
лодої жінки. Вона станула немов укопана на місці і слідила три-
вожними очима за сестрою. Ах, вона вже знає, куди ся прямує.
Вона туди йде! І дійсно. Олена йде туди, щоб побачитись із
Фельсом…
…………………………………………
Вона йшла звільна, щоб успокоітись. Їй справді діялось,
немов собаці, покараній за якусь провину. Вона паленіла, зга-
давши погляд сестри, тої сестри, котра досі в ню вірила. Вона
відчувала, що з постановою статись його жінкою утратила теє
щось, що її оберігало дотепер від усякої брехні, від усякої не-
правди. Вона знала, що опісля заживе лиш фізичним життям.
Однак вона не може собі інакше порадити. Що про ню тепер
думає Ірина? — гадала вона далі. — “Чи я його люблю?” — і
вона усміхнулася слабо: «най собі се думає». Лише до правдивої
причини не сміла Ірина дійти, нізащо в світі не сміла… Люблячи
Олену, вона могла б одним замахом усе розбити…
Потім стала думати про нього. Вона уявляла собі його по-
стать. Вона мусить у ньому віднайти щось таке, що б її до нього
притягало. Вона знає докладно, що він буде говорити, як упер-
ше заговорить. Знає той усміх, котрий зраджує, що він ограни-
чений, і котрого їй встидно… Лише чоло має він біле, гарно
сформоване, котре надає виказ цілій статі, й сильно збудовану
постать рідкої краси. «Се ж дійсно щось гарного — така сильна
і здорова людина», думає вона. Який він сильний!.. Тоді, на-
приклад, зняв її з візка так легесенько, начеб вона була легка,
мов перо, і (згадавши се, паленіє ще й тепер), здіймаючи, притис
її на хвильку до свого серця…
— Боже милий, що я дію? — прошептала нараз і стала, не-
мов укопана… — Іти? Іти? — відповіла опісля наче не своїм го-
лосом. І її уста усміхнулись у несказаннім огірченню. Так, вона
все до чогось придатна…
І знов думала npо нього. Думала й вірила в те, що його лю-
бов не зостанеться на ню без впливу. Любов має те в собі, що
наколи походить від симпатичних осіб, викликав і в нас настрій,
подібний до любові…
* * *
Часто стрічалась вона з ним і кождим разом уміла так заря-
дити, що з її родини не був ніхто присутній; а коли трафлялось,
що Фельс появлявся іноді дома в її родичів, то ставала мовчаз-
ною й шукала заняття в пекарні. Здивований, споглядав тоді за
нею. Його очі слідили неустанно кождий її рух, однак, тут була
Іринка та інші; була й «наймолодша», котру радникова консек-
вентно придержувала в кімнаті, і він бавився переважно з ними.
Лише при його відході з’являлася точно і позволяла, щоб він
цілував її руки при всіх…
Коли впали сніги і настала санна, приїздив він кождої
неділі і забирав усіх на прогульку. Тоді сиділа Іринка з наймо-
лодшою сестрою разом, а вона біля нього напереді. Або знов
трафлялося, що він приїздив лише по ню саму й відвозив її у
сусіднє село до жінки тамошнього надлісничого.
Тоді під час їзди питав її щохвилі, як сидить і чи їй не зим-
но.
В остатнім часі стратив багато зі своєї звичайної сміливості
супроти неї. Зате вона бувала розмовна, весела і опанувала його
зовсім. Коли він бувало розговориться про яку річ, не передчу-
ваючи, що говорить якраз проти її поглядів, тоді спинявся на
ньому гордий, холодний погляд Оленин і він мішався.
— Чого говорите про речі, котрих добре не розумієте? Се ж
вам не личить! Будьте таким, яким ви є, і не думайте йти другим
під лад!
— Тиранка з вас, панно Олено!
— Чого мене слухаєте? Не робіть сього, наколи вам не-
приємно.
— Чому ви до мене такі гострі? — питав з вимушеним
усміхом. — Завсігди маєте щось на мені критикувати, а мене се
болить.
— Я не хочу; щоб над вами хто глумився, — відповіла вона
м’яким, перепрошуючим голосом. — Людям не слід над собою
насміхатись, а лише себе доповнювати. А тому, що я вас добре
знаю, знаю, що ви ліпші від других, то й представляюсь такою,
яка власне єсьм.
