Ольга Кобилянська. “Людина”

тихі слова…
Вона їх не слухає. Стоїть нерухомо. Трохи згодом почула,
як один візок заїхав, немов гонений, на подвір’я. Вона знає над-
то добре, хто ним приїхав. Чує його короткий, голосний сміх…
Чого вона ослабає? Чого дрожать ноги під нею? Чим раз ближче
чує вона скорі кроки; чує, як він перескакує два-три ступні ста-
рих сходів, спішить до її покою.
Її очі спинились тривожно на дверях… він зараз увійде.
Ісусе Христе!! Їй бринить щось у вушах, а в горлі давлять її
корчі. Всі нерви напружені. Якесь незнане доти, упряме, дике
чувство обгорнуло її — одне лише чувство. Вона ненавидить.
Ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала
б, затоптувала б, як ту гадюку… Чи — його? — Адже вона вину-
вата!! Сама, саміська вона… І чим вона оправдається? Що вона
людина?..
Вона заллялась несамовито сміхом.
…Приклякнувши до землі, вона ридала нервово-
судорожним плачем; а коли увійшов він, підняла руки, немовби
просила рятунку.
Він підвів її і притис до грудей.
— Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усі
дівчата перед шлюбом!!.

1891. Село Димка, на Буковині.