Тоді він знов цілував її руки.
— Ви мій ангел-хоронитель! — говорив він розніженим го-
лосом і був би стерпів, хоть би вона йому й ногу на карк поста-
вила. Вона се відчувала, і її обгортала якась злослива відраза, їй
було б приємніше, наколи б він був їй противився; а так
піддався охотно її сітям…
Раз небагато вже бракувало, щоби їй освідчився, однак вона
збила його з пантелику такими різкими словами, що очі його
зайшли слізьми, і він, ухопивши капелюх, забрався. В тій хвилі,
правда, вона не застановлялася над тим, що сама привела його
систематично до такого настрою. В тій хвилі бачила вона перед
собою попросту мужчину, котрий не був їй під ніяким взглядом
під пару, котрого не могла ні полюбити, ні поважати; котрого
ограниченість її дражнила. Була отже до нього немилосердна і
поводилась супроти нього в спосіб, котрого несправедливість
помічала лише опісля.
При слідуючій стрічі вітала вона його зате привітно і пита-
ла журливо, чи він не гнівається на неї; просила сердечно не чи-
нити сього: адже вона вже така «фатальна», а властиво — дуже
нещаслива. Говорячи таке, вона казала правду…
* * *
Настав великдень.
Олена перша була на ногах. Заглянувши всюди по госпо-
дарстві, де було треба, повисилала парубків та дівчат до церкви,
а сама пішла на город. Сонце давно вийшло з-за лісу, а раннє
зарево поблідло. Був се правдивий весняний поранок, із своїм
здоровим свіжим воздухом, з своїми тихими чарами, що людсь-
ку грудь наповняють новою надією. Поодинокі звуки дзвона
старої церкви долітали до неї, немов щось святе та зворушуюче
залягло у спокійній, тихій природі…
«Великдень!» При тім слові затремтіло її серце, немов його
хто краяв, а брови стягнулись неначе в фізичному болю.
Вона не могла бути весела. І чим їй тішитись? Тепер жила
хіба на те, щоби не вмерти. Навіть відживаюча природа не
розігнала її байдужності. Все здавалося для неї мертвим. Вона
притисла затомлені руки, неначе в глухій розпуці, до чола, зга-
дала минувшість, подумала про будучність і під ваготою думок
немов угиналась…
…………………………………………
Попри сад йшла стара лепетуха Катря, мати сільського
двірника і, як іноді жартом її прозивали, «стара штафета».
— Христос воскрес! — кликнула.
— Воістину! — відповіла Олена. Стара затрималася.
— Не йдете до церкви, паннунцю?
— Піду трохи згодом.
— Ідіть, ідіть! От була я вчора в пані фештерки, там була й
пані професорка, та й завдала мені вам сказати, щоб ви прийшли
нині до церкви. Мають вам щось дуже важне сказати. А напекли
там знов!.. Боженьку, на півмилі чути той запах! Але ж бо там
знов і гостей!
— Хто ж прибув?
— Сестра якась помершої фештерки, тої першої, бачите, її
мати; донька фештерового брата жінки; молодий пан фештер з
гарними кіньми та сивим капелюхом, що то минувшої неділі був
у вас. Все забуваю, яке його ім’я. Моя голова стара. Якесь дуже
панство з міста, що то її пан від людей податки збирає та й до
купи кладе; якийсь цісарський пан, бачите, шаблю носить. Але
тепер іду. Хотіла лише те сказати. Хочу також піти до церкви,
мушу однак уперед сі писаночки занести моїм унучатам. Нате й
вам одну; ся жовта, красна, мені дорого коштувала. Отже, ідіть,
паннунцю, до церкви та помоліться св. Миколаєві, щоби дав,
аби ви уже від сьогодня за рік свячене не самі їли, а з чоловіком
та дітьми. Не годиться дівувати увік. Бог та святі най дадуть
мому Іванові небо… Він був добрий чоловік і ґазда. А любив
мене, любив!! Боженьку! Вже як було мене часто б’є. Лише як
побрались, то гадала, от тепер твоя година, Катре! Все, бачте,
зачерез те, що без його дозволу на танець забігала…
— Заслужили-сьте, коли так…
— І чому ні? Якби був мною не журився, то й не бив би. Не
дурно й кажуть: «жінка не бита, а коса не клепана — одно й те
саме»! Одного разу то полежала я три неділі. А з мого волосся
осталася майже половина в його руці, але-бо я й волосся мала!!
— Ідіть, Катре, ідіть; ви знов пересаджуєте!
— Так? Пересаджую? Дай, боже, стільки щастя моїм дітям
та й унукам, скільки брехні я наговорила! З місця най не рушу-
ся, коли се неправда! Але чоловікові можна таке робити, на те
він чоловік… Земля най му пером стане! Щодо мене, — додала
нараз голосним шепотом, близько приступаючи до Олени, — то
я вам бажаю за те, що читали листи від моєї доньки, щоби ви
стали панею молодого пана фештера. Чую, купив знов від пана
барона з П. яловицю. Два роки минуло їй навесні. Червона з
білими латками… за вісімдесят п’ять з. р. Такої ще наше село,
мабуть, і не виділо. Ну, але зате вже вона й від барона… Тепер
біжу далі.
Вона поступила пару кроків уперед, станула однак знов,
наче вкопана.
— Ну, і була б забула вам сказати, що панич пана професо-
ра і пані професорки теж приїхали. Не той молодший, а стар-
ший, той, що дивиться зизом. Боже, прости мені гріхи мої (вона
голосно по устах ударилась), се він, мабуть, від науки обірвав.
Так, так, се певно, що так… Щоби, було, не здурів… Син нашого
дяка оповідав одного разу, що якийсь так багато вчився, що аж
здурів. Той старший, знаєте, той дуже крутиться коло чорнявої
панни нашого панотця. То теж добре панство. Завсігди дає мені
молока, коли моя корова перестає доїтись. Дай їй, боже, пану-
вання! Майтеся гаразд! — І попленталась вона скоренько, як на
старі ноги.
Олена дивилась довго байдужне за нею. Далі вернулася
звільна у хату… Трохи згодом пішла ціла родина до церкви…
* * *
Того самого дня по обіді зійшлися гості, запрошені Оленою
і її родичами: старі вчителі з синами, надлісничий, священик із
родиною і молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно
буває на Великдень, їдженням «свяченого». Cтapi бажали собі
притім обопільне усього добра, здоров’я, потіхи з дітей та
унуків. Згадували сумно давні добрі часи і запечатували довгі
бажання голосними поцілуями. Опісля складали бажання старі
молодим, а коли вже молоді собі складали бажання, тоді висту-
пили на їх очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зро-
зумілим поглядом і оставили «любу молодіж» саму.
…………………………………………
Ніхто не міг гордитись того дня таким гумором, як Олена.
Ніхто не жартував стільки, що вона. Ніхто не міг мірятися з нею
дотепами. Очі Фельса так і впилися в її гнучку стать, в її гарне
лице з незвичайно сяючими очами. Коси спустила вона нині на
плечі і здавалась о багато молодшою. Його визначувала вона
замітно: ледве, що відступала від нього. Для кождого з його до-
тепів мала привітну усмішку і визиваючий погляд; а присутні
знали з «певністю», що з них вийде «пара», і то пара рівної кра-
си. Обоє високі, гарні. А він — о, він знав, що не належав до
«перших-ліпших». Пані надліснича не потрібувала йому того й
казати. Не був він ні сліпий, ні глухий…
— Знаєте, панно Олено, — оповідав їй, між іншим, із щас-
ливим усміхом, — що я придбав собі уже до вісімсот з. р.?
— Думаєте, що мені не звісно, що ви знаменитий господар?
— З того куплю собі урядження до мого помешкання.
— Воно буде, без сумніву, хоч не коштовне, однак, певно,
гарне.
— О, панно Олено!
Він глядів на неї сяючими очима і відгорнув з чола своє
гарне, густе волосся. Був зворушений. Вона сміялась
напівсвавільно, напівнасмішливо — сама теж несупокійна…
Іринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слідила за се-
строю. Її тайну викрила вона давно, і її се боліло несказанно.
Зразу старалась вона цілий план тайком розбити;
пізніше говорила прямо з Оленою. Та однак просила її ко-
ротко й дуже рішуче, щоб їй не перешкоджала.
— Я не маю вже нічого до страчення, — говорила нерво-
вим голосом, — а вам всім треба пристановища…
— Я не можу прийняти твоєї жертви, — відповіла Ірина
глухій розпуці і плакала.
— Се не задля тебе, серденько, а так, задля родичів… —
потішала її Олена, причім виминала її погляд. В дійсності була
Іринка головною причиною цілої притичини. Олена любила
пристрасно сю тиху, ніжну женщину, котра ще й хоровита, була
б і пропала без неї.
Тривожно слідила з того часу Ірина ті, як Олена казала,
«лови», А нині… нині була Олена наче пориваюча. І нині муси-
ло все рішитись.
Ірина усіла до фортеп’яну і заграла механічно якийсь там
танець. Він приступив ближче і, спершись на фортеп’ян, дивив-
ся на ню.
— Ви прецінь дуже подібні до панни Олени! — обізвався
нараз.
— Гадаєте, — замітила вона привітно.
— Так. О, панна Олена — пречудна особа!.. Чий се фор-
теп’ян? — спитав трохи згодом.
Олени…
По його лиці промайнула немов блискавка, і він знову
звернувся до Олени.
Нетерпеливо дожидала молода жінка від’їзду гостей, особ-
ливо ж Фельса. «Коли б лише не освідчився», думала неустанно.
Крім того, була нервова і сього вечора дуже утомлена. Старший
син учителів видобував перед нею все своє знання. Маячив про
різні системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж
Песталоцці «Wie Gertrud ihre Kinder lehrt» і що хоче ще лише J.
J. Rousseau «Emile» переглянути. Його мати, худа костиста осо-
ба, стріляла за ним лютими очима. Вдовиця була гарна, — він
самий ще молодий. Однак вдовиця не внесла ще ніколи другому
чоловікові щастя в дім… Се знала вона ще від своєї небіжки ба-
буні…
Було вже пізнім вечором, як гості попрощались. Олена шу-
кала десь у третім покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи
надлісничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками
теж у покою і біля неї. Вона переходила власне коло вікна й за-
глянула в нього.
— Яка знов нині чудова ніч, — завважила стиха напів до
себе, напів до нього.
— Гм?.. Що?..
— Настала знов чудова ніч, — повторила знов півголосом.
— Чому? Тому, що місяць і зорі так ясно світять?
— Може, й тому. Красу і взнеслість у природі можна ліпше
відчути, як описати. Не відчуваєте ж ви того, пане Фельс?
— Не знаю. В тій хвилі я відчуваю що іншого. Голос його
звучав м’яко. Вона поглянула на нього й перелякалась. Його ли-
це було бліде геть аж до густого волосся, начеб уся кров із нього
зникла. Голубі, звичайно безвиразні очі палали гарячим огнем.
Її холодом обняло. Знала нараз, що сталося те, чого вона
стреміла і перед чим тепер сама задрожала, — пристрасть.
Хотіла поступитися дальше, однак якесь незрозуміле чувство,
немов струя електрична, перейшла від нього на неї, і вона за-
держалась.
— Олено!
— Що ж?
— Я не знаю. Я…
— І я не знаю… — вона усміхнулась насилу.
— Оленочко!.. — повторив він.
— Бажаєте чого-небудь?..
— Так. Се бачте… ви…
Він її боявся, її ж взяла колишня дика нетерпеливість й во-
на задрожала на цілім тілі.
— Ідіот! — виривалося на її устах, однак вона змовчала.
— Ви знаєте, що ви такі гарні-гарні…
Він станув нараз близько перед нею, і вона зачула від нього
вино; але в тій же таки хвилі, заки вона змогла се завважити,
пірвав її палко до себе. Вона скричала й відтрутила його далеко
назад. Її обняла сильна, несказанно глибока фізична відраза.
— Тихо! — кликнув він у сильнім зворушенню. — Я вас
люблю, Олено; не завдавайте мені болю!..
Брови його стягнулися грізно; закусивши долішню губу,
глядів на неї заіскреними очима.
— Чому відтрутили ви мене? Я вас люблю. Олено, будьте
моєю жінкою! — сказав він пристрасно.
Вона стояла перед ним, оперта о стіну, бліда, з широко от-
вореними очима, з дрожачими ніздрями, у важкій боротьбі.
Сильно товклось в грудях її серце. Ноги дрожали під нею, і вона
не змогла уст створити.
— Олено, дорога, відповіджте мені!
Вона мовчала.
Чи ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце.
Вона ледве глянула на нього, опісля закрила розпучливим
рухом лице й застогнала. Він зсунув лагідно з лиця її руки та
шукав її очей. Вона відвернула голову від нього.
— Ви не любите мене? — прошептав, глибоко зворуше-
ний. — Не хочете буть моєю жінкою? Не хочете?
Минула мала хвилина, в часі котрої чути було лише її важ-
кий віддих.
— Коли так, то простіть!
— Я хочу, Фельс! О, боже, я хочу, хочу… — вирвалося з її
уст.
А він, почувши се, вже пірвав її в свої обійми, покривав
смертельно бліде її лице гарячими поцілуями, шептав при-
страсні любовні слова, сміявся…
Вона мовчки зносила ті любощі, й лише голова її опадала
чим раз, то глибше на його рам’я.
…………………………………………
…………………………………………
Вже було пізно по півночі. Місяць світив ясно в кімнату
обох сестер, а крізь створене вікно долітав із саду спів соло-вія.
А як він співав, виспівував! Далеко-далеко лунав ніжний щебет
серед тихої ночі! Здавалось, немов старий ліс дубовий, і тихе
село, і все, сповите в синявосрібне світло місяця, причаїло дух
та прислухувалось пісні… Лише старий годинник ішов собі
своїм спокійним ходом, одностайно; а його одностайне тикання
переривав хіба часом гіркий нервовий плач…
…………………………………………
…………………………………………
— Не плач, Іринко!
Я не плачу…
Плачеш…
…………………………………………
Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурію!
— Мені серце пукає, я не можу…
І знов тихо, і знов плач, лише тихший, розриваючий серце.
— Іринко!
— Завернись, Олено!..
— Пощо? Се не мало б цілі…
— О, боже. боже, боже!
— І що ж на тім, Іринко? — прошепотіла скоро Олена. — І
я, і ти, всі дістанемо пристановище…
Вона зареготалась півголосом, неначе божевільна, і усіла
прямо в ліжку. Горіла, немов у гарячці, а за висками товклись у
неї живчики, немов молотки.
— Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про
правду, або про любов? Врешті я була між вами найсильніша, то
хрест нести припало мені.
— В тім нема для мене нічого потішаючого…
— Що ж хочеш? Я сповнила своє «завдання». Чи ж ні?
— Дійсно!
— Чи ж маю я тепер плакати? Ірина не відповідала.
Се було б тепер злишнє. Не муч мене тепер більше,
Іринко! — додала глухим голосом, коли молода жінка все ще не
втихала. — Не буди в мені колишньої людини! Могло б ще все
розпастись, а се ж була б велика дурниця!..
…………………………………………
Успокійся, дурна!! Ти не знаєш людської натури? Не
знаєш, що то «людина»? Ха-ха-ха!
…………………………………………
…………………………………………
* * *
Тихо стало між сестрами. Іринка і не ворушилась більше.
Олена лежала, немов у полум’ї, й думала неустанно про нього.
Неустанно, але — нічого ясного, нічого, що б купи держалося.
Барвні думки, чудні образи хвилювали та гнали, неначе скажені,
одна за одною. Аж по довгім часі вона задрімала, їй здавалось,
неначеб величезні шумлячі морські хвилі чимраз, то ближче і
ближче підходили до неї і збивались над її головою. Бурніли,
шуміли грізно, а проміж їх шумом долітав голосний, могучий,
лаючий голос, що аж земля задрижала і чудні дрожи пробігли
по її тілі… Її очі полинули понад хвилі, освічені червонозолотим
блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душі
її. Серце у неї билось, мало не пукло. Хотіла крикнути,
обізватись, однак море… воно стало нараз спокійне і гладке, а по
його золотавій площині ступав мужчина, високий, відважний, з
сяючим чолом: прямо підійшов до неї і… усміхнувся…
І не дивувались вони, що так довго не бачились. Любува-
лись собою і сперечались, а між тим шуміло море прастару
звісну пісню, пісню про любов. А сонце горіло на заході черво-
ним сяєвом…
* * *
Щось у місяць опісля, тихого ясного вечора ішов далекою
просторою толокою молодий пастух за малою чередою і
виспівував якусь тужливу, сумну думку. Далеко лунав його мо-
лодий голос і тремтів у воздусі. Зблизившися до помешкання
Ляуфлерів, співак замовк. На дорозі перед зільником, що роз-
ложився якраз перед фронтовою стіною помешкання, на подвір’ї
стояла зібрана велика юрба сільських людей. Стара Катря хо-
дить між ними з поважним лицем та фляшкою горівки і частує
газдів та ґаздинь. Кождим разом, коли подає кому наповнену
чарку, додає з повагою: «За здоров’я молодих!»
Заїзна брама стояла широко отворена, і віз за возом заїздив
на подвір’я. Се весільні гості. На весілля Олени запрошено усіх
знакомих з околиці. Фельс наставав на те, щоби весілля
відбулось гучно, а вона не противилась тому ані одним словеч-
ком. І от появились усі запрошені. Гратулюють удруге сяючим з
утіхи родичам. Займають урочисто вказані місця у святочно
прибраних кімнатах. З головою, гордо піднесеною, проход-
жується нині радникова поміж своїми гістьми. Чудно: її обгор-
нуло щось, неначеб дух колишніх добрих часів… Давня заро-
зумілість, що мовби давно завмерла, віджила тепер наново в тій
прибитій жінці. Вона подала ласкаво надлісничим руку, а вчи-
телів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби во-
на і не проживала з ними ніколи у ближчих товариських
відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її
домі… Правда, се віддавалася її донька… її доньку вибрав най-
гарніший мужчина з цілої околиці за жінку… А он там, під дзер-
калом, на убраному квітами столі лежали дарунки, котрі
подіставала молода від різних давніх і нових знакомих. Однак
не їх вид наповняв серце пані радникової гордістю, материнсь-
ким задоволенням… Ні, її погляд спинився лише на одному
місці стола, а то на середині… Там пишалась прекрасна китиця
рож, а біля неї лежала велика касетна з сріблом на дванадцять
осіб. Се дістала Олена від Фельсового барона. Він пізнав її вже,
і вона, як довідалась пані радникова, мала йому дуже сподоба-
тись. На весілля не прибув він, звиняючись дуже привітно, од-
нак обіцяв не забувати про молодих, коли вже будуть на новім
ґаздівстві.
Була тут і стара Маргарета. Вона прибула що лиш нині
ранком. Постарілась дуже і стала ще хмарнішою. В старомодній
сукні, з окулярами на носі, ходила мовчки з одної кімнати до
другої, або, опершись на руку радникової, слухала мовчки її ба-
лакання про Фельса. Який він щасливий, як безгранично любить
Олену, з якою особлившою любов’ю й поважанням поводиться
він з її родичами, як, довідавшись, що вони мусять покинути
дотеперішнє мешкання, віддав їм свою маленьку хатчину в
містечку К. до повного ужитку.
— За безцінь, дорога Маргарето, за нічо! — запевняла рад-
никова. — «Вам з Генею не слід побиватись на селі, — говорив
він. — У місті життя легше, можна собі скорше порадити».
Іринка їде, розуміється, з Оленою; ті обі вже нерозлучні. Він з
доброї родини, — говорила далі з притиском і помітним голо-
сом, наколи Маргарета на все відповідала мовчанням. — Його
батько був поштарем у С. На жаль, утратив родичів ще дити-
ною, а з свояків остався йому лише один старий вуйко,
лісничий, котрий його і виховав: тому й він посвятився сьому
заводові. Але що се має до речі, Маргарето? Він добрий, щирий
хлопець, чесний, ретельний чоловік, і Олена буде з ним щасли-
ва!
Дай боже! Дай боже! — прошептала стара дама. — Я ба-
жаю їй усього найлуччого. Бо ж вона і заслужила на ліпшу до-
лю. Не можу, однак, їй дарувати, що відмовила тоді К…У, так
сказала би-м «легкодумно»! Він собі тепер суддя, всюди його
поважають; має красні доходи, жиє безжурно, і то ще як жиє!
— Він оженився, здається мені, з донькою якогось багатого
броварника?
— Мабуть, так. Ах, якби була Олена зайняла се місце!
— Нема нічого злого, щоби на добре не вийшло, люба Мар-
гарето, — відповідала радникова згори. — Все залежить від
призначення. Хто знає, чи К… був би нам такий прихильний.
Щоправда, матеріально була би собі ліпше стояла, як тут, однак
вона поступала собі лише за власною волею. Ми її ніколи ні до
чого не силували. Що опроче далеко не так склалось, як було
могло скластись, винуватий лише той безталанний Лієвич. В
першій хвилині, як він лиш вступив в нашу хату, віщувало вже
моє серце нещастя. З тої хвилі і прикувалося воно до нас. Однак
вона про все те буде щасливою: і поважана буде також як жінка
Фельса.
При тих словах промайнув знов її погляд по пишнім букеті
та по срібнім дарунку, і вона була дуже задоволена…
Маргарета не відповідала нічого. Вона, мабуть, неустанне
думала про Олену, котрої нині ледве що не злякалась…
Чудно! Привітавшись, обі бентежились, а опісля Олена ска-
зала з вимушеним усміхом:
— Бачите, Маргарето, я таки віддаюсь! А Маргарета стис-
нула лише мовчки її руку. Зацікавлені сидять гості, пе-
решіптуються з собою врочисто та очікують молодої та молодо-
го. Молодий має небавом появитись, — а вона?
Ірина, котра нині так успосіблена, неначе була на похоро-
нах, котра з самого зворушення майже дзвонить зубами, котра
всюди з’являється, а не задержується ніде… говорить, що молода
появиться зараз, що вийшла лише на пару хвилин нагору, до
літньої кімнатки…
— Вона прощається з своєю дівочою кімнатою, — шепнула
одна груба економка до учительки.
А та, кивнувши головою, усміхнулась двозначно.
Олена справді заховалась на хвилю в одинокім тихім кутку,
який їй ще лишився.
В білій довгій сукні, в довгім аж до землі спливаючім сер-
панку, стояла тут, занята дивною роботою. Виймала з малої ка-
сети один лист за другим і, не переглянувши їх навіть, роздира-
ла їх скорими нервово-дрожачими пальцями. Тепер узяла до рук
остатній. Сей легший, як інші, і здається, короткого змісту. Вона
завагалась. Листок задрожав в її руках. Зуби затяла, а лице її
поблідло.
«Лише раз, в остатній раз», подумала и розгорнула письмо.
Тут стояли великими буквами олівцем написані слова:
“Що твій медвідь коли-небудь і заслабнути, а навіть і в
ліжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер
якраз пора, в котрій посилаю тобі свої записки, Оленко; а що
мене Василь, а котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував
до ліжка, а сам десь полетів по якогось лікаря, а самота така
страшна, то й хочу по змозі до тебе говорити. Хотів би я, моя
рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолі — твою легень-
ку малу руку… тоді й не боліла би вона так сильно. Я собі уяв-
ляю, що ти тут біля мене, сидиш на ліжку… бачиш, Оленко?
Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, на-
приклад, коли мене голова так шалено болить, ти б певно усього
спробувала, щоб лише мій біль усмирити. Я переконаний: ти б
се інакше робила, як ми, лікарі, а воно би, певно, скорше пе-
рейшло. Ах, скільки мав би я тобі говорити! Маєш ще три місяці
перед собою — а потому Великдень. Я все відкладаю на Велик-
день… душа така повна, ти мене знаєш… так, але лежачи, писати
утомився»…
Се були послідні слова Стефана, писані до неї. Василь їх
післав до неї.
Вона порушила тепер устами, неначеб щось вимовляла,
опісля викривила їх в якусь гірку усмішку. Пристрасно притис-
ла вона письмо до уст і подерла його на дрібні кусники, її дави-
ло в грудях. Вона приступила до створеного вікна і, спершись,
закрила лице руками…
До неї вгору доходив упоюючий запах лелій, а там якраз
перед нею тягнеться ліс старий та шумить одностайно чудні